Казки із бомбосховища Донбасу прочитають в Австрії

5 лет назад 0

«Казки мого бомбосховища» зможуть прочитати в Австрії. Роман макіївського письменника Олексія Чупи переклали німецької мовою, а восени презентують на Австрійському книжковому ярмарку.

Що це означає для автора, чому Олексія навчив Донбас, і яку історію про рідний край письменник хоче написати для свого сина? Про це Олексій Чупа розповів Радіо Донбас.Реалії.

– Книга вийшла ще в 2014 році, і десь за півроку австрійське видавництво «Haymon Verlag» викупило права на переклади всіма мовами. Всі ці 4 роки я думав, що це справа, яка вже давно забулася. Але раптом вони мені подзвонили навесні й сказали, що текст вже перекладений і готується до друку. В продажу книга має з’явитися 24 вересня. Також буде презентована мною в листопаді у Відні, на Віденському книжковому ярмарку.

А щодо мене… Мене ця історія з казками бомбосховища, з одного боку, зігріває, тому що вона написана про місце, де я народився та виріс. Я це реально дуже сильно люблю, це про мій район, про будинок, про двір. Але з іншого боку – минуло 5 років, і цю книгу я вже сприймаю трохи як не свою, а чужу. За ці 5 років я дуже змінився, і тому трохи відчужений від неї. Але все одно це прикольний досвід. В моєму під’їзді жили дуже цікаві люди, і я думаю, що вони б сильно дивувалися, якби дізналися, що історії про них перекладені німецькою мовою і будуть презентуватися широкому загалу в Європі. Я думаю, що їх би це дуже потішило.

– На твою думку, як ця книжка сприйметься? Як художній вимисел, чи як реальна історія? Сподіваєшся на якісь особливі емоції від читачів?

– Думаю, що люди, про яких написана ця книжка, не мислять такими категоріями, як художній вимисел. Для них це буде просто історія. Хоча я майже впевнений, що більшість з них навіть про це не дізнаються, і навряд чи читатимуть цю книгу. Чверть людей, про яких в цій книзі згадується, за ці 5 років встигли померти. Можливо вони б зраділи такій можливості – продовженню себе у вічності. З іншого боку, я розумію, що вони скажуть «О, так це той ненормальний з третього поверху. Пам’ятаю його, щось накарябав, але він завжди був странний».

А от чи чекає іноземний читач цієї книги, мені важко відповісти. Можу сказати лише два залізобетонних факти. По-перше: видавнича справа в Європі поставлена на дуже серйозну наукову основу. Якщо книги подібного роду перекладаються, то очевидно під це розроблена серйозна статистика. Треба розуміти, що Україна вже давно не на хайпі. Хіба що під час обрання нового президента відбувся деякий сплеск інтересу до України.

І мені правда цікаво, як її сприймуть, бо багато хто каже, що це книга про війну на Донбасі. Але насправді там про це не згадується, крім останніх трьох сторінок. Це лірична книжка, вона дуже медитативна. Мені здається, що європейському читачеві вона може бути цікава як факт спроби пояснення внутрішнього світу Донбасу. Ніхто ж не знає, що всередині тієї скриньки, бо ніхто не має до неї ключів.

Мені здається, що ми маємо ключі до таких скриньок, і можемо пояснити, що там відбувалося, і що було в головах, в серцях тих людей, що відбувалося в їхніх помешканнях.

– А чи варто взагалі пояснювати тим, хто був до того недотичний, чи треба говорити про це, навіть коли боляче?

– Якщо ти маєш якісь знання і можеш адекватно їх донести, то це борг людини. Мені є що розповісти, і я охоче розповім.

– Пам’ять про ті часи не стирається?

– Людський мозок і свідомість – це дуже цікаві штуки. Мозок рідко залишає на місці пережитого білі плями. Дуже важко почати забувати. Ми всі думаємо, що забуваємо, але насправді, просто під тягарем нового досвіду наші спогади відходять трошечки в тінь, і так би мовити, архівуються. Особисто я впродовж останніх двох років забув розташування деяких вулиць в Макіївці і Донецьку. Але натомість мені про це почало снитися. Воно переходить трохи в іншу вже сферу: у сни, фантазії і додумування. Це ж величезний шматок життя, і я не можу назвати його невдалим.

Я на Донбасі багато чого навчився. Це стосується і відносин з людьми, і бачення ситуації. І цьому я завдячую нашому регіону, доволі суперечливому. Ми, знаходячись там, постійно мусили існувати в стані компромісу. Коли постійно намагаєшся і не посваритися з самим собою, і водночас з оточуючими, при тому намагаєшся залишитися притомним. Це багато чого коштувало.

Я завжди був впевнений, що люди, які жили на Донеччині, Луганщині і в Криму, хто відверто проукраїнських поглядів, що вони набагато міцніші. Міцніше за тих, кому життя кидало виклики іншого плану. Коли ти мусиш протистояти загальній бідності – це одне, а коли тобі до цього, як у нас на Донеччині, додається ще багато нібито другорядних питань, то ти трохи вигартовуєшся. Ти сама прекрасно знаєш, яке у нас на Донеччині було почуття гумору. Бо саме за рахунок цього гумору ми вигрібали, в сенсі трималися.

Ми, інтегруючись у загальноукраїнський простір, все одно ставали трошечки іншими. Я багато подорожую, і в автобусі чи на вулиці східняка вираховую на раз. Їх видно. За тим, як вони говорять, за тим, як вони жартують, як розповідають історії.

– Кілька років тому, коли ми говорили про твої книжки, ти казав, що в своїх текстах живе твоя внутрішня дитина. А ось тепер, коли в тебе є син, чи хочеш ти написати щось вже для своєї дитини? Якусь родинну історію, чи історію свого краю.

– Звісно ж, хочу, але зараз не вистачає часу. Ось ця родинна пам’ять – це велика штука, і з віком в цьому переконуєшся. Маючи всі інструменти, щоб це зробити, і навіть красиво, то такі плани в мене є. Тому що мені хочеться, щоб малий, коли він виросте, знав, через що довелося пройти і нам з його мамою, і нашим близьким людям, і друзям. Кожен з нас постає перед вирішальними виборами, коли легко наробити купу помилок, але я сподіваюся, що йому колись це допоможе не зробити помилку. Планів у мене повно – часу нема.