«Якщо хочеш допомогти, не треба показувати людині, що вона слабка» — Оксана Сухорукова

3 месяца назад 0

Оксана Сухорукова народилася в місті Дружківка на Донеччині. З 2004-го живе та працює в Києві. З часів Майдану і до 2015 року поєднувала волонтерство з роботою заступника директора у приватній будівельній компанії.

З початком бойових дій до мене стали звертатися друзі, знайомі, знайомі знайомих із Донбасу: "Можна у вас пожити?". Зателефонувала на гарячу лінію Київської адміністрації. Питаю, куди їхати біженцям з Донбасу? 

У відповідь почула: таких не існує, є лише біженці з Криму, — розповідає 43-річна  Оксана Сухорукова  про те, як потрапила у волонтерський рух.

Вона виконавчий директор благодійного фонду "СВОЇ". Він створений у липні 2014-го для допомоги постраждалим від бойових дій. Почав діяльність із волонтерського центру "Фролівська, 9/11". Оксана — одна з ініціаторів створення однойменної Громадської мережі "СВОЇ", що об'єднує 40 громадських волонтерських організацій. Входить до громадської ради при Міністерстві охорони здоров'я.

У той же день мені зателефонувала незнайомка: "Нас 2 жінки та 3 дітей, стоїмо на вулиці. Не знаємо, що робити". Мій номер їй дали у КМДА — на тій самій гарячій лінії. "Добре, — кажу, — Стійте там, я скоро".

Зібрала людей на роботі, розповіла. Вони скинулися грошима. Поки я їхала, тих людей поселили в церкві. А згодом ці жінки зайнялися волонтерством. Одна з них досі в цьому процесі.

Шукаючи людей, які допомагають переселенцям, знайшла у Facebook багатьох киян. Познайомилася з Оленою Лебідь, Лесею Литвиновою.

Тоді житло волонтерів виглядало, як склади. На роботі була вільна кімната, де ми зробили загальний склад. Берковецька, 6 – така була перша адреса, її знали всі державні заклади.

За декілька днів цей склад виріс за межі кімнати. А потім нам подарували фуру газованої води… Волонтер Арсеній Фінберг знайшов нову адресу: вулиця Фролівська, 9/11. Щоб переїхати, треба було підписати договір. Так з'явилася юридична особа — фонд "Свої".

Чому волонтерський центр "Фролівська 9/11" закрили?

– Ми прийняли важке рішення – закрити Центр. Допомога, яку ми надавали у 2014-15 роках, – це була "швидка допомога". Сьогодні вона вже не потрібна. Зараз треба вирішувати більш глибокі проблеми. Завдання "одягнути та нагодувати" виявилися найпростішими. Як кажуть наші дівчата: "не треба давати людям гречку, якщо їм потрібні макарони". А зараз потрібні робота та житло.

Чим була "Фролівська"? Її унікальність полягала в наданні комплексу послуг. В одному місці в центрі Києва переселенці отримували гуманітарну, медичну, юридичну підтримку, допомогу в оформленні перепусток через лінію розмежування, навчались комп'ютерній грамотності, для дітей і дорослих проводились майстер-класи, заняття з арт-терапії.

Нині Центр трансформувався у благодійний фонд "СВОЇ". Більшість програм направлені на роботу з дітьми: реабілітацію дітей з інвалідністю, підтримку дитячого спорту в сірій зоні, підготовку до ЗНО, зокрема й на непідконтрольній території, поїздки дітей зі сходу на захід. І найважча наша програма – допомога дорослим онкохворим.

Що стосується внутрішньо переміщених осіб, акцент робимо на інтеграції людей: щоб їх сприймали, щоб вони відчували, що вдома.

Як ви цього досягаєте?

"Фролівська" — це приклад чудової самоорганізації київської громади. Більша частина допомоги поступала від киян, малого та середнього бізнесу. А вже потім підключилися українські діаспори.

Життєдіяльність Центру забезпечували понад 300 волонтерів, серед яких були люди з Криму та Донбасу. Вони допомагали зі сльозами на очах. Бо це був важливий психологічний фактор — спосіб оговтатися від раптових злиднів і втрати дому.

У кожному регіоні є люди, які хочуть допомагати. На дописи з негативом у Facebook не треба зважати. Просто позитивні публікації менш популярні.

Хіба немає підстав для зневіри?

У нас є програма з онкології. У цьому році зібрали понад мільйон гривень від людей. Наприклад, для Олексія Кириченка з Луганщини, якому була потрібні дорогі ліки – за декілька днів 600 осіб перерахували гроші — від 11 гривень до декількох тисяч. Українці чутливі до чужого болю.

Але жертвують менше, ніж 2014-го?

Так. Тим паче, ми не завжди пишемо, для кого збираємо гроші. Співчуття треба висловлювати так, щоб людина відчувала підтримку, а не жаль до себе. Але нам перераховують — бо у нас є репутація.

На що йдуть благодійні кошти?

За ці роки Фонд надав допомогу більше як 35 тисячам осіб. Ми отримали від закордонних донорів і розподілили 38 вантажів із гуманітарною допомогою на 49,7 мільйона гривень.

Маємо проект "Невгамовні" — організація виїзних дитячих турнірів, матеріальне забезпечення спортивних шкіл. Є проект "Під дахом" – підлітковий клуб для дітей внутрішньо переміщених осіб. Там проводять заняття з української мови та літератури, історії України. "Це моя країна" — подорожі Україною для дітей переселенців і дітей із прифронтової зони.

А ще займаємося налагодженням зв'язків із прифронтовими територіями, медичною допомогою постраждалим від бойових дій, гуманітарною допомогою медзакладам. На допомогу важкохворим зібрали 3,2 мільйона гривень.

Ви підтримали медичну реформу, хоч її багато критикують. Чому ви "за"?

Всі "принади" нашої медицини я відчула 8 років тому, коли в батька виявили онкологію. Коли кажуть, що реформа щось руйнує, я не розумію: а що саме? Батькові 3 роки не могли поставили діагноз. Потім відмовились класти до лікарні та надавати результати біопсії. У Києві не приймали, бо немає прописки, а він помирав. Прооперували, але на облік не ставили.

Коли кажуть, що медична реформа щось руйнує, я не розумію: а що саме?

Зараз він лікується в Інституті раку, всі препарати закуплені державою. Бо мені вже не можуть сказати "Ліків немає". У режимі он-лайн на сайті МОЗу публікують перелік препаратів, які закуповують за державний кошт. Є інформація про розподіл медикаментів по регіонах.

Тобто кожен може знайти на сайті МОЗу цю інформацію та відмовитися купувати препарати, якщо вони мають бути у медзакладі?

Ще є сайти лікарень, де можна перевірити наявність ліків. За наказом міністерства, це — обов'язково. Так само мають оприлюднювати, що заклад отримав як благодійну допомогу, що закупили з місцевого бюджету.

Завдяки програмі "Доступні ліки" за рік смертність від серцево-судинних захворювань зменшилася на 5 відсотків.

Багато людей вважають, що вони залишилися без медичної допомоги. "Швидка" приїжджає не за кожним випадком.

"Швидка" виїжджає, коли є необхідність. Якщо зламали ногу, звісно, приїде. А коли у вас хронічне захворювання, і вам стало гірше, телефонуєте сімейному лікарю. Він проконсультує телефоном, або приїде додому, або порадить викликати "швидку". Кожна родина може отримати лікаря, який обслуговує пацієнтів 24 години на добу 7 днів на тиждень.

А щодо скасування безкоштовної медицини? Голова парламентського комітету з питань охорони здоров'я Ольга Богомолець пише, що операція на серці коштуватиме сотні тисяч гривень, а лікування травми — більше 50 тисяч.

Це фантазії. Про зменшення державного фінансування не йдеться. Мова про зміну умов фінансування. Національна служба здоров'я України (НСЗУ) буде перераховувати кошти: первинній ланці – за кожну підписану декларацію, вторинній – за кожен випадок, тобто за реально надані послуги. Не знаю, звідки пані Богомолець взяла ті цифри, але це схоже на політичні інсинуації.

Фармакологічна мафія втратить кошти. Можливо, програють лікарні, які отримують фінансування на кількість зареєстрованих осіб, а по факту обслуговують в рази менше.

Придбали ліків на 40 відсотків більш, ніж торік. Можливо, заради цієї різниці — у 40 процентів — і поширюють маячню про реформу?

Важливо, що МОЗ дозволив застосовувати міжнародні протоколи, які базуються на доказовій медицині. Спротив реформі можуть робити кампанії, незадоволені, що у цих протоколах немає гомеопатії чи біодобавок, ефективність яких не доведена. Фармкомпанії лобіювали, щоб до протоколів включили препарати, які не впливають на хід хвороби (адаптол, актовегин, биопарокс, валокордин, гептрал та інші. — gazeta.ua).

Зараз ліки закуповують через міжнародні організації. Без посередників. Придбали на 40 відсотків більш, ніж торік. Можливо, заради цієї різниці — у 40 процентів — і поширюють маячню про реформу?

Спроcтили оплату лікування за кордоном, виписали порядок обрання головних лікарів (до складу конкурсних комісій введенні представники громадськості з правом голосу – 1/3 від складу комісії. — gazeta.ua), спрощена сертифікація ліків, які завозяться в Україну. Ось які я бачу плюси.

Кажуть, волонтери мають право використовувати на адміністративні потреби 20 відсотків від надходжень. І завдяки цьому дехто збагатився. Як ви це прокоментуєте?

У волонтерів, які збирають кошти на свої картки, такого права ніколи не було. А взагалі вважаю, що збір коштів на приватні картки – моветон. Є випадки, коли неможливо щось проплатити через фонд, але вони поодинокі.

Фонд справді може витрачати до 20 відсотків на адміністративні справи — зарплата, оренда офісу. Але ми від самого початку домовилися про інше. Адмінвитрати покривали друзі з бізнесу: безкоштовно надавали канцтовари, оргтехніку, приміщення. А все, що збирали на проекти, використовували на 100 відсотків. Лише в листопаді торік отримали перший грант і в його рамках — зарплати. Але велика кількість проектів проходить поза грантовим фінансуванням. І ми цю роботу виконуємо як волонтери, безкоштовно.

У нас благодійність часом використовують для політичного піару. Як фонд "Дорога життя" Наталії Королевської, "Поможемо" Ріната Ахметова, громадська ініціатива "Відновлення Донбасу" Олександра Клименка.

Іноді комерційні вантажі завозять під виглядом гуманітарки — щоб не платити податки при розмитненні. Ми з колегами з мережі, військовими волонтерами Валентиною Варавою, Дмитром Білоусом цю тему піднімаємо з 2016 року. Підрахували, що за час АТО до країни завезено близько 1,8 кілограма гуманітарного одягу на кожного жителя України, включаючи немовлят. Це найімовірніше не гуманітарка, а контрабанда.

Як ставитеся до волонтерів, які подалися в політики?

Не бачу в цьому нічого поганого, політика — це не зло. Але коли політик раптом стає волонтером, то це вже не волонтерство.

Благодійна організація може продавати якийсь продукт, робити аукціони. Але всі кошти мають піти на благодійність. Не можна зібрати народні гроші та закупити обладнання для приватної клініки.

Треба розробляти стандарти благодійності, прозорості. Для цього ми створили мережу "СВОЇ". Запровадили певний етичний кодекс. Виходимо з того, що репутація – це наш капітал. Існує прямий зв'язок між нею та кількістю надходжень. І щоб тримати високу планку, вирішили прописати наші цінності та прагнення. 40 організацій, які поділяють їх, долучилися до мережі. А це, крім іншого — незалежність від політики, клієнтоорієнтовність.

Людина, яка отримує допомогу – клієнт?

Так. Людина, якій надаємо допомогу, — це головне.

Пригадую, як у 2014-16 роках люди стояли під дверима Фролівської, плакали і не заходили. Було важко переступити межу, коли треба попросити. І нашою задачею було не тільки надати допомогу, але й повернути віру в себе. Переконати, що люди допомагають їм від щирого серця. Відтоді ми точно знаємо, що допомогу треба вміти давати. Якщо ти хочеш допомогти, не треба показувати людині, що вона слабка. Не треба її цим принижувати.

Я проти того, щоб із переселенців робити жертв. Бо тоді людина й поводитиметься, як жертва. Українці сильні — їм просто треба трохи відпочити і йти далі.

Чим іще опікується Громадська мережа "СВОЇ"?

Нещодавно організували святкування до дня визволення Торецька. Наш консультант у цьому прифронтовому місті Володя Єлець – неймовірний. Постійно свариться з прихильниками "руського міра". Вони йому через це спалили автівку. І ось Володя запропонував акцію "Передай прапор до Торецька".

На перший погляд, просте дійство. Та на Донбасі — інше ставлення до прапору. Це символ миру, процвітання, країни. Його або люблять до нестями, або сахаються як чорт від ладана. Ви коли-небудь плакали, слухаючи гімн? А в Торецьку я це бачила — жінка, тримаючи дитину, плакала від "Ще не вмерла України".

Я привезла багато синьо-жовтих прапорців. За мною бігли діти: "Дайте флажок… И мне… А можно сестре возьму? А там мама стоит, она стесняется. Сколько стоит? Бесплатно? Мне 5 штук".

Біля стягів, які надішли з України та із-за закордону, стояли люди. Читали, що там написано, робили селфі на фоні тих коментарів. А я ходила поміж них і слухала. "Видишь, Львов нас поздравляет. Это на другом конце страны, но они с нами. Это ж надо. Потому что, сынок, мы — украинцы".

Як змінилася за 4 роки країна, переселенці та волонтерський рух?

– Змінилися. Чи на краще – зрозуміємо пізніше. Ми йдемо шляхом реформ – це справді так. Я не експерт із реформи поліції чи судочинства, тому мені здається, що вони не вдалися. Але реформа медицини триває. Її я відчуваю на собі. І найперше — це відкритість самого міністерства. Інформація про наявність ліків на сайті МОЗ — це прорив.

Люди, які приїхали з окупованих територій, розуміють, що не вирішується питання житла. І вони його не куплять вже ніколи. Дехто просто розчавлений цим. Хтось повернувся на окуповані території – у населеному пункті на Черкащині було 24 переселенці, залишилося 2. Решта поїхали до ЛНР-ДНР. Частині — вдалося почати все з нуля. Дехто каже: "Гріх зізнатися. Але життя змінилося на краще. Діти вивчили англійську, а ми зайнялися бізнесом".

Однак ситуація з тими, хто не знайшов себе, цементується. Це страшно. Але приклад Грузії показує, що переселенців не треба розміщувати в місцях компактного поселення. Там люди, які війни не бачили 20 років, і діти, які народилися після війни, почуваються жертвами. Чекають на допомогу. У тих, хто влаштувався в нових реаліях, такого синдрому немає. Вважаю, що у 2014-му я була неправа, коли вимагала від влади створення таких містечок. У замкнутих групах у всьому світі таке відбувається – поселення перетворюються на гетто.

Волонтери шукають нових напрямів. Ми стоїмо на початку розвитку громадянського суспільства. За опитуваннями, понад 60% українців хоча б раз волонтерили. Ми у фонді вирішили, що розвитком громадянського суспільства треба зайнятися професійно. Створили мережу "СВОЇ". З колегами вибрали ті напрями допомоги, які не надають інші.

Як змінилася Оксана Сухорукова?

Змінилися пріоритети. 4 роки тому "волонтер" — це був для мене якийсь чокнутий, я довго не могла цим словом назвати себе. До війни що було важливо? Щоб родина була щаслива — кожен мав по машині, тричі на рік відпочинок за кордоном. А зараз хочу, щоб діти жили в іншій Україні. Я розумію, що навряд чи побачу ту країну, про яку мрію. Але після себе треба щось залишити.