Найголовніше правило успіху будь-якої сімейної справи — захоплюватись тим, що робиш

2 недели назад 0

Як молода мама з райцентру взялася будувати піцерію у власному дворі і перевершила сама себе.

Коли ми спитали, чи може Оля Онуляк з нами зустрітися, відповіла — «можу».

— А якщо просто сьогодні?

— Можу!

«Я можу» могло би бути її девізом.

Оля — молода мама, яка живе з чоловіком і батьками в 6-тисячному гірському райцентрі Сколе на Львівщині. У їхньому великому будинку постійний рух — триває будівництво ресторану: Оля — готує, чоловік керує будівельниками й водіями, мама бавиться з дитиною.

Історія Олі — доказ того, що маленька дитина, провінційне містечко, стереотипи в суспільстві й відсутність крутої бізнесової освіти та стартового капіталу — не виправдання для того, аби не стати підприємницею.

Кажи «так» випадковим можливостям

В Олі — 50 кілограмів ваги та, здається, стільки ж енергії (в тротиловому еквіваленті). Минулого літа, коли термін її декретної відпустки спливав, почала думати, що робити далі. Проблема, знайома чи не кожній мамі — і гроші заробляти треба, і лишати дитину саму не хочеться. Але Оля знайшла вихід.

Нещодавно родина відзначила два свята поспіль — четвертий день народження донечки та рік, як Оля з домогосподарки перетворилась на бізнесвумен.

За цей рік вона вже стала найвідомішим ресторатором в Сколе. Хоча будівництво ресторану іще триває — він уже успішно працює на доставку. Піцерія OlliO популярна в усьому районі: школа, місцева адміністрація, прокуратура, навколишні туристичні комплекси, готелі і, звичайно, мешканці — всі знають, кому телефонувати, коли дуже хочеться їсти.

На старті подружжя Онуляків мало дві речі: хорошу ідею та велику дров’яну піч у дворі. Питання полягало у тому, де взяти решту.

— Ми обоє мріяли про піцерію, довго шукали приміщення. Коли починаєш з нуля, не маєш навіть грошей на оренду. Ми вже колись пробували — у нас із батьками було невеличке кафе. Працювали майже рік, а тоді вартість оренди зросла, зросли податки — і ми закрились, — розповідає господиня.

Рік тому подружжя дізналось про проект Міністерства соціальної політики і Світового банку, який надає фінансову допомогу (частково поворотні мікрокредити) на започаткування бізнесу — «Рука допомоги». Програма державна, що вже викликало скепсис, та ще й експериментальна — на той час вона не мала ще жодного учасника-підприємця. Тепер у програмі їх уже майже 200, але однією із перших стала Оля Онуляк. За нею пішов і чоловік Ігор.

— Подумали, а чому би і ні? Всі навколо скептично ставилися: «Щось воно незрозуміле… такого не буває… вам можуть просто морочити голову». Але ми повірили.

Проект фінансує закупівлю обладнання та матеріалів, але залишалося головне питання — приміщення. Тоді з’явився план «Б». 

— Ми за два дні знайшли вихід — зробимо все на нашому подвір’ї. Подали заявку до міської ради, оформили документи, все за законом.

Піцерію почали будувати просто навколо дров’яної печі.

Будь поряд з тими, хто в тебе вірить

У день захисту бізнес-плану перед комісією проекту у Львові Онуляк прийшла до Сколівського центру зайнятості забрати останні документи. Там теж переживали — побажали успіху і чекали дзвінка.

— Запитала в комісії, скільки часу маю на презентацію. Кажуть: «Хвилин 15, коротенько». А я говорила, говорила, говорила. Минула година — і мене ніхто не зупинив. Тоді ще півгодини питань та рекомендацій. Коли вийшла звідти, зрозуміла — життя змінилося, — пригадує Оля.

Онуляки отримали по 64 тисячі гривень кожен. На фіндопомогу для Олі купили кухонне обладнання: холодильники, плиту, слайсер (пристрій для нарізання), мікрохвильову піч, блендер, посуд. Частину Ігоря витратили на розбудову приміщення. Вже згодом Онуляки отримати ще й грант Міжнародної організації міграції — на нього придбали тістозмішувач.

Розпочинати роботу одразу, не чекаючи завершення будівництва, порадила заступниця директора Сколівського центру зайнятості Ірина Тренич.

— Я казала Олі: поки все перевіряється, готуються звіти — роби піцу на виніс. З документами, з будовою ми допоможемо.

Зараз підприємниця визнає — ідея була чудовою: будувати ресторан без отриманих прибутків було б важко.

— Ми її постійно смикали: «Олечко, треба приїхати. Олечко, бізнес-план треба поправити», — і вона, бідна, з дитиною їхала і робила. А потім півночі на колінах переписувала розрахунки. Вона була у нас через день. Але це все не даремно. Я як її побачила, подумала — ця дитина точно доб’ється, чого хоче! Вона йшла покроково, все робила за правилами, — каже Ірина.

Роби те, чого ніхто не робить

Піцерія — доволі банальний бізнес, принаймні для великого міста. Що добре у провінції — багато в чому можна бути першим і єдиним. Оля каже — це не єдиний плюс.

— Колись я працювала в піцерії у великому місті, там всі до цього звикли. Не чула ані слова подяки — лише критику. Тут геть інакше. Коли ми відкрили доставку, Facebook вибухав від добрих слів — я не встигала відписувати.

Мама Олі згадує, як ще на початку один із клієнтів передзвонив після отримання замовлення. «Оля перелякалась — думала, щось не так. Дивилася на телефон і боялася відповісти. Тоді бачу: тішиться, скаче по хаті щаслива — похвалили».

За подяку від клієнтів Онуляк готова боротися не менше, аніж за прибуток.

— Якось з «Плаю» дзвонили (то гірськолижний курорт тут поруч), просили привезти велике замовлення. Відстань — 30 км по гірській дорозі. А то якраз були сніги й морози. Хлопці, кажу, чесно, ніхто не погодиться зараз їхати. Подумала, що втратила клієнта. А він помовчав і каже: «Добре, сам заберу. Встигнете за півгодини сім штук зробити?» Та встигла, у мене руки літали! Пам’ятаю, як в перший день зробила десять піц і вже така змучена була, набігалась. А коли на Миколая ми за день продали 72 штуки, зрозуміла, що то я ще не змучилась.

Навіть автомобіль для доставки з’явився в OlliO нещодавно. Коли свого транспорту ще не було, допомагати просили молодих людей, які мали машини та вільний час. Ті брали 20 гривень за доставку, плюс ввечері їх годували піцою.

— Нас застерігали — якщо вам за раз десять штук замовлять, як ви доставите? Я не знала, що відповідати, чесно. Казала: «Буду старатися!» — сміється Оля.

Іди малими кроками

Коли Онуляки взялися писати бізнес-план, навіть не уявляли, що воно таке. Усьому вчилися в процесі, насамперед рахувати: скільки витратили, скільки заробили та що можна відкласти на будівництво й закупи.

Починали з того, що закупили перші сто коробок — здавалося, що це багато. Зранку Оля замішувала тісто, а Ігор бігав по місту і шукав продукти.

— Перша наша реклама — звичайні листки формату А4, поділені навпіл. Друкували чорно-білим. На щось інакше просто не було коштів. Цю рекламу розносили всюди, де могли. Але оскільки ми були першими учасниками проекту із фіндопомоги, про нас написали медіа і це стало хорошим поштовхом. Перші сто коробок із піцою продали за тиждень. І закрутилося, — згадує Оля.

За півроку таких коробок пішло уже більш як три тисячі.

Сьогодні усі процеси налагоджені: є постачальники кожного з товарів — від борошна до морепродуктів. Син Ірини Тренич (також місцевий підприємець) надрукував для OlliO рекламні матеріали та меню. Він же працює над майбутньою уніформою працівників піцерії.

Гаруй, як коняка, навіть якщо ти — дівчинка

Сторінку у Facebook Онуляки створили за кілька годин: закинули фотографії, залишили контактні номери й одразу купили звичайний робочий телефон. Відтоді він не замовкає.

— Я з тим телефоном спати лягаю — не пропустила жодного дзвінка. Навіть близько опівночі якось дзвонили, питали — чи можна ще? Коли так просять: «Ну можна? Будь лаааска…», як відмовити? Головне, що ми затребувані — людям подобається і, отже, усе не марно.

Такий робочий ритм — запорука стрункої фігури для Олі. Жінка зізнається — рік тому мала кілька зайвих кілограмів.

— Ще до захисту проекту скинула чотири. Коли почалося будівництво приміщення і доставка, я стала на ваги і побачила 50 кг. Подумала — Боже милий, та мене скоро буде вітром носити. Хоч я їм піцу щодня, причому дуже часто опівночі, бо не можу спати голодна.

Поки найманих працівників немає, подружжя Онуляків працює вдвох. Сімейний бізнес — це робота без вихідних і лікарняних, а свята означають лише вдвічі більше роботи. Але Олю це геть не лякає.

Не лякає її і страшне для багатьох слово «податки».

— Це ж спрощена система оподаткування, звіт подавати раз на рік. Декларацію заповнила сама — почитала в інтернеті, як це робити, почитала кодекс, все зрозуміла. Я цьому ніде не вчилась, але якщо розумієш, що написано, і знаєш, де шукати, — це не важко, — щиро дивується запитанню.

Не бійся мріяти

Кожен з учасників проекту «Рука допомоги» проходить безкоштовне навчання з основ підприємництва — там їм допомагають розрахувати бізнес-план. Оля на навчання не поїхала — сиділа з дитиною вдома й робила розрахунки сама:

— Вручну кожну цифру перерахувала, і як дійшла до реального прибутку, встала і кажу до неба: «Боже, аби мій бізнес-план здійснився. Я готова працювати».

За розрахунками, у варіанті «середньо-добре», виходило мільйон гривень виторгу на рік. Піцу всі люблять, конкурентів немає, багато організацій замовляють обіди в офіси. А якщо вже буде піцерія — чому б не розраховувати на великі прибутки? Вже тепер обіг Ollio сягає близько 70 тисяч гривень на місяць.

Окрім піци, в майбутньому ресторані буде з чого обрати. У планах — власна кондитерка, випічка, м’ясні страви на мангалі, бар. Оля ходить по просторому приміщенню і показує: тут — піч на дровах, все буде готуватись безпосередньо перед людьми, тут — зона напоїв і кава, тут — дитяча кімната, біля вікон — дивани. Але головне — це люди. Працівників Онуляки шукають ціннісно близьких.

— Хочемо створити такий колектив, де б кожен міг розраховувати на підтримку іншого. Коли кожен сам за себе і тільки чекає на закінчення робочого дня — так нічого не вдасться. Коли ж усі працюють на загальний результат — справа вистрілює, — переконана підприємниця.

Люби свою справу

Найбанальніше, але, мабуть, найголовніше правило успіху будь-якої сімейної справи — захоплюватись тим, що робиш. Це дає сил витримувати скажений ритм та тиск відповідальності.

— Підприємництву ми тільки вчимося — й одразу в бойових умовах, — усміхається Оля. — Воно лише теоретично звучить просто: купив, зробив, продав — заробив. Та ми дуже задоволені тим, що робимо, і робимо те, що любимо. Я завжди знала, що кабінетна робота — не моє. І завжди хотіла мати власну справу. Чоловік теж — нам одне з одним пощастило. Тож тепер, коли вимішую тісто, роблю це із задоволенням — бо знаю, що це моє.