Ніякої слави фізично бути не може, це все умовність

2 года назад 0

24 серпня на День Незалежності вийде прем'єра українського фільму "Червоний". Головного героя стрічки Данила Червоного грає актор театру імені Леся Курбаса Микола Береза.

Микола погодився відповісти на декілька питань за кілька днів до прем'єри журналістці сайту "24".

– Зараз відбуваються передпрем’єрні покази по всіх містах України, на більшості з них ти був присутнім. Як сприймали люди фільм "Червоний"? Були якісь позаштатні неочікувані ситуації?

Кожне місто зустрічало тепло, кайфово. З кожного міста їдеш у наступне і думаєш: та ні, чим тебе ще можна здивувати, вже тебе тут так сприймали. Але ні, кожне місто зустрічає по-особливому. Це дуже приємно, тепер з'явилася купа знайомств, хороших людей. Досить часто доводиться засиджуватись після показів з різними людьми до години першої-другої, а зранку вже треба за кермо і в нове місто виїжджати, напевно, це найбільший екстрим. (Сміється)

– Коли кіно показували у східних або південних областях, були якісь цікаві моменти чи, можливо, форсмажори?

Мені дуже шкода, але власне у ці міста, Схід-Південь, за попередньою домовленістю, їздить інша частина команди. Адже в нас є домовленість, за якою кожен день передпрем'єрні покази проходять у двох містах паралельно. Кокотюха от був у Харкові, Полтаві. Але, насправді, по тому, що розповідають, то теж дуже добре зустрічають. В Кропивницькому, наприклад, перед показом ще була розмова з пресою в окремому залі, але навала людей була такою величезною, що ледве не почали виламувати двері. (Сміється)

– Для тебе особисто тема фільму є близькою?

Ти знаєш, на свій сором скажу, що я не знаю якихось беззаперечних фактів участі моєї сім'ї у подіях тих часів. По одній простій причині: я не надто тим цікавився, але це для мене зараз буде такий стимул взятися за розкопування інформації про одного діда, про другого, бо фактично жодного з них я не застав і особливо якоїсь інформації про них ніколи не випитував. Тобто, був дідо, та й був. Одного взагалі не застав, а інший помер, коли я був зовсім малий. Але я не виключаю, що навіть у досить близькому родинному колі були випадки репресованих.

– Скільки в тебе пішло часу на перевтілення у Данила Червоного? Що ти для того робив?

Почалася зима, коли мене запросили на цей кастинг, я зараз точно вже й не пригадаю. Навіть вже не на кастинг, а конкретно на проби. До речі, мені тільки зараз, під час промотуру, Заза зізнався, що фактично я був першим, і після мене ще Олег Стефанов, який грав Ворона, кого він вибрав без кастингу і проб. Алла йому спочатку показала фото, а потім десь в інтернеті надибала відео, де ми читаємо Шевченка. Не пригадую, до чого ми записували його, але тоді робили досить нашвидкоруч, пригадую, я це робив взагалі перед гримувальним столиком. Ну і Заза сказав, що побачив це відео, і йому одразу було зрозуміло, що "це воно".

А так, по роботі, дуже кайфово було те, що, по-перше, була книга. По-друге, окрім неї було ще першоджерело в обличчі самого автора, Кокотюхи, якому можна було подзвонити у будь-який момент з приводу будь-якого питання. Теж, наприклад, допомогли багато історій, розповідей з кола знайомих. Наприклад, наш театральний освітлювач, який насправді є геніальним художником, Петро Гуменюк. Його тато фактично був учасником тих подій, був членом УПА, репресований, висланий у концтабір у Норильськ, був одним із учасників норильського повстання. Ця розповідь дуже допомогла.

– Чи є якісь риси характеру героя, які ти йому сам додав у процесі зйомок?

Розумієш, я ще жодного разу не зустрічав сценарій, в якому була б прописана детальна характеристика героя. Тому ти читаєш і робиш висновки, виходячи з якихось епізодів, подій, моментів. Можливо, хтось інший, вичитуючи цього героя, побачив би його трішки під іншим кутом, в іншому ключі. Плюс, все одно треба враховувати такий момент, що, наприклад, режисер (фантастичний, до речі, я не перебільшую, працювати з Зазою – це одне задоволення), він якось завжди наполягає на тих барвах, на тих нюансах, моментах, які йому важливі в тій чи іншій сцені. Одним словом, робота режисера є все одно до певної міри домінуючою. Треба йому, щоб в цій сцені Червоний проявився як досить холоднокровний, беземоційний, стійкий – то він якось пробує скеровувати туди усі сили.

– Можливо, на твого героя вплинуло якось твоє доакторське життя, коли ти вдень прислугував у церкві, а вночі працював діджеєм?

Звичайно що вплинуло. Актор, який береться втілювати той чи інший образ, його відправна точка все одно є десь там всередині. А якраз те, що в тебе всередині – це твій фідбек, починаючи з дитинства, тут вже трохи починається психоаналіз, але, тим не менше, нікуди від цього не дінешся, так воно є. Хтось казав: ми є тим, що ми їмо, а мені здається, що ми є тим, що з нами було. Це якщо пояснювати так просто, без всяких витребеньок. Хочеш, не хочеш, а воно тебе якось так в купу ліпить і в кожній ролі буде проглядатись.

– А взагалі, наскільки важко актору театру перевтілитись у кіноактора?

Історія в тому, що це, в принципі, попри свою подібність, абсолютно дві різні території. Я зрозумів одну річ у "Червоному"… Не те, що зрозумів, прекрасно про це знав і раніше, але коли їздиш в турі, ти маєш можливість в тому переконатись. В кіно як раз зробив, раз відзняв – то все, ти вже особливого впливу не маєш на кінцевий продукт. А в театрі унікальність в тому, що ти все-таки кожного разу знаєш плюс-мінус географію свого малюнку, роль. І при цьому кожного разу все відбувається по іншому: інша погода, інший настрій, інший глядач. Все-таки виходить досить живий момент, в тому різниця.

Микола Береза у ролі Данила Червоного

– До речі, про неможливість змінити зіграного в кіно: ти вже бачив кілька разів стрічку на передпрем’єрних показах. Чи ти задоволений своєю грою, чи хотів би щось змінити вже постфактум?

Можливо, звісно, і є такі актори (і я їм можу тільки позаздрити), які були б усім задоволені. Але я, напевно, ще жодного разу не пам'ятаю у своїй кар'єрі, коли би я був на всі 100 відсотків задоволений зробленим. Ну не пам'ятаю, хоч вбий, жодного моменту не можу назвати, що от дійсно був задоволений. Так, може бути відчуття, що проведена крута робота, але все рівно ти дивишся і кожного разу задаєш собі питання, а оцей момент, можливо, варто було так зіграти, а, можливо, так. Це якісь такі дуже дивні відчуття…

Хоча, разом з тим, Заза якось після чергового показу, коли ми мали розмову про кіно, про Червоного, каже: "Микола, ти думаєш, мене не ковбасило, коли мені доводилось різати стрічку?". Насправді, перша режисерська версія монтажу була близько 4-х годин, там є купа історій, які не проявляються, і навіть сам Червоний недостатньо вимальовується, як ті самі Гуров, Таміла і майор Абрамов, і так званий їх "любовний трикутник". Я вже мовчу про моє оточення, бандерівці, лісові брати литовські, які є, умовно кажучи, моєю командою і з якими ми точно мали в процесі зйомок сцени, щоб вони хоч трішки випукліше заявили себе. Але от історія така, що треба різати. Так от, повертаючись до Зази. Каже він мені, "ти думаєш, мені не хотілося…". Як по живому відрізали… Я себе питав, чи правильно я це зробив. Але потім я цю ситуацію відпустив і подумав собі так: в мене є син і я ж ніколи не мучусь думкою, чи все добре в сина. Ну, наприклад, вуха якісь не такі, може переробити їх, чи ще щось таке. Тобто все, стрічка вже готова. Вона стала історією, яка живе своїм життя, для чого себе цим картати.

– Колись ти давав інтерв’ю у газету "Збруч", і там зазначив, що "театр – це території реабілітації". А от як ти думаєш, чи можна те саме сказати про кіно?

Для актора – це точно, більше того, для актора це не просто територія для реабілітації, це територія, де він квітне. Якщо порівнювати з рослиною, то кіно для нього – це добриво для квітки, яким вона весь час підживлюється. І справа не тільки в базових речах, про які кажуть – наприклад, що можна заробити більше грошей. Це все не так важливо. Первинніше те, що в кіно ти дійсно маєш можливість зовсім по іншому відкритись, аніж в театрі. Можливо, в мене це відчуття загострене, бо я працюю в театрі. Це вже звично. А в кіно є такі моменти, які стаються не так часто, відповідно, ти до них і по особливому ставишся.

Але є ще інший момент. Як Заза говорив на допрем'єрних показах, кіно мало може змінити життя. Хоча воно все одно має здатність в першу чергу дарувати емоції. Часто ці емоції можуть бути для когось якщо не вирішальними, то вони можуть неабияк впливати на людину і якось давати можливості хороших імпульсів. Це вже немало.

– Якось на !FEST-УНІВЕРСИТЕТі ти розповідав, цитую: "Я нічого не знаю про успіх. Лише коли я буду старим і матиму за спиною купу ролей, то зможу писати мемуари про це". Зараз для тебе щось змінилось? Чи ти займаєш ту ж позицію ?

Абсолютно нічого не змінилось по тій простій причині, що я ще не відчуваю якоїсь такої хвилі. Тобто в певних колах люди підходять, дякують, фоткають, якісь автографи, пробують знімати, але для мене все одно це не є мірилом. Пройде трохи часу і та хвилька спаде, і не факт, що тебе вже хтось буде впізнавати. Суть у тому, наскільки ти можеш бути в професії сильним, повноцінним, повнокровним – і не тільки тоді, коли бувають оті встряски, а завжди… Наскільки завжди твоє слово, твоє звучання в професії може бути вагомим. І все рівно – це теж не є якоюсь межею.

От я часами в наших дискусіях з колегами якось наполягаю на тому, що насправді і специфіка, і кайф тої самої акторської професії – дуже суб'єктивні. Хтось буде казати "вау", хтось казатиме, що це фігня. І якоїсь єдиної правильної позиції бути не може. От наприклад, у циркових артистів з цим простіше, вони там трюк зробили чи не зробили, і ти можеш по тому оцінювати їхню майстерність, їхній рівень, професіоналізм і тому подібне. В кіно і театрі, як правило, це приходить вже постфактум.

Та є, звичайно, якісь показові моменти, особливо це пов’язано із запрошеннями актора на якісь цікаві ролі, заходи. Але все одно це не є якийсь доконаний факт, загальновизнаний. Навіть та сама лос-анджелівська зірка на алеї слави не є мірилом. Ми пробуємо знаходити якісь кордончики і лінії перетину. Але штука в тому, що цієї межі просто фізично бути не може.