Тікати від війни безглуздо, – боєць 24 бригади про ситуацію на фронті і плани бойовиків

1 месяц назад 0

Підписав контракт у 19 років – і потрапив у вихор російсько-української війни. Молодий, але завзятий командир відділення "Королівської" бригади Роман Карапінка півроку захищає від навали ворога одну з найгарячіших точок фронту – селище Зайцеве на Донеччині. До противника – кількасот метрів…

У першій частині інтерв'ю для 24 каналу телефоном з фронту читайте, яка ситуація в Зайцевому нині, чи відбулася ротація бойовиків, чи будуть ті активно залучати до війни цивільних, а також як український військовий зберігає бойовий дух, чи сприяють тому реформи в армії та чому юнак з волонтерської діяльності перескочив у військову справу.

Військова справа – це щось сімейне?

Так. Вітчим – колишній військовий. І зведений брат з 2014-го донині у лавах Нацгвардії.

Як ти потрапив в армію?

Все почалося тоді, як я волонтерив – ініціював збори допомоги для бійців. Більшість моїх товаришів – колишні "добробатівці" або "ЗСУшники", тому з часом і я вирішив випробувати себе у війську. Але в ЗСУ – щоб на власні очі пересвідчитись, як і що змінилось в армії з 2014-го. Зваживши всі "за" і "проти", хотів під іншим кутом на неї глянути – зсередини.

Проте батьки не підтримали мій вибір. Вплинули "провокуючі" історії брата про війну. Наслухавшись, рідні дуже переймались. Довелось поставити їх перед фактом, бо вкотре пояснювати щось було марно.

На початку 2017-го підписав контракт. Отак просто закінчив навчання й пішов воювати у свої 19. 20- і 21-річчя зустрів в лавах Збройних сил.

Згадай свій перший день на фронті… Що бачив довкола, що відчував?

Заїхала наша бригада у Зайцеве взимку, був екватор січня. Та ще й смеркало. От тільки ми сюди добрались – нас відразу почали "вітати" перестрілками з автоматів Калашникова й іншої стрілецької зброї! Справа в тім, що наш блокпост був найближчим до сепаратистів. Отаке бойове хрещення – знайомство з противником. Нічка важка була, пам'ятаю. 

А на ранок що?

Стало спокійніше. Але на цій позиції перший час я шарахався всього. Не міг зорієнтуватись добре.

Як швидко адаптувався після тої пекельної нічної перестрілки?

Із зони комфорту виходив місяць. Довго звикав до цього підвального життя, окопного пересування. Втягувався, що коли хтось кричить лягай, то для збереження свого життя маєш лягати, стріляють – відразу присідаєш. Але спрацьовував рефлекс виживання.

А за місяць адаптувався. Зрозумів, як правильно поводитись, як підіймати свій рівень кваліфікації, як тренуватись зі стрільби і фізичної підготовки. Це допомогло.

Відстань від твоїх позицій до ворога?

Кількасот метрів.

Зведення говорять, що у бойовиків нещодавно була ротація. Це помітно?

Звісно. Вони масивно готуються до осені. У Зайцевому зменшилась і кількість обстрілів, і чіткість попадання з ворожої сторони. Ми відразу це помічаємо, бо такі зміни свідчать про ротацію.

З якого озброєння нині гатять?

Ееее, у нас, нібито, перемир'я… Але воно діє, допоки в них або в нас перебувають журналісти.

А таки гатять. Стосовно масивності й калібру: уже місяць майже не чути ні мінометних прильотів, ні важкого озброєння, ні 82-го калібру, ні 152-го. Але стрілкові і крупнокаліберні кулемети роблять перестрілку.

Удень у нас відносна тиша, бо роблять вигляд, що зважають на перемир'я. А вночі геть інше життя… Починають з підствольників "ВОГами" обстрілювати. Збільшується інтенсивність потрапляння. Вони, так би мовити, хочуть спровокувати на відповідь. Але ми не дуже хочемо порушувати "тишу".

Хто, на твою думку, переважно воює з вами: ополченці чи російські кадровики?

Ми воюємо з кваліфікованими угрупованнями. Ті можуть тиждень мовчати, а тиждень прицільно бити, тиждень вести снайперський вогонь, а тиждень просто пускати черги з трасерів, маякуючи, що за нами стежать…

Експерти зазначають, що бойовики готують ротацію міського населення. Настільки це відповідає дійсності?

Це цілком імовірно. Бо дехто з цивільних свято вірить, що "Путін – батюшка, а Росія – матушка". Ворожа пропаганда досі присутня і рівень її високий. Але не розумію, чому її корені досі не обрізані… Я багато спостерігав за настроями бойовиків, з яким ентузіазмом ті деколи заїжджають і як звідси тікають тільки тому, що до них на їхній Батьківщині ставляться, як до м'яса.

У Росії взагалі все дуже підло. Розкажу дещо про ворожих кадровиків. Коли ті сюди заїжджали, то навіть не знали, куди їдуть! У них просто забирали російські паспорти і віддавали "папірці" псевдореспублік. Якій би нормальній людині це сподобалось?

Якщо місцеві жителі підуть за бойовиків – виправдати їх неможливо! Але бодай зрозуміти причини можна… Пропаганда настільки сильна, що вони вірять, що чинять правильно.

Але як можна "зливати" свою землю? Я би страшно не хотів, щоб ця війна і розруха прийшли, наприклад, до мого Львова. Я б зубами, руками, ногами впирався, вигризав би перемогу, аби моє місто не потрапило у лапи брудного противника!

Як зараз живуть місцеві в Зайцевому? Чи допомагаєте їм?

Звісно, допомагаємо. Як заїхали сюди, перша справа – знайомство з місцевими жителями. Адже потрібно зрозуміти, хто коло тебе, і за кого всі ці люди.

Тут не без проблем. Адже вони за 4 роки звикли жити у підвалах. У хатах майже нікого немає. Ми їм перший час допомагали з харчами, щось від себе особисто привозили з міст. Просто розуміли, що люди теж за ці роки від тих тушонок і консервів у бляшанках повпадали в депресію.

Скільки, за твоїми підрахунками, залишилось цивільних?

Кілька десятків. Переважно люди похилого віку – ті, яким за 50 років. Хтось залишився, бо нікуди діватись, інші просто не хочуть виїжджати.

Але найбільше мене здивувало, що тут переважно мешкають жіночки пенсійного віку практично без чоловіків. У мене виникає логічне ствердження, що практично всі їхні чоловіки – ті, проти кого ми стоїмо…

Як ці жінки ставляться до наших військових?

Були моменти, коли вони раділи, називали нас своїми "солдатіками", давали компотики і казали почуватися як вдома. Але це не зовсім так, на щастя. Вони вітаються завжди українською: часто чую з їхніх уст "Доброго дня". Але з місцевими як? Довіряєш – але перевіряй.

Бояться вас?

Думаю, просто змирились із цим. Якось спитав, коли їм краще: коли тут стояли ополченці, чи коли ми. А вона каже: "Що при тих, що при інших стріляють". Місцеві вже пристосувались до такого життя за 4 роки війни. Не скажу, що бояться нас, але навряд чи вони особливо будуть за нас "стояти".

Які реформи в армії відбулися за ці роки?

У порівнянні з 2014-м, реформи відбулись і зміни вже помітні. Зокрема, зараз краще забезпечення продовольством, формою, екіпіровкою, амуніцією. Усвідомлюю, що потрібні час і сили для нових покращень.

Чи багато контрактників звільнилось через низьке грошове забезпечення? За оцінками експертів, зі зміною соцстандартів виплата військовим не дуже відрізняється від середньої зарплати по Україні… Настільки гостро стоїть ця проблема?

Скажу інше: реально не вистачає людей певної кваліфікації. Військового, який має продовжувати вчитися на БМП-2, через брак кадрів відправляють вчитись на гранатометника. Себто, людина, яка вже здобула кваліфікацію і досвід, має освоювати іншу сферу, бо того потребують документи.

А щодо мотивації… Якщо армія покращуватиметься, люди самі долучатись до її лав.

А все-таки як зараз заохочувати людей вступати до лав ЗСУ?

Треба показувати людям, що в армії не все погано. Що тут не лише, мовляв, "дідівщина" і "відрижки" "совків". Перш за все, це благородна професія і реально цікава робота. Ти не сидиш на місці, а весь час удосконалюєшся, працюєш з людьми і різними типами озброєння, підвищуєш свій рівень кваліфікації і постійно вчишся.

Імідж Збройних Сил залежить від самих військовослужбовців. Важливо нині військовим розуміти, що вони є обличчям армії і всієї України в загальному. Форму треба носити з почуттям гордості, відповідальності і обов'язку.

Мені здається, в українців має бути відчуття обов'язку перед своїми рідними, державою й Конституцією, яка гласить, що треба захищати суверенітет і територіальну цілісність країни. У такому випадку твоє питання риторичне. Кожен сам має усвідомлювати.

Відтак йти чи ні до лав ЗСУ – справа кожного. Он, дехто не розуміє, нащо воювати, і вважає, що краще поїхати в Польщу…

Чому тобі зараз поїхати в Польщу від війни неприпустимо?

Я за 21 рік зрозумів тенденцію, що скільки не тікай від вирішення проблеми – вона з часом тебе наздожене. І з такою силою звалиться на голову – картатимеш себе, чому раніше її не вирішив!

А ще це виглядає справжнісіньким боягузтвом. Мій побратим тут за 7 місяців з'їв більшу ложку дьогтю, ніж я. Уяви: я його підтримую, слухаю уважно і нагло говорю, що тікаю від війни в Польщу? Мені просто совість не дозволить ні таке рішення прийняти, ні таку маячню випалити. Це не вирішення проблеми. Тікати від війни безглуздо!

Як ти відпочиваєш у вільний час? 

Знаєш, яке нове хобі опанував? Ти будеш здивована… Зветься "Відіспатись!" На сон далеко не завжди вистачає часу…

Розкажи, що для тебе побратимство. Як змінилось почуття дружби?

Для мене дружба набула геть іншого сенсу. У суспільному житті я називав "корєфанами" тих, з ким проводив багато часу або працював. І не більше. Вони вже забули мене і жодного разу не набрали за півроку.

А на війні все інакше. Я ціную кожного, з ким тут стою і кого тут знаю. Бо ці люди перевірені гірким досвідом ведення бою. Під час сильних боїв ми були пліч-о-пліч, вони прикривали мою спину, я – їхні. Вдячний кожному. Знаю: ці люди не кинуть мене на полі бою і не дадуть задню. Це дуже багато важить.

Дуже важлива психологічна підтримка. Ми завжди спілкуємось за суспільне життя, щоб не зациклюватись на тому, що йде війна і треба ворожу підлоту "мочити".

Які топ-теми для спілкувань?

Зі мною стоїть молодий контингент, тому ми говоримо про те, як жили і відпочивали до цього на "цивілці". Про дівчат теж говоримо.

Дівчина чекає на тебе?

Думаю, так.

Що тебе мотивує бути в армії?

Мені подобається моя робота. Не розумію людей, які ненавидять свою роботу, але терплять її через гроші. Від процесу треба отримувати задоволення. Не подумай аморально, що мені в кайф людей вбивати. Не в тому річ. Я насолоджуюсь активним навчанням, методикою, виходом із зони свого комфорту. Подобається розвиватись у цій сфері.

А що допомагає зберігати бойовий дух?

Його підсилює віра і впевненість у тому, що я роблю правильну справу. Мій обов'язок бути тут, як і кожного, хто поруч зі мною. Я захищаю свою землю і не пускаю ворога далі в мирні міста, де є злагода і спокій. Це найбільше мотивує і заряджає. Кожен день мені дає заряд на нові дії і рішучі рішення.