Українське кіно: працівник ОБСЄ загубився на Херсонщині

4 месяца назад 0

Діалог між головним героєм фільму «Вулкан», працівником місії ОБСЄ, і мешканкою невеличкого містечка посередині українського степу:

– Їдь звідси. Тут ти все одно не приживешся.
– Чому ви так думаєте?
– У тебе квартира є?
– Є.
– І дача є?
– І дача є, і машина є.
– І зарплата є, і начальник є, і президент у тебе є, і міністри, і депутати, міліція є… А в нас немає ні зарплати, ні президента, ні міліції. У нас тут інше життя.

Саме тут, десь поблизу Каховського водосховища, розвивається історія київського спостерігача, який загубився в українському «дикому полі». Світ побачив стрічку на кінофестивалі в Карлових Варах, а на Єреванському кінофестивалі «Вулкан» отримав гран-прі. Українська прем’єра відбулася на Одеському міжнародному кінофестивалі. Режисер Роман Бондарчук дає інтерв’ю Радіо Свобода разом із дружиною Дарією Аверченко – співавтором сценарію і співпродюсером фільму. Вони розповіли, чому рідні місця на Херсонщині сьогодні нагадують Атлантиду, чому саме працівник ОБСЄ став головним героєм, як старий радянський фільм про проституток заважав їхньому кастингу і який зв’язок між «Вулканом» та відомою німецькою картиною «Тоні Ердман», призером фестивалю в Каннах.

– Як проходили зйомки «Вулкану»? Наскільки події реалістичні? У фільмі, наприклад, є фермер, який виставив навколо свого поля охорону з дробовиками – це вигаданий персонаж?

Бондарчук : Саме поле справжнє, ним «займається» чоловік, якого всі називають «Полковник». Він їздить на «Ниві», а по периметру поля виставив на «Москвичах» своїх security. Виглядає це, як кокаїнова плантація, хоча ростуть там гарбузи. Періодично він підсилає знайомих імітувати крадіжку цих гарбузів і спостерігає в бінокль, як спрацьовує охорона. Каже, «це я їх так підколюю, тримаю в формі». «Полковник» дуже довго не міг зрозуміти, чого ми від нього хочемо і яке може бути кіно, якщо в нього там серйозний бізнес, «семочка» на експорт. Нам допоміг успіх «Українських шерифів» (один із попередніх фільмів Бондарчука – ред.) – стало відомо, що їх посилають на «Оскар», про нас усі почали писати і стало трошки легше домовлятися.

 

– Як довго тривали зйомки? Як ви шукали місця для них?

– По-перше, ми від самого початку знали якісь місця, тому що жили там, їздили до родичів. І по-друге, нам дуже допомогли фотографії Андрія Матросова – він працював фотокорром місцевої газети «Вгору». Він багато їздив регіоном і привозив сюрні і гумористичні сюжети. Наприклад, у нього є фото «Москвича», переробленого під візок, як карета, заднє шасі автівки прив’язане до коня. Або фотографія старенького автобуса, до якого прив’язаний величезний пес, щоб пасажири без дозволу водія до автобуса не заходили. Той же шестиметровий кавун на Херсонщині – це його знахідка, ми спеціально їхали до цієї скульптури.

 

Пам'ятник Кавуну на Херсонщині

А потім уже, маючи сценарій, ми поїхали в експедицію. І знайшли ще дуже багато цікавих місць. Відкриттям для мене були дачні поселення біля сіл, які будували, коли колгоспи були багатими. Я не розумію, навіщо в селі дачні поселення, але вони є – хатки неподалік водосховища. У такому поселенні сьогодні можуть постійно жити двоє-троє людей, вода туди подається шлангами, довжиною в десять кілометрів. Основний бізнес мешканців виглядає так: хату продають за сто доларів, туди приїжджають майстри, забирають усе цінне з будинку і продають це на запчастини. Це така деконструкція колишнього багатства і розкоші, як її тоді розуміли. Там бігають вовки, літають орли, природа бере своє.

Ми знайшли для зйомок фантастичне селище Червоний Маяк. На центральній площі розташована лікарня, рештки монастиря, який у радянські часи був клубом, а тепер знову монастир, і літній кінотеатр, який раніше був церквою.

Посеред того монастиря раніше стояв Ленін, який рукою показував на побиту дорогу. І на постаменті пам’ятника написано «Верной дорогой идете, товарищи». Ми постійно тримали в голові цю локацію, під неї придумували кадри. Зокрема саме там вирішили знімати масову бійку.

Український прапор замість статуї Леніна

 

Коли ми повернулися зі знімальною групою, Леніна вже «декомунізували», і замість нього стирчав флагшток із українським прапором і тризубом, причому надпис про вірну дорогу на постаменті залишили. Я спочатку засмутився, потім подумав: «Чому б ні? Це ж також історія про реформи і про те, як там відбуваються зміни» (сміється). До речі, в селищі неподалік ми знайшли ще одного Леніна – його засадили кущами, щоб він особливо не проглядався, тільки щоб його не знімати.

Так от нашому менеджеру з виробництва Ані Салієвій, яка, безсумнівно, має великий талант переконувати людей, треба було якось умовити настоятеля монастиря, щоб він дозволив знімати масову бійку в себе на території. Вона телефонує мені вранці і запитує: «Як би ти сам йому пояснив, чому люди мають битися на території монастиря?». Я відповів: «Розповідай йому про нашого героя, який проходить життєві випробування, і через страждання очищує свою душу від гріхів».

 

 

Кадр із фільму «Вулкан»

Десь місяць тривала перша експедиція, потім була друга, під час якої ми проводили кастинг місцевих персонажів. Нам довелося познайомитися з місцевою адміністрацією, працівники якої нам заявили: «Знаєте, тут колись була турецька фортеця Кизикермен, і турки наших дівчат відправляли до борделів Туреччини. То може ви також хочете дівчат по борделях відправляти, а не кіно знімати». Але знову ж таки допоміг «Оскар» і «Українські шерифи» нам, зрештою, повірили і допомагали.

Проблема в тому, що останнім фільмом, який знімався в тих краях, була «Інтердівчинка» (радянський фільм 1989 року про повій для іноземців – ред.), і деякі чоловіки з нашої масової бійки знімалися ще в бійках тієї «Інтердівчинки».

– А чому знову дії вашого фільму відбуваються в селі? Чому вас так тягне туди (місце дії «Українських шерифів» – невеличке село на Херсонщині)?

– У «Вулкані» це не село, це райцентр, невелике містечко. Просто воно виглядає, як Атлантида, як рештки цивілізації – тут амфітеатр, тут грецька стіна, тут леви з цементу. І під цим усім ходять люди, які не мають до цього стосунку і не пам’ятають, хто це зробив.

Ми там, наприклад, стикнулися з місцевим бізнесменом, якому належить багато полів і він продовжує скуповувати землю. А я там усе об’їздив і пам’ятаю, в яких руїнах ці землі перебувають.

Питаю, а чому ви не відремонтуєте – там залишилися якісь палаци, можна було б зацікавити туристів. Він відповів, «а для чого це робити, все одно місцеві все розтягнуть».​ Це такі «королі руїн», яких там доволі багато. Мабуть, має минути більше часу і має з’явитися в них відчуття, що вони там будуть жити і ніхто не буде їх звідти викурювати. А поки що там святкують фестиваль Конституції на могилі писаря Пилипа Орлика – там варять куліш, стрибають через вогонь, стріляють з гармати. Такі язичницько-радянські розваги.​

– Як стрічку сприймали глядачі у Вірменії на фестивалі, де ви отримали гран-прі?

– Я сам туди не їздив, їздив оператор Вадим Ільков і лінійна продюсерка Дарія Бассель. Проте я був на світовій прем’єрі на фестивалі в Карлових Варах (відбулася 2 липня – ред.), і там реакція була просто фантастична. Я боявся, що люди там будуть дивитися «Вулкан» дуже серйозно і трагічно – як правило, європейські режисери роблять про Східну Європу безнадійно холодні й похмурі фільми. І я боявся, що за інерцією, «Вулкан» також буде так сприйматися. Але глядачі почали хіхікати від самого початку. У Німеччині реакція була менш емоційною, але дуже уважною – майже всі залишилися на «запитання-відповіді», хоча фільм закінчився після опівночі.

Я радий, що в Європі зчитувався гумор і самоіронія цих людей – це те, що їм дозволяє переживати будь-які катаклізми, що їх досі тримає на тій землі.

– Ви проводите якісь паралелі між вами і головним героєм фільму – працівником місії ОБСЄ на ім'я Лукас?

– Нам потрібен був спостерігач, якому б «дядя Вова» пояснював свою реальність, вводив би його туди. Він вигаданий персонаж, на відміну від переважної більшості героїв фільму. Ми зупинилися на місії ОБСЄ як на втіленні повного абсурду, але протилежного «дикому полю». Я не думаю, що в Україні є людина, яка розуміє мету їхньої діяльності. Ми намагалися ще на стадії роботи над сценарієм із ними зв’язатися, але нам сказали, що питання подібної співпраці вирішують лише через центральний офіс.

 

Віктор Жданов (дядя Вова) і Сергій Степанський (Лукас) на зйомках

Це загадкова і закрита, як пенал, структура, де й працює наш герой. Він перебуває у власній кризі, не розуміє мети своєї роботи і не має стосунку до справжнього життя – як за склом, сидить у своєму білому джипі. Ми схопилися за образ людини, яка в певній апатії проходить крізь випробування і має проявити хоч якусь реакцію, аби захиститися.

Мабуть, є аналогія зі мною, тому що я також спостерігач у цих краях. Теоретично, герой фільму міг би бути «фільммейкером», який поїхав на Херсонщину зняти патріотичне кіно про степи, кавуни й помідори. Але це б не міняло суті занурення в міфологічну реальність.

– В одному з кадрів ви показуєте глибини Каховського водосховища, і я сподівався, що ви покажете затоплені села детальніше.

– Ми показали їх саме так, як хотіли. При створюванні цього водосховища затопили вісімдесят чи дев’яносто сіл, і це велика частина підсвідомості людей, які там живуть, які бачили процес затоплення. Моїх родичів і родичів Даші (дружини режисера – ред.) також переселили із затоплених сіл, які описують як «рай на землі».

 

Каховське водосховище

Мій дід розказував, що рибу не треба було ловити, її можна було діставати руками, коли зголоднів. Що на островах посеред Дніпра вони випасали худобу і саджали картоплю і картопля була така, що лише три картоплини до відра вміщалися. Це все спогади про втрачений рай, який дуже довго й дуже болісно йшов під воду – близько року вода заповнювала резервуар. Спочатку стирчали дахи, потім бані церков, потім верхівки дерев. Перелітні птахи прилітали й гинули, тому що не могли знайти місця собі, спливали труни з кладовищ…

І зараз люди живуть поблизу сховища, знаючи, що їхні предки лежать десь на дні й періодично спливають на поверхню. Це були тортури, і це травма, з якою вони всі живуть.

Аверченко : – Ми травмовані були навіть переказами цих історій.

Бондарчу к: Я і сам ще бачив і фотографував труни, які спливали.

– Фільм інколи справляє враження міфу, а його персонажі виглядають не особистостями, а міфічними персонажами. Це так було задумано, чи вони перетворилися на образи в цьому контексті українського степу, залишків «Атлантиди»?

– Треба сказати, що я пройшов певний шлях розуміння краси в кіно. У студентські роки кліпи знімав, намагався їх зробити максимально яскравими. Але досвід роботи в документальному кіно навчив бачити красу в простих речах. І коли ми говорили з оператором Вадимом Ільковим про зображальне рішення, то я його попросив: «Тільки давай не будемо робити його «красивим», зробимо його максимально простим, відмовимося від візочків, рейок, steady-камів…»

Ми про це домовилися, але локації виявилися доволі виразними, потім художник привніс карнавальні елементи… І на другий-третій знімальний день ми зрозуміли, що фільм почав перетворюватися на фантасмагорію. То ми дали йому народитися таким, яким він виходив.

– Чи змінювався сценарій під час зйомок?

Аверченко: Сценарій переписувався багато разів. Він взагалі народився в 2009 році – натхненням служило виверження вулкану в Ісландії. Всі аеропорти європейські були зачинені, і волонтери в Одесі, Києві та інших містах приймали в себе людей, що були змушені залишатися в Українi. І в першому варіанті сценарію через Україну летів німець, якому довелося разом із волонтеркою з Одеси їхати в Берислав (Херсонська область). Але коли у нас почалася війна, нам уже хотілося іншої розмови. Нам нецікаво було говорити про прибульця з іншого світу, який опинився в екзотичній реальності українського степу. Ми хотіли говорити про те, що відбувається сьогодні, про можливість діалогу й розуміння між столичним мешканцем і людиною з провінції.

Бондарчук : Фільм був на 90% знятий так, як був написаний, у тому числі через нестачу часу. Не увійшло буквально кілька кадрів. Ми монтували стрічку з Миколою Базаркіним – шість місяців обирали дублі й склеювали їх докупи. Коли ми виснажилися, то звернулися до німецьких продюсерів, щоб прислали нам якогось гуру монтажу з Німеччини. Порадилися й вирішили зв’язатися з монтажером фільму «Тоні Ердман» (У 2016 році на Каннському фестивалі стрічка отримала Приз Міжнародної федерації кінопреси, пізніше Німеччина висувала «Ердмана» на «Оскар – ред.). Режисер монтажу Гайке Парплейс погодилася взятися за «Вулкан», приїхала до Києва, і за два тижні ми все закінчили.

Вона підійшла до всіх сцен і рішень з німецькою ґрунтовністю. У мене були значно довші кадри, вони, як мені здавалося, давали більше заглиблення в цей безкінечний степ. Гайке їх пообрізала в несподіваних для мене місцях. І хоча це були епізоди, якими я пишався, фільм, завдяки її редакціям, став більш «зарядженим». Ми, до речі, з Гайке подружилися і досі товаришуємо.

– А коли фільм вийде в прокат?

– У нас буде прокат у Німеччині, ним опікується європейська компанія, і зараз ми ведемо переговори про прокат в Україні. Але, наскільки я пам’ятаю, незабаром, майже одночасно, вийде хвиля з вісімнадцяти українських фільмів. Ми б хотіли вийти одразу після неї.