«Біла ворона»: камуфляж замість середньовічних лат

Всі фото Ігоря Бойченка

Миколаївський український театр вміє дивувати та захоплювати. 21 травня своєю «Білою вороною» він зчинив справжній фурор. Хто не бачив — кусайте лікті!

Першу українську рок-оперу «Біла ворона», написану композитором Геннадієм Татарченком і поетом Юрієм Рибчинським, можна сміливо назвати класикою, хоча має вона за плечима менше 30 років історії. У 1990-ті вона мала шалений успіх на підмостках театру Франка. 2005-го свою версію запропонувала театральна компания «Бенюк і Хостікоєв» відродивши виставу після Майдану 2004 року. Загалом, ставили «Білу ворону» досить багато. От і Миколаївський академічний український театр драми та музичної комедії на початку сезону, що минає, долучився до тих, хто не встояв перед силою слова та музики.

Йдучи на виставу, версію якої вже довелося переглянути, часто перебуваєш у деякій невпевненості: а чи варто йти? чи не буде побачене розчаруванням? І перед «Білою вороною» миколаївців, чесно кажучи, сумніви були: кому під силу «переплюнути» Бенюка, Хостікоєва, Наталію Сумську? заспівати так пронизливо, як Юлія Вдовенко? вигадати щось неочікуваніше за бургундців на мотоциклах?

Як виявилося, побоювання були марні. Порівнювати просто не довелося — вийшла зовсім інша вистава про зовсім іншу історію: епічна, видовищна і сучасна. Та в її основі та ж сама розповідь про велику силу та нескорений дух, що криються в маленькому тілі. Але про сучасну Жанну д'Арк. Чи то точніше — про сучасних. Бо на тлі історичних подій ти бачиш історію України останніх років і її героїв — бачиш те, що болить. От і постала перед нами Орлеанська діва не у середньовічних латах, а у камуфляжі — хіба що меч як символ тієї далекої епохи залишився.

Все дуже тонко, дуже вишукано, дуже майстерно. Яскраві незабутні образи, різнопланові асоціації, красномовні символи. Досить прості декорації, але неймовірно стильні костюми і часом шокуючий грим; чудове музичне виконання, вражаюча акторська гра і рухи балету — немов танцює одна людина. До вистави залучений майже весь творчий склад театру — і всі вмістилися на сцені, навіть оркестр. Але час від часу розширювали простір дії та виходили в зал, стаючи ще ближчими до глядача. І ставили безліч питань: як розходяться долі людей у протилежних напрямках? коли саме диявол змушує тебе танцювати свій танок? чи є межа людській підлості? хто привласнює чужі надбання? як не зрадити своїм переконанням? яка ціна свободи? скільки війна вимагатиме жертв? хто здатен змінити історію? Про все це — на одному диханні, щиро та гармонійно.

Директор театру Микола Берсон гордий тим, що його творчий колектив завжди тримав руку на пульсі громадянського життя: «Театр повинен займати громадянську позицію. Він не повинен займатись політикою, але має відчувати те, що потрібно народу, відчувати, які проблеми стоять, і мовою мистецтва про це казати».

Цього разу не тільки казали. Питання, відповіді, найбільш значимі тези проектувалися, підкреслюючи важливість слів. І вони знайшли резонанс у серцях глядачів, що довго не відпускали акторів зі сцени.

Попадання стовідсоткове. Вистава бездоганна. Творчій групі (режисеру Максиму Голенку, балетмейстеру Максиму Булгакову, усім акторам, музикантам, балету) — браво!

P.S. Кажуть, у Миколаєві квитків на «Білу ворону» не дістати. І це зовсім не дивує.