Брати Капранови: Колекціонувати діаманти ми не дуже любимо…

На фото Капранов Дмитро Віталійович та Капранов Віталій Віталійович, українські письменники, видавці, публіцисти, громадські діячі.

До Херсона брати Капранови приїхали не тільки з читачами поспілкуватися у школах-бібліотеках.

Вони ще й завітали на «Театральну кухню» (як зіркові гості, звісно) — на питання відповідали, музикували, майбутньою прем'єрою інтригували. Кажуть, приємно заскочені масштабами та вигадливістю дійства і глядачами, які ходять в театр, тим більше на такі ризиковані формати. Бо ж їхній кобза-реп (а також кобза-блюз, кобза-реґґі, кобза-боса-нова та інші кобза-жанри — декламування віршів, переважно, не своїх, під акомпанемент кобзи та клавішної дудки) — явний «неформат», про що брати-письменники чують звідусіль.

Загалом, слухати їх, розмовляти з ними — це велике задоволення. Влучні характеристики, дотепні жарти, філігранне жонглювання словами — і їхні вислови просто розбираються на цитати («вино — то просто недоконьяк»).

Цього разу темою для спілкування стала майбутня вистава, яка зараз має робочу назву «Ніч еротичної поезії», над її постановкою вже працює режисер Сергій Павлюк.

Очікуйте на бомбу

Панове, звідки така ідея — «Ніч еротичної поезії»?

Взагалі, формат «Ніч еротичної поезії» народився дуже давно, коли ми спробували щось зробити з банальних поетичних вечорів, коли виходить людина і щось читає — ну, хороші вірші, погані, але так чи інакше це трошки приїдається. І ми зібрали твори українських поетів, які мають вірші про кохання — є більш жорсткі, є еротичні, є романтичні — і зробили з них таку збірну солянку. Ми вперше її показали у Львові в театрі «Воскресіння» — там зал трохи більший за цей, столиків не було, і люди буквально висіли на люстрах. Не було де ногу поставити! Я намагався пройти серед людей — і просто не міг. І ми зрозуміли, що в цьому є дуже великий потенціал. Видали тоді книжку «Ніч еротичної поезії» і проводили такі вечори. Але революції і таке інше — і якось не до того було.

Коли ми приїхали в Херсон (в рамках «Мельпомени Таврії» проводився книжковий блок — і це прекрасно!), ми вирішили Олександра Книгу брати штурмом. Просто коли він здуру зайшов на наш літературний вечір, ми його взяли «на отвод» і показали пару номерів. Він сказав: «Треба подумати».

Він довго думав, поки ми знов не приїхали до Херсона, не закрили його в кабінеті і не проспівали йому номерів шість-сім. Він сказав: «Це серйозно треба думати», — і почалось…

Що буде з цього ми не знаємо, але це правильний напрямок. Ми ще мало що знаємо про цю п'єсу, ми так само, як і ви, зі здивуванням дивилися цей діалог, хоча його писали (на «Театральній кухні» було презентовано фрагмент майбутньої вистави). З Книгою неможливо працювати — він весь час сюрпризи видає, він весь час вражає.

Так що, будете ще й акторами?

Не знаю, якщо довірять нам. Ну, принаймні музикантами ми можемо.

У нас бабуся була зі шляхетної, священницької родини, тому вона вдома у нас організувала театр, ми з дитинства грали в домашньому театрі, вона була режисером, ми зі старшим братом (в нас є ще старший брат) були акторами.

Сама п’єса-то про що?

Задум такий: зіткнути два уявлення про еротику — чоловічу і жіночу. Не секрет, що ми по-різному бачимо цей процес, і нам хотілося б, щоб глядачі побачили на сцені погляд і жіночий романтичний, і жіночий іронічний (бо жінки дуже тонкі іроністки щодо цього діла) — і чоловічий відповідно іронічний і романтичний, (бо чоловіки великі романтики). Зіткнути їх з їхніми уявленнями про еротику, про поезію, про романтику в драматургічному конфлікті — і дати глядачу розуміння всієї палітри, яку можна висловити красиво, поетично, смішно, скептично…

Тож у виставі будуть вірші? Чиї?

Вірші різні. Знаєте, ми не дуже любимо колекціонувати діаманти — але за 10-15 років ми назбирали колекцію віршів-діамантів, авторів, музикантів. І ми хочемо показати людям, що українська поезія — це зовсім не те, що ви думаєте, що українська поезія справжня.

Наприклад, Сергій Татчин, Келя Ликеренко, Світлана Дідух-Романенко, Юрко Позаяк, Михайло Карповий — це окраса поезії, жодної фальшивої поетичної ноти. У нас немає задачі себе показать — нас і так всі трохи знають. У нас задача показать людям правдиву українську поезію, бо вона супер-класна.

Українська поезія різноманітна, багатолика, в українській поезії є дуже потужні романтичні струмені, дуже потужні еротичні струмені, в українській поезії дійсно є все, з неї справді можна робити вистави. І тому очікуйте на бомбу.

Наша задача зробити з них театральний формат, бо в театрі правильна публіка. От в клубах це не піде.

Ми пробували цей формат — біля стриптизного стовпа співали, в нічних клубах, і в рок-клубах — ми всюди шукаємо, і де який майданчик є, ми туди йдемо. А от в театрі ще ні. Тут є сепаратор, який відбирає правильну публіку (це у вашому театрі, це не у всіх театрах). Таких глядачів виховують роками і роками. Ми бачимо тут мрію Києва мати глядача, який звик ходити, дивитися, сприймати, який розуміє формати. Театр зі своїм глядачем, причому кваліфікованим — це рідкість.

Слухайте, ми просто закохалися, залюбилися, як кажуть на Західній Україні, в Херсон, і безперечно, це театральна столиця України — от клянусь.

Викручуємо старого генія і вкручуємо нового

  П’єса базується на основі однієї збірки?

Ні! Там ще стільки хороших авторів з’явилось за цей час! Але справа в тому, що поети не лише ідуть, але й вибувають. Тобто, у нас і втрати є.

Один поет отримує державну посаду, дуже серйозну, дзвонить нам і просить не читати його вірші і не згадувати, що він поет (сміються), тому що це може зашкодити його кар’єрі. Дехто з цієї книжки залишився за лінією розмежування, в так званих ЛНР-ДНР — і почав працювати на них і писати про них вірші. Є і такі, на жаль. Дуже багато поеток одружилося, і говорять: не надо, чоловік проти.

І перейшли на формат дитячих книжок.

Але є великий приток хороших сил. А знаєте, коли є приток хороших сил? Коли поет розуміє, що вірші він пише не для себе і мами, а що для його віршів будуть слухачі — те, за чим сьогодні у нас плачуть всі поети: де мій слухач?

А ми приходимо і говоримо: будь ласка, от твій слухач. Ми разом з херсонським театром зробимо такий живий формат, як «лего», в який можна буде вставляти нових поетів. З’явився новий геній — ми викручуємо старого генія і вкручуємо туди нового генія. Приїхав поет star-guest’ом, — ми його включаємо в тканину, і він виходить і читає чи співає сам. Це буде такий гнучкий театральний трансформер. Ми хочемо цього — я не знаю, що у нас вийде, вам буде видніше. Але ми працюємо саме в цьому напрямку, щоб кожен поет, який пише про любов, мав розуміння того, що завтра він може отут-от бути і прагнути цього.

Кажете, гарних поетів багато, а самі їх видаєте?

Періодично видаємо. Ми взагалі видаємо поезію, зазвичай за спонсорські кошти, тому що вона продається, м’яко кажучи, так собі. Ми шукаємо варіанти, є люди, які фінансують. Всього за три-чотири роки ми, мабуть, з півсотні поетичних книжок видали.

А щодо наших, херсонських поетів?

У нас нема територіальних обмежень, до нас поети так чи інакше доходять, звертаються, ми їх чуємо-читаємо.

Серед вас є справжні генії — Анатолій Кичинський…

У нього, до речі є дуже хороші вірші еротичні. Справа в тому, що і Кичинський, і Тарас Федюк з Одеської області мають дуже цінну річ — вікову лірику. Це окрема цінність, яку ми ще не знаємо, де застосувати… Бо вважається, що секс — це справа молодих. «Тарасе, ну харе писати про любов, тебе ж дружина повішає — пиши громадянську лірику». Він каже: «Йдіть до чорта, ви нічого не розумієте, от доживете до мого віку — ми з вами поговоримо». І це правильно. Це інший жанр. На жаль, не все хороше має свого покупця — ну що поробиш, це життя таке.

Як можна жити в Україні і не знати української мови?

Кажуть, що ви, українські письменники, українську в школі не вивчали…

Так, але в цьому є і позитив — ми не зненавиділи українську літературу.

Кожна дитина йде до школи і хоче навчитися читати. І майже всі виходять зі школи і терпіти не можуть читати. От що треба з дитиною робить, щоб із дитини, яка хоче, перетворити на дитину, яка ненавидить те саме?!

Це що, посил до того, вчити мову не треба — само вивчиться?

Насправді ми знали українську мову — ми її не вчили формально. Коли ми були маленькими, у нас в Очакові продавалися книжки українською мовою, і переклади хороші іноземні тоді були, і «Всесвіт» ми тоді передплачували — тобто, ми були читачами активними, в тому числі і українською мовою. Просто ми не вивчали її формально в школі — і от про це ми не жалкуємо. А як можна жити в Україні і не знати української мови, люди добрі!?

Але ж є такі!

Є. Але як? Ми позбавились негативу шкільного — це так.

А з іншого боку — ви письменники, слова для вас — інструмент, хоча б правила написання вивчали?

Безумовно! Ми працювали з редакторами, навіть новий правопис дивилися, тому що це наша професія, і тут ми повинні бути в хорошій формі. І це діло трошки різне — бути практиком і вивчати в школі і навіть в інституті.

Просто зараз приходять до нас випускниці-філологи редакторами — оце катастрофа! По-перше, вони нічого не читали — взагалі ніхто нічого не читав! По-друге, вони абсолютно механістично застосовують мовні правила. От їх навчили, що «у» на «в» треба міняти, а «в» на «у» — і там доходить до того, що сенс слів міняється. І ти дивишся на них і думаєш: «І слава Богу, що я на цьому факультеті не вчився». Я вчився у класиків, я їх читав, я їх вивчав. Я відповідаю за свої слова, а це начьотнічєство, яке є сьогодні на філфаках — це катастрофа.

Крім того, у нас є роман «Забудь-річка», яка написана, напевно, п'ятьма діалектами української мови, плюс кримськотатарська, плюс німецька, плюс польська, плюс єврейська. «Справа Сивого» — та ж сама історія, єврейської там нема, але є часовий діалект — ми брали мову, якою говорили в часи директорії, в часи УНР, ми писали під початок ХХ століття.

А потім сідає редактор і починає «у» на «в» виправляти. «А що тут у вас речення починається з м'якого знаку?» Кажемо: «Та це транскрипція кримськотатарської: ьот-мек». «Не буває!» І ти опиняєшся в ситуації, коли ти починаєш стукати кулаком по столу і говорити: «Я сказав!»

Для тих, хто з вашою творчістю ще не знайомий, з якої книги рекомендуєте почати?

Ми б порекомендували почати з «Кобзаря 2000», нашої першої книжки, тому що у нас є купа людей, в тому числі зірок телевізійних, які нам чесно зізнаються, що по ній вивчили українську мову. Навіть один поляк вивчив українську мову за «Кобзарем 2000». Там мова наша з вами — степова, миколаєвсько-херсонсько-очаківська, вона дуже органічно і добре лягає. Російськомовним дуже рекомендуємо.