Чому сучасна українська література актуальна для Польщі

Україно-польський культурний обмін досі залишається надзвичайно інтенсивним.

Останні дослідження засвідчують, що переклади з польської мови на українську займають четверту позицію (26 українських видавництв бодай раз видавали переклади з цієї мови). Щонайменше книжки 18 українських видавництв були перекладені польською за весь час існування (це друга позиція після англійської). Разом з тим, вітчизняні видавці називають Варшавський книжковий ярмарок одним із найважливіших професійних майданчиків після Франкфуртського (щонайменше 19 вітчизняних видавців побували там). Сім видавців брали участь у Міжнародному краківському ярмарку, для трьох українських видавців важливою є участь у Варшавському ярмарку історичної літератури.

Саме цей феномен обговорювали на 25 Book Forum під час дискусії «Чому сучасна українська література актуальна для Польщі?», яка відбувалася між українськими письменниками Юрієм Андруховичем, Петром Яценком та головним редактором польського видавництва Warstwy Іреком Гріном.

Ірек Грін:

«Варшавське видавництво Warstwy намагається повернути золотий вік видання української літератури, оскільки зараз у Польщі відчувається її нестача. Нам важливо тлумачити українські контексти, щоби між двома націями було порозуміння, а не ворожість. Зараз образ українців у Польщі склався на основі фільму «Волинь»  (польський військово-драматичний фільм 2016 року про Волинську різню – ред.) . Поляки винні перед вами, оскільки польську літературу перекладають тут, читають і знають: Остап Сливинський, Юрій Андрухович, а от у Польщі є перекладачі, та видань у достатній кількості немає, тому маємо певну відповідальність щодо виправлення цих помилок».

Юрій Андрухович:

«До того, що в Польщі зникає зацікавлення українською літературою призводить ряд чинників. Звичайний мешканець польського містечка бачить звичайного українця ледь не щодня: як той робить закупи у «Żabka» чи «Biedronka»  (дешеві магазини в Польщі – Читомо) , цей образ не сильно надихає на пізнання України – поляк уже її знає. Також є чинник певної політичної розірванності: Польща перебуває на краю європейської унії, розв’язує свої проблеми з Брюсселем.

Після помаранчевої революції українці стали улюбленцями й фаворитами поляків, а натомість після другого майдану мені одна журналістка під час інтерв’ю сказала «Нам європейцям уже дуже важко перейнятися вашими турботами». Минуло лише 9 років, але в громадській думці Польщі визріло усвідомлення себе повноцінною частиною західного світу. Тому те, що відбувається на сході, стає екзотичним і чужим.

Зокрема, наскільки я знаю, польський книжковий ринок на сьогодні перебуває в складному й кризовому стані. Хоча ми сміливо можемо сказати: «Нам би таку кризу, як у них тепер».

Починаючи з 90-х, українська література звучала голосно в польських медіа, але вона ніколи не могла похвалитися якимись мега-продажами».

Ірек Грін:

«З іншого боку, тричі українські автори отримували престижну польську премію «Ангелус» за найкращий центрально-східноєвропейський роман: Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Сергій Жадан. Іншої такої країни немає, представники якої, отримували б її в такій кількості».

Петро Яценко:

«Мені пощастило отримати стипендію «Gaude Polonia», моїм куратором була Ольга Токарчук. У той час я зрозумів, наскільки польське суспільство відкрите до української літератури. Ми такі ж люди, як і вони: українці приїжджають працювати до Варшави, а поляки їдуть так само в Лондон.

Але є проблема: зараз у Європі відбувається активізація націоналізму. Я бачу, що відбувається Я хотів би приїжджати до Польщі, щоб до мене ставилися як до автора книжок, а не українського мародерці.

Провина в тому, що поляки нас не знають, наша. Потрібно вкладати гроші й сили в видання українських книжок. Я ж бо знаю, що той, хто прочитає хорошого нашого автора, не буде злий на Україну». 

Юрій Андрухович:

«Я хотів би бути оптимістом щодо високої ролі культури в політичній боротьбі, але це не буде чесно. Мистецтво, безперечно, є важливим, але його не можна застосувати в обставинах масових аномалій. Письменник, яким би хорошим і авторитетним не був, не впливає на масу, він має діалог з окремим читачем. І виходити назустріч політичній боротьбі з текстом – це наївно. Але це не означає, що не потрібно висловлюватися й писати.

Робота з одиницями – це робота з майбутнім. Треба пам’ятати, що завжди є часовий крок: ти пишеш, у суспільстві щось назріває впродовж років, а згодом утверджується думка, що письменник таки мав рацію. Запізнена реакція суспільства – це хронічна форма діалогу.

Я не можу жалітися, що мене мало видавали польською, проте в мене є відчуття, що це потрібно реставрувати».

Юрій Андрухович:

«Ірек Грін зазначив, що наступною Warstwy видаватимуть Таню Малярчук. За всіма «законами фізики» для мене це вже наступне літературне покоління після нас. Причина проста: Таня Малярчук навчалася разом із моєю дочкою. Нульові роки (а в нас літературний поступ радше поділяють за такими десятиліттями) були страшенно плідними й цікавими: серед них Таня Малярчук, Софія Андрухович, Любко Дереш, Ірена Карпа – вони тоді дебютували й були голосними. Це давало підстави говорити про те, що це десятиліття інакше й відмежоване від попереднього, мого покоління. Водночас між ними цікавий і плідний діалог».

Юрій Андрухович:

«Ми весь час конфронтуємо з українським суспільством, із претензією «Де ваш великий роман?»

Петро Яценко:

«А я завжди кажу: «А де ваші гроші?» Для того, щоб написати великий роман, автор мусить працювати два-три роки. Ясна річ, що наклади цього не покривають».