Ціна уроку – життя

Як же пояснити нинішнім людям той час, коли Іван Григурко написав свої повісті “Роса” і “Гавертій”? Художню літературу читали всі – не читати було ганьбою. Молодь передплачувала літературний журнал “Дніпро” і “Юность”, старше покоління – “Вітчизну” і “Всесвіт”.

Щоб передплатити журнал “Иностранная литература”, треба було або мати “блат”, або не один день постояти в черзі.

Коли у 1969 році в журналі “Дніпро” (видання ЦК комсомолу) вийшла повість молодого херсонського журналіста Івана Григурка “Роса”, поціновувачі від ЦК комсомолу розгубилися: там не було нічого про ідеологію партії, а були справжні живі люди з потаємними людськими переживаннями… Поки в ЦК думали, керівник Спілки письменників України Павло Загребельний надрукував величезну статтю в “Літературній Україні”, яка називалася “Григурко відкриває двері” і назвав Івана “надією української прози”.

В один день Іван став відомим на всю Україну.

Ми не були тоді ще знайомі, а моє враження від “Роси” було таке, що написав її сумний велетень, який розуміє про людей більше, ніж вони самі. Повість “Гавертій”, яка вийшла в журналі “Прапор” у 1971 році, тільки підсилила враження. Коли ж ми познайомилися, виявилося, що Іван – невисокого зросту веселий молодий чоловік, любить жартувати, а найдужче – розпитувати людей про їхні історії життя.

Іван був сирота, батько – військовий лікар – загинув на фронті, мама померла, коли йому було 3 роки, виховувався в дитячому будинку… Можливо, через те у нього було ставлення до усіх людей, як до родичів.

Коли Іван одружився з Надією й у них народився син, всі троє жили в тісній однокімнатній квартирі. Я  запитала Івана, як йому пишеться за таких умов. “Поставив у ванній друкарську машинку на пральну машину, сідаю на кришку унітаза і – пишу, – розповів Іван. – Сам не знаю, що з того вийде”. У 1973 році в журналі “Вітчизна” вийшла його повість “Путина”. Її дуже критикували.

В ту пору на Херсонщині гриміла грандіозна комсомольська будова – Каховська зрошувальна система. Іван працював у відділі комсомольського життя “Ленінського прапора”, писав про переможців соціалістичного змагання, про інтернаціональні бригади… А потім почав писати роман “Канал”.

Про його роботу над “Каналом” дізналися в ЦК ЛКСМУ, попросили закінчити до річниці народження комсомолу. Журнал “Дніпро” теж чекав на його твір. Іван полишив роботу в газеті й закінчив роман за 9 місяців. Потім були презентації книги в Києві, в Херсоні, гарні рецензії, вітання, квіти, тисячі розданих автографів, переклади у Москві, Болгарії, Чехословаччині, Німеччині, інших країнах.

Усі херсонські письменники мали державні квартири. А для Івана чомусь квартири не знаходилося… Якось приїхали до нього гінці з Миколаєва, запропонували квартиру. Пізніше, коли ми святкували його новосілля, Іван розповів: перший секретар обкому партії посадив його в машину, повіз по будовах і сказав: вибирай! Той секретар переманив іще кілька письменників, чиї твори йому подобалися, і таким чином створив свою філію Спілки письменників в області – тоді це було дуже престижно.

У 76-му за романом “Канал” кіностудія ім. О. Довженка зняла художній фільм. У фільмі грали відомі актори І. Миколайчук, А. Переверзєв. Режисером був Володимир Бортко (потім він зняв фільми “Собачье сердце”,“Тарас Бульба”, “Мастер и Маргарита”). Іванові Григурку дали Республіканську премію імені Миколи Островського. Іван купив сільську хату в Покровці на Кінбурзькій косі, захоплено розповідав, як там гарно.

Коли ми після прем’єри фільму святкували його успіхи, я запитала:

– Ну, добре, “Канал”, соціалістичне змагання, інтернаціональні бригади, “стройка вєка”… “Їм” це подобається. А як же твоя мрія написати Головну Книгу?

Подумавши, він сказав:

– Коли Рубльова наймали писати релігійні сюжети, хіба він переставав бути художником? Зараз релігія інша… Якщо ти художник, задані рамки – не перешкода. Якщо є талант – він прорветься.

– Але ж ти мусиш написати свою Головну Книгу. Ти зобов’язаний, бо у тебе – талант.

– Треба підготуватися, щоб мене після неї не затоптали. Я напишу ще кілька романів для “них”, я стану визнаним, і тоді вже напишу свою Головну Книгу. І ти зрозумій, я сирота, я все життя нічого не мав, а в мене сім’я, треба стати на ноги…

Потім були романи “Далекі села”, “Ватерлінія”, талановиті, але – для “них”. Так ми тоді називали компартійних ідеологів. Кожного разу, коли ми приїздили в Миколаїв, або Іван приїздив у Херсон, ми втрьох (на той час і я, і мій чоловік Леонід Бондарчук вже теж стали письменниками) мріяли, як поїдемо гуртом у Покровське, засядемо у його сільській хаті на березі моря й понаписуємо справжні чесні книги.

А восени 1981 Іван подзвонив нам і сказав, що, нарешті, почав писати Справжню Книгу. Він був дуже піднесений, багато жартував, сміявся, і закінчив традиційним: наступного літа ми неодмінно поїдемо до нього на Кінбурзьку косу. Але в січні 1982 у нього почалися проблеми зі здоров’ям, а влітку 21 серпня найневблаганніша із хвороб забрала сорокарічного Івана з життя.

До останнього, навіть у лікарні, він намагався дописати Свою Книгу… Але – не встиг. Роман “Червона риба” вийшов з друку вже по його смерті. Прекрасний, романтичний, сповнений любові й мудрості роман, який ніколи не буде закінчений…