Художник Олексій Сай виставився в Херсоні

На початку серпня у Музеї Сучасного Мистецтва Херсона (МСМХ), який за сумісництвом є квартирою художника Вячеслава Машницького, відкрилася виставка українського художника Олексія Сая «Заяви». 

Олексій відомий в Україні і в світі, як основоположник нового напряму у мистецтві, що має назву EXCEL-ART. Про свої картини, створені у програмі для побудови таблиць Excel, та скульптури з профілю для монтажу гіпсокартону він говорить, що створював їх для сучасного глядача, відірваного від реальності, замкненого у своєму ізольованому світі корпоративної культури. Твори художника охоче розкуповують українські та зарубіжні колекціонери.

Роботи художника. Фото Інтернет.

У Херсон Олексій Сай привіз зовсім нову колекцію. Цього разу для створення образів та трансляції ідей художнику знадобилися лише кулькова ручка та декілька аркушів паперу. Адже він експонував… документи, ну, майже документи.

Журналісти газети «Вгору»поспілкувалися з митцем. Олексій живе і працює в Києві, він розповідає, що у Херсоні вперше, але заочно вже знайомий з місцевим арт-колом через посередництво та дружбу художника Стаса Волязловського. Зі Стасом Олексій  брав участь у мистецьких акціях та резиденціях, наприклад,  у проекті Master Art, який відбувся в Києві в 2015 році. Ідея зробити виставку в Херсоні з’явилася минулої  весни, коли до Олексія в майстерню завітав Семен Храмцов — херсонський художник та куратор Музею Сучасного Мистецтва Херсона. Олексій якраз працював над серією графічних робіт «Заяви», ці найсвіжіші твори і обрали для виставки в Херсоні. Олексій Сай пояснює:

"Мені завжди хочеться показати те, що раніше не показував. Подивитись, як відреагує аудиторія. Якби я привіз до вас ті роботи, які я вже не раз експонував, — це було б не цікаво. Адже старі твори можна подивитися в інтернеті – знайти їх описи та фото. А «Заяви» я ще  не оприлюднював, не викладав їх фото. Херсонці їх бачать першими".

Кожна робота із серії «Заяви» — це аркуш паперу форматом А4, на якому є зображення кульковою ручкою. Це в прямому сенсі заява, яка починається зі слова «Прошу…». А згори у правому кутку є графа «кому» і «від кого», внизу підпис і дата. Чому автор обрав саме такі засоби самовираження?  Замість детальної концепції, Олексій вигадує коротке, як пояснювальна записка, речення: «Прохання, повторені багато разів, привчають нас і прищеплюють рефлекси». На кожній такій «заяві» написано безліч разів якусь… заяву. Іноді вгадуються якісь окремі слова, око інколи розрізняє почерк та відтінок пасти, але якщо не вдивлятися в деталі, кожна «заява» нагадує якесь химерне плетиво, багатоголосий, «волохатий» клубок з адміністративних, комунальних, кадрових прохань. З одного боку за  цими зверненнями до бухгалтерії, міської або районної ради, обленерго, водоканалу або ж школи ховаються людські долі. З іншого – відчувається порожнеча, безликість, байдужість… І втома — як тих, хто «просить», так і тих, до кого звертаються.  Пристрасті, що вирують у коридорах держустанов між людьми з живої черги, зазвичай вщухають у кабінетах і «на папері». У «Заявах» Олексія Сая всі ці емоції навпаки беруть гору, втілюючись у заплутаних, як телефонні дроти, лініях. Художник пояснює:

"Я часто такі задачі собі ставлю — зафіксувати щось, чому немає визначення, назви, але в людей є спільні враження від цього. Щось, що ще не вербалізовано, не визначено. Але воно й залишиться таким не сформульованим, адже немає потреби у цих дрібних почуттів бути сформульованими. Це не настільки важлива у житті річ, але все одно це спільне для певних людей емоційне забарвлення. Воно незначне, але воно є. Мені захотілося дати цим відчуттям якесь визначення у своїх роботах. Ці роботи не мають жанрових означень".

Як приклад, художник пригадує випадок, доволі незначний, але який засвідчує наскільки дивно та відлюдно бюрократична система співіснує з живою особистістю. Колись «для галочки» Олексію довелося писати заяву про те, що він просить дозволити йому працювати у майстерні, де він вже багато часу створював свої роботи.    

— Я намагаюся весь час передати відчуття відчуження, нудьги і враження від взаємодії однієї людини з великою кількістю людей. Мої роботи, мабуть, про це. Я колись ходив на роботу, працював поряд з людьми і уважно придивлявся, спостерігав речі, з якими раніше не стикався, це мене дивувало. Все ж таки художня діяльність більш індивідуальна. Потрапивши до колективу, багато чого мені здалося незвичним. Вимушена взаємодія людей, взаємодія одного і багатьох. Коли вимушена взаємодія мімікрує під невимушену, тоді випадково зібрані разом люди починають чи воювати, чи дружити. Мабуть, це мене і вражало.

— Тобто мова йде про бажання маси стерти індивідуальність і про бажання індивідуальності відстояти свою свободу?

— Мені здається навпаки – маса  ж складається з індивідуальних частинок. Це просто різні субстанції: індивідуально ти – щось одне, колективно ти — вже зовсім інше. І особистість колективна теж існує, а от чи тисне ця колективна особистість, чи допомагає – питання особистого сприйняття.  Але я не можу сказати, що індивідуальна свобода кожного — обов’язкова умова процвітання кожного. В той же час індивідуальна свобода – найцінніше, що могло винайти суспільство. Це парадоксально, але … Тобто виходить, що суспільство — запорука цієї свободи індивіда. Ось це «глобальне суспільство», ця тема, з якою я працюю, це ж доволі ефективна структура. Я маю на увазі ділові стосунки людей, вони створили готову з антропологічної точки зору окрему культуру, приміром, як історична культура, національна культура.  Це дуже ефективно та корисно, але наскільки це пригнічує чи ні… Ця культура це вже якесь інше поняття. Індивід  та натовп – їх постійно намагаються зіштовхнути лобами у боротьбі. Мені взагалі здається, що цієї боротьби не існує. Тобто вона існує, але вона неоднозначна. От, наприклад, люди із радянського суспільства віддавали перевагу суспільному благу перед особистим, люди демократичного розвинутого суспільства вважають навпаки, люди у громаді, заснованій на релігійних засадах, мають свою точку зору. Ми у цій парадигмі і існуємо. Я не бачу в цьому розбіжності або феномену. Не всі речі та поняття потрібно визначати та сортувати – життя ж тоді стане нестерпним, це все одно, що ти йдеш і думаєш «от я зараз ногу підняв, тепер опустив, потім іншу підняв» йдеш собі і все.

Ми розповіли художнику, що зараз у Херсонській міськраді, у відділі реєстрації місця проживання, що не день черги з четвертої  ранку, люди по кілька годин стоять під кабінетами, аби отримати той чи інший документ.

"От якраз цей жах я і хочу передати у роботах – це суміш, це коктейль із жаху, надії, приниження та терплячості. Це не має привабливого вигляду, але ж це і не повинно бути привабливим. Але тепер це «щось» має для мене форму, «воно» вже для мене зафіксоване, зупинене. Ось чому я створив цю серію робіт. Але вони цілком універсальні, «заяви» можуть бути скрізь. Тому я й додав кілька робіт з китайськими ієрогліфами, аби трохи розширити контекст".   

На рахунку Олексія чимало групових та персональних виставок у відомих галереях країни та за її межами. Перший самостійний проект «Один день у тюрмі» відбувся ще у 1995 році. У 2009 художник потрапив до шорт-листа PinchukArtPrize. Олексій каже, що вже й не пам’ятає, за яких обставин вирішив стати художником. Але розбіжностей у нього з цього приводу не було, вибір був очевидним.

"Спочатку це дитяча художня школа, до цього я  під час уроків сидів десь тишком-нишком малював у зошиті. А далі я вже абсолютно спокійно обрав стати художником, спочатку закінчив Київський художньо-промисловий технікум, на кафедрі графічного дизайну, потім працював та паралельно вчився графіці у Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури(НАОМА). Потім навчання завершилося. В той же час я вже робив якісь ужиткові речі, щоб гроші заробляти. Також вже тоді знімав художню майстерню".          

 Щодо пошуків власного стилю Олексій відповідає категорично:

"Ні в мене «почерку» немає, я вважаю, що «мати свій почерк» та «стиль»  — це щось на кшталт 19 століття. Мабуть, про 20 століття можна сказати, що художник «знайшов свій напрям». А зараз — це тільки індивідуальні практики. Я часто змінюю теми, матеріали, з якими я працюю. Все залежить від мети, яку я   ставлю. Наприклад, я вирішив говорити з глобальним адміністративним комьюніті їх же ж мовою — і зробив цю серію. В мене скоріше декілька паралельних проектів, паралельних практик, я не можу сказати, що я шукаю своє «обличчя», я не хочу віднайти своє «обличчя», я радше взаємодію з різними проявами життя".

Щодо життя в Україні — художник теж чітко визначився. Хоча він не раз бував за кордоном і захоплюється подорожами, міняти місце проживання не збирається.

Щодо первинності та вторинності у творчості.

"У мене такого немає, що я щось роблю або не роблю тому, що це вже хтось до мене зробив. У мене немає відчуття, що я повинен щось обов’язково винайти. Добре, якщо так виходить".

Про ставлення до колег:

"Велику повагу в мене викликав і Саша Гнилицький, і Олег Тістол. Багатьох художників я можу назвати авторитетами, усіх і не згадаю, якщо називати прізвища – це буде довгий список. Років 5 чи 7 тому Сергій Братков показав мені митця з Ісландії, у якого, мені здається, схожі рішення – Рагнар Кьяртанссон. Мені теж здається, що він ставить собі певну мету і йде до неї, не дивлячись на методи, – він перформер, він робить свої твори у часі, часто вони бувають музичними".

Далі Олексій спростовує поширену думку, що акціонізм та перфоманс — це найвища ступінь розвитку мистецтва.

"Сам я не перформер, мені воно якось «не заходить», я в цьому питанні чомусь консерватор. Я проти всіляких ієрархій. Є вражаючі роботи, а є ніякі – безглузді, погано зроблені, і їх цінність не залежить від того, в якій манері ти їх робиш. Ієрархії це погано. Не можна ранжувати, що краще сосна чи ялина. Правда ж?"

Семен Храмцов куратор виставки «Заяви» зізнається, що  запропонував Олексію приїхати до Херсона.

"Сай мій улюблений художник, тому що він ще й дизайнер і створює  діджитал арт і теж поєднує ремісництво з мистецтвом. Не зважаючи на далеке знайомство, маючи три вільні години у Києві, я зайшов у майстерню, де він працює. Я не міг його не запросити до нас – почали думати, з чим він може до нас приїхати. Справа в тому, що він багато чого показував, але я побачив у майстерні оці його «Заяви» і далі вже просто визначалися з датою.  Його приїзд якраз збігається з презентацією збірки поезій Стаса Волязловського. Сай асоціюється в усіх діджиталом. А тут саме графіка.  Це ж і є концепція МСМХ (Музей Сучасного Мистецтва Херсона) показувати свіжі роботи художників, а не ті, які вже їх прославили".

Музей Сучасного Мистецтва Херсона у квартирі В’ячеслава Машницького вже багато років функціонує та співпрацює як і з місцевими художниками, фотографами, музикантами та драматургами так і з митцями з інших міст. Сюди дуже часто приходять поціновувачі сучасного мистецтва та творчі люди різного віку. Таким чином завдяки МСМХ сформувалось арт-середовище міста.

Наживо роботи Олексія Сая можна буде побачити у Музеї Сучасного Мистецтва Херсона (Ушакова 51, перший під’їзд кв.8) до кінця літа.