Яскравий потік свідомості Валерія Кописова

Валерій Кописов.

Не вперше альтернативне мистецтво гостює в стінах Херсонського художнього музею імені Олексія Шовкуненка.

Не вперше молодий херсонський художник Валерій Кописов презентує загалу свою персональну виставку (нехай він десь з рік живе і працює в Києві — все одно він наш, херсонський). Але персональна виставка Валерія Кописова в музеї — це  відбулося вперше. Отже, 11 вересня експозицію під назвою «Пізнай себе» відкрили  урочисто і навіть офіційно, з гостями від обласного керівництва, друзями і поціновувачами мистецтва. А ще й художники з різних міст були — вони в Херсон на Всеукраїнський пленер завітали і виставку не оминули.

Тож підіймаємося на 4-й поверх, в галерею над великою залою. Через неї екскурсанти проходять на вежу до курантів, де вже майже рік працює експериментальний виставковий майданчик. Зараз тут яскраво та свіжо, хоча часом дивно і загадково — на стінах роботи Валерія Кописова — живопис і те, шо навіть фахівці не можуть визначити одним словом, така собі живописна графіка (придивіться уважніше до невеличких рожевих квадратиків — вони заворожують). Хтось просто дивиться широко розплющеними очима, у когось змінюється уявлення про світ, хтось надихається, заряджається позитивом, а декому просто дах зносить.

Завідувач науково-експозиційним відділом музею Наталя Кольцова, яка і дала дорогу молодим талантам до виставкових площ музею, так каже про художника: «Цінним є те, що він не тільки представляє нам свої роботи, він дає можливість доторкнутися до його внутрішнього світу, побачити його дуже складну роботу, де темперамент вихлюпується в яскравих, барвистих, дуже соковитих колористичних поєднаннях».

Кожній роботі художник дав назву, але зізнається, що назва — лише данина якимось правилам. «Якби не було так прийнято — то я б відійшов від назви, від всіх табличок. Людина сама підходить, відчуває і розуміє». І дійсно, варто «пропустити» табличку з назвою — як ти сприймаєш картину зовсім інакше, бачиш щось своє, йдеш шляхом інших асоціацій.

Незважаючи на свою молодість, Валерій Кописов — людина достатньо відома: починав з графіті та стріт-арту, є членом артгрупи «ВакциНация» (зараз група у «сплячому» стані, але свого часу шуму наробила), за плечима різні цікаві арт-об’єкти — не тільки в Херсоні, не тільки в Україні (мурал на Тайвані, розписаний з друзями — це круто!). І хоча з 2011 року Валерій почав малювати на полотні, період захоплення графіті згадує натхненно і розпис стін не полишає:

Дуже велику хвилю ми дали в 2010-му, коли почати малювати графіті! Багато хто скаже, що це біда настала в місті, але наше молоде суспільство маленькими темпами пристосувалося до цієї культури — нехай вона деструктивна, але в кожної деструктивної людина йде через невігластво і руйнування до істинного, до чистого. От і вчора малював, просто взяв фарбу і пішов малювати — душа співає…

— Стірт-арт, графіті — загалом, це мистецтво чи вандалізм?

— Я вважаю це мистецтвом. Але воно все ж деструктивне, і кожен підліток (зазвичай малювати графіті починають в підлітковому віці, це пошук себе, коли він просто починає писати своє ім’я, щоб його, підлітка, який ще нічого не вміє робити, який вчиться у звичайній школі, — впізнали, побачили, помітили) він просто виходить на стіну і бере фарбу, яка йому потрапляє під руку… Так, я вважаю, що це мистецтво.

— Але далеко не кожний напис на стіні є мистецтвом. Де грань, коли хуліганство перетворюється на мистецький об'єкт?

— У принципі, так само можна сприймати і концептуальне мистецтво — те, що створював Дюшан. Тоді теж всі встали на диби, казали, що це не мистецтво. Поняття мистецтва для кожного своє. Я вважаю, ти повинен або придумати і пояснити — або просто творити.

— Сучасне мистецтво маніфестаційне, потребує пояснень. У чому полягає ваш маніфест?

— У пізнанні себе. Де б я не був, мене постійно оточують люди, які намагаються нав’язати мені свій світ, і світ цей дуже гнітючий. Хтось бачить світ сірим і непоказним, а хтось — яскравим. Я бачу світ таким яскравим постійно. І в мене постійно йде боротьба з цією сірістю. Мені вже навіть друзі кажуть: та годі говорити про цю сірість, дивись, уже все змінилося. Але я відчуваю, моє життєве покликання — говорити про те, що світ не такий сірий і не такий типовий, яким ми звикли його бачити, він ширший, він абсолютно безмежний. Суспільство впливає на нас, і ми перестаємо розуміти, що нам подобається, що не подобається. Цією виставкою хочу показати, що треба сконцентруватися в першу чергу на собі і копати там лопатою, розібратися в собі, пізнати себе. Тоді суспільство буде гармонічнішим і цікавішим, ми будемо кожному давати кисень для існування, не затискаючи нікого, і нехай настане любов в кожному серці!

— Що є важливим у творчості?

— Для мене в першу чергу — експериментувати, постійно шукати нові шляхи, нові звершення, дивувати себе. Ось 10 років тому, коли я тільки починав цікавитися мистецтвом, я був абсолютно неосвіченою людиною, дуже грубим, злим, агресивним — так, це в першу чергу суспільство створює людину. Але мистецтво зцілило, і прийшов я до цього через повне невігластво. Я вірю в те, що мистецтвом займаюся дуже багато тисяч років, тому так добре це відчуваю. І я вважаю, кожен художник насправді нічого не може придумати сам, він просто «проектор» — бере енергію з загального простору, проектує і показує.

— Витоки творчості — у дитинстві?

— У моєму роду художників немає, тому я навіть не знаю, звідки це все. В дитинстві я просто брав олівець, шматок паперу — і малював, щось створював без якоїсь певної ідеї, продуманої заздалегідь. І зараз у мене в принципі такий саме процес — ескізи мені не цікаві, не цікаво думати над малюнком, тому, що коли довго думаєш над малюнком, це виходить брехливий малюнок, його створює розум, а не відкрита душа. Я вважаю, чим швидше мистецтво створюється, тим воно чистіше. Я малюю не на емоціях (емоції — це щось дуже просте, на емоціях створюється дуже багато бід і страждань) — творю в потоці, в дуже усвідомленому потоці.

— Але професійної художньої освіти не маєте…

— Я усвідомлено до цього прийшов. Раніше в мене вимальовувався такий образ художника: це людина в береті, що п’є абсент (або щось інше), сидить вдома і плаче про життя. Можна вибрати такий шлях. І багатьом людям подобається дивитися, як страждає художник (чим більше художник страждає, тим краще). А коли художник щасливий — вони не можуть зрозуміти, що відбувається. Світ котиться на дно! Чому людина посміхається? Чому створює позитив?

— Ви художник щасливий?

— Так, я щасливий художник, але такий, у якого постійно в голові дуже багато голосів, і вони говорять: ти можеш краще, ти заслуговуєш більшого, давай! І ця бесіда, цей хаос в голові не закінчується. Не знаю, чи прийду я до тиші, як буддистські ченці, але я відчуваю, що в цьому моя сила — сила, яка масажує, розминає мозок.

— «Персоналка» в музеї у 28 — дах не зносить?

— Якби це сталося раніше, мабуть, знесло б. Я дуже вдячний всім — Наталії Кольцовій, всім співробітникам музею, друзям, батькам — я всім-всім-всім вдячний. Але в той саме час я відчуваю, що заслуговую виставитися тут, тому, що у мене дуже багато робіт, я дуже працездатна людина. І навіть зараз, коли я в Києві працюю на звичайній роботі (щоб бути щасливішим, мені потрібен бюджет, і я влаштувався на роботу), коли їду туди-назад, весь час малюю в метро. Малюю на роботі в обід, на вихідних постійно малюю. Які тільки способи не знаходжу, щоб мистецтво не вмирало, щоб не стати тією людиною, які мені постійно трапляються на шляху і жаліються: ось я раніше теж вчився малювати, ось я теж раніше малював! Я не хочу таким стати. Я хочу малювати постійно — завжди!

View the embedded image gallery online at:
http://vgoru.org/index.php/kultura/item/45317-yaskravij-potik-svidomosti-valeriya-kopisova#sigProId108684fb41