Італійські пристрасті франківців. Фото

Всі фото Ігоря Бойченка

Театр Франка 8 липня запросив херсонців подивитися стару добру комедію «Моя професія — синьйор з вищого світу».

Дійсно, стару: п'єса італійських авторів Джуліо Скарніччі та Ренцо Тарабузі «Ікра та сочевиця» написана в 1956-му, вперше поставлена у театрі Франка 1981-му. Та вистава мала шалений успіх і була однією з найкасовіших. У 2003-му її відновили у театральній компанії «Бенюк і Хостікоєв» — тоді ця подія прогриміла на всю Україну, бо Анатолій Хостікоєв, який виступив вже не тільки в якості актора, а був ще й режисером вистави, на сцені зібрав усю велику родину Хостікоєвих-Сумських. Черговий «підхід до снаряду» режисера Хостікоєва відбувся 2014 — і знов на сцені театру Франка. Навіть декорації Ярослава Нірода відтворили — ті, що були створені 1981-го. Отак, з перервами, зі змінами акторського складу, але майже 40 років на сцені — вистава нагадує витриманий коньяк, що з роками тільки набуває цінності.

Дійсно, добру: про сім'ю, про людські стосунки, про кохання, врешті-решт!  І ти зачарований дрібним шахраєм Леонідой Папагатто (Назар Задніпровський), який заробляє тим, що «тирить» наїдки по світських заходах. Але як поетично він ставиться до своєї «професії» синьйора з вищого світу, як ретельно готується до кожного виходу, як артистично він це робить — просто захоплює. І не дивує, що попри всі інтриги та непорозуміння настає омріяний хепі-енд.

І нарешті — це відчайдушно смішна комедія положень, щира, іронічна, позитивна. Нова геніальна афера голови сім'ї — виставити себе покровителем власної родини, щоб витягти з багатіїв грошики і врятувати родину від скрути. Але вийти з цієї ролі Леоніді Папагатто обставини не дозволяють. Одна брехня нанизується на іншу — і закрутилося: от вже чоловіком власної дружини він вимушений представити її набридливого залицяльника (о ревність!). А тут ще карколомні інтриги у родині благодійників (теж, до речі, заради грошей) — і безліч комічних ситуацій: зі скандалами, з сутичками, врешті-решт, з оголенням (південний темперамент!).

Чесно кажучи, давно так не сміялася. Вже сил немає для сміху, але лунає нова фраза, новий жест — і глядацьку залу накриває чергова хвиля сміху.

Найяскравіше враження — від виконавця головної ролі. Не можна не захоплюватися Назаром Задніпровським — мало того, що італійський темперамент в нього просто зашкалює, так він ще й на порожньому місці може викликати бурю сміху — варто бровою ворухнути. Разом з ним створювала настрій чудова акторська команда (в театрі Франка це не дивує). От і в Наталі Сумської роль хоч і другорядна (Матильда), але кожен її вихід на сцену —  справжня феєрія.

А після того, як опустилася завіса, вдалося трошки поспілкуватися з Наталією Сумською, яка грає у виставі «Моя професія — синьйор з вищого світу» від самого початку.

— У різних ролях в одній виставі від початку 80-х — Вам ще цікаво з цим матеріалом працювати?

— Справді, вистава була вперше привезена в Україну (кажуть, драматургом Олександром Корнійчуком) з Італії, і 1981 року 11 листопада відбулася прем'єра на сцені Національного театру Франка. П'єса наскільки досконала сама по собі — в ній всі ремарки, все написано, як грати. Таке враження, що свого часу десь в Італії її грали, а потім написали по ній п'єсу — настільки вона випрацювана, випещена, випробувана вся, всі дрібниці досконало підмічені авторами. Її одне задоволення грати. Тому не виникає ніяких острахів — і 10, і 20, і навіть 30 років. Я відтоді переграла тут всі жіночі ролі. Я б тут уже і Папагатто зіграла, і Алессандро, і Марчелло — кого завгодно. Я настільки люблю цю п'єсу, знаю повністю весь текст, і ладна підказати. Кожен персонаж мені безмежно дорогий — і чоловічі, і жіночі. П'єса мені дуже близька, вона фактично сімейна.

— Тому її свого часу і обрали для «родинної» постановки?

— Коли  обрали цю п'єсу в 2003 році для себе в театральну компанію, вона дуже пасувала для нашої мистецької родини, вона повністю розподілилися поміж рідними, бо всі актори — це була сім'я. І цей проект був єдиний на всю планету, такого нема, щоб всі персонажі на сцені були ріднею. Вистава була дуже яскрава, ми об'їздили з нею всю Україну, а після виникла необхідність перепостановки її в національному театрі.

— Чому?

— Є великий попит на комедію, на яскраві позитивні емоції, які необхідні в часи великої депресії. Якщо людям товкмачити весь час про трагедію і драму, вони не прийдуть до театру взагалі, вони замисляться першого вечора, третього, четвертого, а на п'ятий їх потрібно чимось відволікти. Тим більше, що в цій комедії не просто ж пустосміх — там і соціальні мотиви, і питання родинних зв'язків — вони неоднозначні, люди і сваряться, і миряться, і завжди цікаво глядачеві подивитися, як актори це роблять, як підмічають характери, персонажі. А ще наростають нові покоління, і що їм запропонувати — це питання. Тому через роки і виникла необхідність повернутися до цієї п'єси.

— Загалом, грати комедію — справа складна?

— Комедію, кажуть, найскладніше грати. Це дуже відповідальна річ. Головне, щоб сміялися не на сцені, а люди в залі. І у нас сьогодні так і відбувається.