Марко Галаневич («ДахаБраха»): Порожні мрії нічого не дають

Марко Галаневич.

А чи знали ви, що фронтмен і вокаліст гурту «ДахаБраха» Марко Галаневич певним чином теж вважає себе херсонським? Про це та багато іншого він розповів перед репетицією шоу відкриття фестивалю ГогольFest. Музикант був сповнений ентузіазму, і, хоч і очікував дощу або грози, навіть не думав, що цього вечора колектив на сцену не вийде.

— Чи виступали ви колись отак на мосту?

— Ніколи — а де ми тільки не були! Знахідка цієї локації — унікальна річ. Я думаю, це щось дивне, для місцевих жителів це теж відкриття — побачити, як ця локація заграє своїм життям. Це не так комфортно, як у залі, але в цьому своя романтика — така родзинка цього відкриття, цікавість і пікантність

— Репертуар для цього виступу підбирали якийсь особливий?

— Ми довго думали, підібрали серйозну, драматичну, атмосферну програму. Але приїхали сюди і зрозуміли, що треба зробити певні зміни під цю локацію, бо і люди будуть у русі — і вирішили зробити її більш динамічною.

— Народні пісні самі збираєте?

— Вже років 10 не збираємо — не було в нас на це часу, були постійно гастролі, і ми робили нову музику. А той багаж, який дівчата назбирали за роки навчання, який збирали їхні колеги та викладачі, — їх вистачає, щоб робити нову музику. Але зараз ми вже думаємо над цим, бо з'явився вільний час — спасибі карантину.

— До речі, як ви провели карантин?

— Ми провели його досить плідно, Ніночка наша (Ніна Гаренецька — вокал, віолончель, басовий барабан) якраз народила дитину в цей час, і той карантин, який був до цього, ми провели досить безболісно, бо планували в принципі робити паузу, тому що коли хтось народжує, інші відпочивають, і це мало тривати 4-5 місяців. Тобто, ми так планували, і воно співпало з карантином. Але далі ми пристосовуємось до нових умов, до нових вимог нашого часу і намагаємось бути пластичними.

— Тобто, виступ в Херсоні буде першим після початку березневого карантину?

— Ні, ми виступили в Одесі і було два концерти в Києві — на відкритому повітрі з дотриманням дистанції і всіх санітарно-гігієнічних вимог. Є вимоги, і організатори, якщо хочуть щось робити, мають їх виконувати. Так, ми розуміємо, що ці вимоги часом формальні і дуже важко їх дотримуватись, але принаймні робити зусилля над собою варто.

— А чи залишись зараз пісні, які ще невідомі, чи варто їх шукати?

— Звичайно. Навіть наші знайомі друзі, зараз, в цей час, займаються тим, що їздять по нашій батьківщині і ще знаходять пісні невідомі, яких ще ніхто ніколи не чув. Тобто бабусі ці — це наше щастя, наше багатство, наші скарби. Вони живі, вони в першоджелелах існують, чого немає в більшості країн Європи.

— Чи виконуєте ви зараз російські пісні — чи сховали у скриню до кращих часів?

Всі пісні, російські або які здаються російськими, записані на території України — ми не записували в Росії. Часто це переселенці, села старовірів. Ми вважаємо, що пісні, записані в Україні, ми маємо право використовувати і “присвоювати” українській культурі

— Але ж ви співаєте пісні чи не зі всього світу…

— Так, робимо обробку, синтез.

— Звідки берете іноземні?

— Ми слухаємо багато, бачимо багато. Ми виростали в театрі “Дах”, і Влад Троїцький, ідейний натхненник і нашого проекту, і ГогольFtstу — людина-меломан. Ми починали з того, що прослуховували величезну кількість музики — не тільки етнічну і класичну, якийсь мінімалізм, музику андерграунду, тому відкриті до світу і чуємо його. Коли ми починали — 2004 рік, це була величезна приватна фонотека Влада Троїцького. Зараз фонотеки не потрібні, все, що захочеш — відкрито, доступно і коштує незначні гроші. Можеш слухати, що хочеш — зі всього світу, навіть радіо з Мозамбіку чи з Канади.

— До речі, про радіо. Самі ви не часті гості на українських радіостанціях — неформат як був, так і залишився?

— Вірно. Мало таких українських радіостанцій, які транслюють музику, схожу на нашу. Хоча пару разів я слухав, як нас крутять по “Променю”, але по таких музичних fm-ках ми залишаємось неформатом.

— Це дуже прикро.

— Ми цю даність вже давно прийняли і не рефлексуємо.

— Добре, що вашу музику можна почути у саундтреках. До речі, саме ваша пісня стала саундтреком до фільму “Вулкан”, який зняв режисер Роман Бондарчук. Як ви “зустрілись” у цьому проєкті?

— Він звернувся до нас, каже, люблю-поважаю вашу творчість. А ми кажемо: а ми дуже любимо-поважаємо твою творчість і твій фільм, який ми переглядали в допрем’єрному варіанті. Він сказав, що хочеться, щоб ми виконали композицію в своєму розумінні, в своєму варіанті, в своєму баченні. Що ми і зробили. Це відбулося дуже швидко, і дуже швидко зробили відео разом з ним. До речі, я певним чином теж вважаю себе херсонським. Я жив у Генічеському районі з 4 по 11 класи. Тож я наївся херсонських кавунів і назбирав їх. Вам можна казати, що я ваш, вінничанам — що я їхній, а я готовий належати всім.

— Чи є у вас мрії — в нас же Dream-фестивиль?

— Є, так, є важливі: щоб завершився карантин, це завершення дасть поштовх до економіки, проведення турів — всього, але треба всім зібратися і пережити цей етап. Звичайно, ми хочемо миру нашій країні і справедливості. А все інше ми можемо досягнути своєю працею і любов’ю.

— А щодо творчості?

— Ніколи ми не робили ніяких планів і не мріяли, ми навіть особливо не знаємо, про що нам мріяти — ну, якесь там Греммі… Будь-який музикант скаже: так, я хотів би отримати Греммі. Але так, що ми за ним аж так мріємо, — такого немає. Все збувається, нема особливо про що мріяти. 15 років тому ми навіть не мріяли, що така величезна кількість людей по всьому світу буде нас слухати — ми просто робили музику, як ми її розуміємо, як ми хочемо, як ми її відчуваємо. А порожні мрії нічого не дають: тільки праця підтверджує цей поштовх мрії, цей напрямок — тоді ці мрії мають якийсь сенс. Ми робимо музику і щасливі, що у нас є така можливість у прекрасній команді, з театром “Дах”, з Владом Троїцьким. Ми щасливі, що у нас є така нагода. Українська музика розвивається, вона цікава для світу, і я наголошую на тому, що після пандемії час розпочати експансію української культури та музики. І всі мрії збудуться.