«Обиженные. Россия»: соціальне дослідження країни-агресора «зсередини»

Всі фото Ігоря Бойченка

В Україні про Росію, на російській мові — якщо хтось скаже, що це непатріотично, то дуже сильно помилиться. Вистава «Обиженные. Россия» за п'єсою білоруського драматурга Андрія Курейчика у режисерській версії Сергія Павлюка та виконанні акторів нашого театру Куліша на фестивалі грали двічі: 18 травня її приймав Urban CаD, а 22-го її представили в театрі на сцені під дахом. І це була прем'єра. Загальна прем'єра. Бо ще ніхто ніде це не ставив і не бачив. Справжнє першопрочитання.

Часом дивуєшся фантазії режисера: перевернув підмостки — і ось тобі нова креативна декорація! Комуналка — туалет — кабінки для голосування — кінотеатр — автобус — гроби — хто більше? Трьохфазне світло, яке контролює один рубильник — символічно. Сідушки від унітазів на головою просто і відверто дають зрозуміти, в якому місці знаходяться герої. «Небагатий театр прекрасний тим, що він дає режисеру фантазувати», — посміхається Сергій Павлюк. І в черговий раз вражає своїми режисерськими знахідками і смачними деталями.

Вистава — це сім монологів, таких собі міні-моновистав «ображених» представників різних верств російського суспільства. Образ кожного підкреслений фотографіями-«іконами» і надзвичайно влучним підбором музики (як би ви не ставились до гурту «Ленінград» та йому подібних). «Головна» Тетяна Проворова, у своїх окулярах навіть зовнішньо схожа на Ксенію Собчак, промовляє рвані фрази з чисто путінськими інтонаціями. І розумієш: Путін, Собчак, хтось інший — чи є різниця? Віктора Овсієнка, що зіграв «Православну», навіть не всі впізнали — а от персонаж вийшов впізнаваний. «Ліберальний» з характерною гаркавістю і млявими протестами — Микола Степаненко просто розкрився в цьому образі. «Кавказська» Олена Пасько пропалювала очима — щиро пишалася, щиро обурювалася, щиро страждала, і не співчувати їй було неможливо. «Дальока» Поліна Маказепа, легковажність поведінки якої є боротьбою за виживання, мріє зустрітися з чоловіком і за будь-яку ціну вирватися з окупованої території. «Нетрадіційний» Євген Бельдюгін зі своїми внутрішніми проблемами і нерозумінням суспільством. І «апофеоз» (ні, краще — «апофегей») цієї галереї — «Районний» Євген Гамаюнов — типовий гопнік, це і смішно, і сумно, і, на жаль, дуже знайомо (всі актори чудові, але Женя просто «порвав»).

Спочатку кожен з персонажів існує сам по собі, але вони виявляються тісно пов'язаними між собою. Їхні монологи точаться навколо кількох нещодавніх і навіть зовсім свіжих подій: підпал кінотеатру в Єкатеринбурзі під час фільму «Матильда», теракти на Донбасі, акції протесту в Москві, арешт режисера Серебреннікова. Кожен дивиться на все своїми очима. Кожен патріот Росії. Кожен відчуває, що Росія у небезпеці — але своїми діями цю небезпеку і створює. І кожен зачаїв глибинну образу на інших — образу, яка веде до трагедії.

Гострий актуальний текст драматурга Андрія Курейчика, який, як дзеркало, відобразив російську реальність + креатив режисера Сергія Павлюка + щира гра акторів і стовідсоткове попадання в образи. Колектив задоволений роботою, глядачі задоволені виставою (ті, хто не покинув зали, звісно). І коли освічені інтелігентні жінки не обурюються матюкам, що чують зі сцени, а щиро сміються — це теж показник.

До речі, про нецензурну лексику, навколо якої на фестивалі вже стільки списів зламали: у виставі вона присутня. І без неї — просто ніяк. Це і характеристика персонажу (виривається з вуст православної бабульки — отакої!), і безпосередня реакція (під час обстрілу автобуса), і спосіб мовлення (тут як в анекдоті: «знаю два языка — русский и матерный», так от Районний розмовляє на «матерному», бо іншого не знає).

Дивишся на всіх — і співчуваєш, і жалієш, розумієш, що ці люди зовсім не дружать з головою (така собі шизофренія: з жахом згадувати як росіяни вбивали твоїх близьких — і ображатися, що сину не дали Героя Росії; розуміти, що за української влади було добре — і проклинати укрів), вони не здатні вибудувати причинно-наслідкові зв'язки (підбити на підпал — і сумувати за жертвами), вони бачать винними всіх, крім себе (не палій винен у трагедії, а… режисер фільму) і самі себе виправдовують, вони такі нерішучі (на знак протесту купити квиток у кіно — оце так сміливість!). Жорстко, чесно, неупереджено.

Але це образи не тільки росіян. Подивіться навколо: в нас таких само сила-силена. І є шанс з ними познайомитися ближче — наразі пишуться «Обиженные. Украина», у планах — «Обиженные. Беларусь». Драматург хоче зрозуміти природу цих образ, щоб подолати їх, але фінал вистави у версії Павлюка наштовхує (принаймні, мене) на інші висновки. Мають народитися нові люди. І принаймні в Україні вони поступово народжуються.

P.S. Чи буде прем'єра для херсонського глядача? Чи увійде вистава до репертуару театру? Сподіваємося, так. Постановка, як то кажуть, на злобу дня, вік таких вистав недовгий (дуже хочеться на це сподіватися). І сподобається вона не всім — це факт, і режисер з розумінням ставиться до тих, хто покине глядацьку залу. Але подивитися її варто. Може, хтось, як у дзеркалі, впізнає себе?