Оксана Оснач: Творець є в кожному

Оксана Оснач

Виставкова зала на площі Свободи 7 серпня просто розривалася від радості, гарного настрою, вибухових кольорів і щасливих посмішок — тут відкрилася виставка учнів студії Оксани Оснач. Зала заповнена картинами вщент — а деякі навіть у вікна виглядають! Спробуй тут пройти повз!

Тож на відкритті людей була сила-силена. Учні, їхні друзі, другі половинки, батьки, діти… Так, студійці є і дорослі, і малі, і «вже бабусі» — бо переважно жінки. А картин так багато, що за одни раз і не розгледиш все. Щільність творів навіть не бентежила — бо радості багато не буває. І дійсно, кожна картина — і велика, і маленька, несе позитивні емоції, дарує відчуття спокою і повноти життя. Тут перемішалися світ фантазії і реальність: багато запашних квітів і прохолодного моря, чарівні жінки і милі діти, смачні натюрморти і затишні дворики, а ще метелики, птахи, звірі… Ван Гог, Клімт та інші дуже і не дуже відомі художники теж затесалися в цю компанію — як копії, звісно. (художники професійні пишуть свої сюжети — а учням дозволено і на великих попрактикуватися). Загартовані критики, мабуть, знайдуть якісь недоліки, але варто пам'ятати: це виствака художників непрофесійних, їм можна пробачити. Хоча насправді картини вражають. Інколи навіть хочеться доторкнутися — до глянцевих фруктів, до пухнастої шерсті, до гарячого сонця, до вишуканого скла, що грає неймовірними кольорами, перевірити, чи це все це справді намальовано фарбами…

Щось ми побачили нове, щось вже виставлялося — ця виставка вже третя, в листопаді 2018 року студійці спочатку на тиждень «окупували» цю ж виставкову залу, а на початку цього року відкрили виставку у бібліотеці ім. Лесі Українки.

А докладніше про цю виставку розпитали у керівниці студії Оксани Оснач.

Пані Оксано, в цієї експозиції яка родзинка?

Цього разу ми зробили експеримент: дозволили учням принести роботи — всі, які вони хотіли би виставити, і практично усі увійшли до експозиції. Загалом, виставка потребує дуже вдумливого відбору, і ми намагалися розмістити картини так, щоб роботи гарно взаємодіяли, щоб одна поряд з іншою не виглядала краще або гірше — а це дуже важко зробити. Ми навіть попереджали, що, можливо, якісь роботи не потраплять до експозиції, але нам все вдалося. Напевно це рекорд, бо у залі більше 180 картин, 48 учасників. Наша мета — це радість. Радість отримували люди, коли писали ці роботи, я сподіваюся, що отримають радість і глядачі. Це свято не тільки для нас, а й для міста. Це вже банальна фраза — але краса врятує світ! І вперше картини не тільки всередині, вони повернуті до міста.

В цьому залі це вперше?

Взагалі, подібні речі були, але саме картини таким чином не виставляли. Я підгледіла це, коли в мене була персональна виставка в Одесі. Мені дуже таке сподобалось, і наразі я мала можливість це реалізувати.

А що там за дивна колективна робота середньої групи?

Це учні моєї учениці. Аня Усова — моя випускниця, професійна художниця, вона закінчила Херсонський державний університет саме в той час, коли я там викладала, а зараз вона моя колежанка, працює разом зі мною і займається з діточками. Кожна дитина малювала свою комашку, кожна придумала для неї назву (десь наче латиною, десь дуже жартівливо — це було цікаво), а потім їх зібрали в таку композицію. Але це не дивно — це нормальна практика для колективів створювати колективні роботи. До речі, я Ані надзвичайно вдячна — все комп'ютерне інформаційне забезпечення робила вона, і те, як вона подала інформацію про авторів. Дуже цікаво почитати, кожна людина написала своє побажання цьому світу і собі. І якщо глядачу буде цікаво побачити, яка саме людина створила роботу, — в нього буде така можливість.

Не всі художники можуть викладати, а у вас чудово поєднуються і власна творчість, і вчителювання.

Мені це властиво. Не кожен художник може бути вчителем і не кожен вчитель може бути художником. Про себе кажу,  я такий «граючий тренер» — і сама працюю, і намагаюся бути учасницею більшості виставок, і персональні виставки організовую, і мені дуже подобається змінювати напрямки своєї діяльності, і ще я дуже люблю вчити людей, це мені справді подобається. Тим більше таких людей, які хочуть вчитися. Це бажання для мене дуже важливе і цінне, я із задоволенням цим займаюсь. Саме тому, що я відносно пізно (не в школі і не після школи), почала займатися малюванням, навіть вуз закінчила технічний. І якщо б у мене не склалася так щасливо доля, що я змінила професію (мені не тільки сміливості вистачило для цього, а і була допомога, підтримка рідних), можливо, це було б моє хобі, і я сама була б такою ученицею такої студії. Я бачу себе в них і бачу, як вони проходять всі етапи, тому все це мені до душі.

Перетворення інженера на художницю — мабуть, це гени зіграли?

Гени тут зіграли. Батько в мене дуже гарний інженер, і не тільки мій батько — у нас в роду, особливо по чоловічій лінії, дуже багато людей і інженерних, і творчих. А мій прадід, Яків Бацуца, надзвичайно талановитим гончаром був — про нього є відомості в енциклопедіях, і в архівах я знаходила про нього. Завдяки тому, що я була викладачем університету, я отримала можливість працювати в архівах і знайшла його фотографії, його горщики. Завдяки тому, що я ікони на камбалі з Андрієм Лопушинським робила, я дізналась, що роботи прадіда є у Санкт-Петербурзі, а за сімейними легендами, його роботи і в Лондоні, і в Парижі були. Тобто, в мнене є і те, і те. Коли я була студенткою, дуже багато говорили про суперечку між «фізиками» і «ліриками» — пам’ятаєте? А нема про що  сперечатися — все це може поєднуватися в одній людині. І десь моя технічна освіта допомагає мені як художнику, наприклад, ту ж архітектуру я відчуваю по-іншому.   І прикладів таких безліч, коли саме «фізики» стають «ліриками». Далеко ходити не треба — і Святослав Вакарчук, і Олег Скрипка. До речі, Олег Скрипка на курс старше нас вчився, він КПІ-шник — ми бігали на дискотеку до нього. А сама я не дивуюся, бо знаю, що творець є в мені, а тепер я знаю, що творець є в кожному — тільки не всі дозволяють йому розкритися. Дорослі люди не дозволяють собі зробити помилку: все, що вони роблять, вони мають робити дуже гарно, на п’ятірочку чи то на 12. «Як це я буду малювати, а хтось буде сміятися? Якщо я малюю, то це має бути геніально!» Тому ми пензля не беремо, бо боїмося — навіть якщо дуже хочемо. Я це добре знаю, бо коли я працюю на вулиці, дуже багато людей підходять і розповідають історії: «А мені колись бабуся подарувала фарби, а я так ні разу і не помалював…» Людина це пам’ятає, про це думає і вважає за потрібне підійти до художника і це сказати. А я займаюся тим, що допомагаю творцю, який є в кожній людині, розкритися.

P.S. Порадіти за тих, хто мав сміливість втілити свою мрію, взяв до рук пензля, уявив себе справжнім художником і показав свою творчість херсонцям, а також отримати вибуховий заряд радості, можна впродовж двох тижнів — виставка триватиме до 18 серпня.

View the embedded image gallery online at:
http://vgoru.org/index.php/kultura/item/44161-oksana-osnach-tvorets-ie-v-kozhnomu#sigProIdf82e797d5a