Про що говорили з Ройтбурдом

Він таки приїхав до Херсона — але не як радник нашого губернатора (правда, це чомусь зрозуміли не всі), а як директор Одеського художнього музею.

Як і обіцяли, 17 листопада у Херсонському художньому відбувся паблік-ток (публічна розмова чи то творча зустріч — кому як подобається) з художником Олександром Ройтбурдом. Якщо говорити театральною мовою — був справжній аншлаг, захід зібрав багатьох творчих людей, і не тільки творчих!

Мовчання — не ризик

Правда, тему зустрічі «Чому художник не ризикує мовчати в бурхливому світі?» навіть сам спікер дещо не зрозумів. «Я взагалі вважаю, що мовчання не містить у собі ніяких ризиків», — стверджує Олександр Ройтбурд. Тому і переформулював її: «Чому художник ризикує не мовчати». І розповів про власний досвід.

Колись, коли радянське мистецтво вже припинило обслуговувати партійну ідеологію, деякі митці почали шукати собі нову (кого прославляти), а група українських трансавангардистів проголосила тотальну відмову від ідеології. Отакої! А як же заявлена розмова про долучення до процесу прискорення реформ сучасних українських художників, про актуальність мистецтва, врешті-решт?

Але… «Звичайно, бувають випадки, коли неможливо не реагувати на те, що відбувається навколо тебе в світі». І таким для Олександра Ройтбурда став Майдан. «Коли зрозумів, що почали вбивати, я на Майдан став ходити, як на роботу, і став писати — писав свій біль, свій страх і відчай. Я не вважаю, що зрадив своїй ідеології. Це проходить через твою душу, є твоїм особистим болем, воно виявляє себе на такому ж рівні, як любов, смерть, голод, ненависть. Якщо воно настільки твоє, то про все це можна і потрібно говорити — якщо хочеться говорити».

Головну тему закрили швидко, а далі — про музей (чи то історію битви за музей), і про те, що найбільше цікавило слухачів.

Про директорську діяльність

А почалось з того, що до нього звернулися з проханням знайти нового директора Одеського художнього музею. Він кинув заклик, але на нього ніхто не відгукнувся — натомість його самого стали умовляти. Умовили, конкурс виграв, мав перші результати вже через кілька тижнів. Розповів про поштовх до перших змін — прихід до музею генерального прокура Юрія Луценка, який, побачивши проблеми, пожертвував музею свою місячну зарплатню — 150 тис. грн, а слідом за ним таку ж суму і губернатор. Як придумали клуб Маразлі — громадську організацію меценатів. Як шанують своїх меценатів, і викарбовують їхні імена на дошці в холі музею (тих, чий внесок склав як мінімум 150 тис. грн. — цифра, для Херсона, мабуть, взагалі недосяжна).

І про музей «на виселках» місто згадало, в нього стали ходити — навіть хіпстери, і молодь, яку він бачить серед відвідувачів, окрилює пана директора. Ба навіть більше — погані дороги навколо музею їх не лякають, долають, що смугу перешкод! Здавалося б, радуйся, Одесо! Музей ожив!

Але успіхи нової команди стали декому більмом на оці: і плани рейдерського захвату музею їм приписують, і жахають, що картини замінять на копії, і взагалі, знаєте чим директор картини пише (не знаєте? тоді читайте до кінця!)? Звільнити! Що Одеська обласна рада з другої спроби начебто і зробила…

Про звільнення

День свого звільнення Олександр Ройтбурд дійсно вважав кращим, ніж день народження — стільки підтримки отримав. «Приємно, що моя скромна персона стала приводом для того, щоб люди піднялися, це мені дійсно приємно». Координатор проекту в Херсоні Олена Афанасьєва наголосила, що Херсон теж не стояв осторонь: жваво збирали підписи під електронними петиціями.

«Під облрадою стояло понад 2 тисячі людей! В Одесі, апатичній, цинічній, скептичній Одесі, в якій крім питань особистого добробуту мало що кого хвилює! І люди вийшли не за тарифи, не за свої матеріальні статки, не навіть за політичні погляди — люди вийшли показати, що у них є культурні потреби, що місту потрібна сучасна культурна інституція».

Так звільнили чи не звільнили? — питав народ. А звільнити не можуть — бо нема за що. Тож Олександр Ройтбурд судиться і, як і раніше, залишається директором Одеського художнього музею. Радником херсонського губернатора не є, але якщо знадобиться — завжди готовий допомогти. Але все одно: «Якщо вас все-таки звільнять, ви приїдете до нас?»

І по секрету: «Я хочу, щоб мене нарешті звільнили, щоб я зачинився в майстерні в Одесі або в Києві, щоб я зовсім нікого не бачив — і працювати-працювати-працювати. Бо я дуже скучив по живопису. Я цього року в Одесі жодного разу не був на морі. Я не хотів їхати в Херсон — бо міг написати картину».

Про музеї

«Провінційний музей в умовах сьогоднішньої України може існувати тільки за однієї умови — якщо музей стане улюбленою іграшкою губернатора», — вважає Олександр Ройтбурд. Підтримку губернатора він має. А які шанси у інших?

«Я вважаю, що шанс стати осередком людей, у яких є потреба в культурі, є в більшості українських музеїв, зокрема, у прекрасного херсонського музею».

Про Херсон і херсонців

До речі, як музейник був вражений роботами, які експонуються в херсонському художньому, каже, навіть слинка потікла, сміється: «Віджати, віджати!». Для тих, хто сприйняв жарт всерйоз пояснив: «На щастя, недоторканність колекції — це дуже хороший принцип».

У Херсоні Ройтбурд лише втретє, хоча має тут друзів — художників В’ячеслва Машницького та Семена Храмцова. На жаль, Стаса Волязловського, якого називає великим херсонським художником, з нами вже нема. В захваті від Поліни Райко — вважає її одним з найцікавіших феноменів народного мистецтва ХХ сторіччя і впевнений, що навколо її будинку можна вибудувати цілий художний світ.

Про що питали

А питань було багато і різних: серйозних, провокаційних, відверто дивних. Було б і більше — якщо б не обмежений час.

Чому з Америки повернувся до України (для того, щоб там стати художником, там потрібно або народитися, або вчитися, плюс, виявляється, і там корупція є, і принижуватися треба, щоб роботу отримати), про взаємовідносини з Богом (скоріше атеїст, але друзі-священники це якось вибачають), про мову (тут, як і в багатьох херсонців: українську мову в школі вчив і розмовляє, але думки легше сформулювати російською, тож спілкувався обома, але наголосив, що українська складова в музеї, декілька екскурсій українською появилися саме під час його директорства), про дивні «погані» роботи, які виявилися проєктом музейної інтервенції з використанням глітч-ефектів (не хвилюйтесь, всі картини на місці). Окрім питань — слова подяки за роботу музею.

І наостанок — про лайно

Насправді, сформульовано було дотепно, ніби і зовсім не про це — художник оцінив. Чи дійсно він пише картини фекаліями, в чому його звинувачують недоброзичливці? Звісно, ні! Хоча стверджує, що на основі екскрементів робили пігменти Мікеланджело, Леонардо, Рембрандт. Але процес створення фарб, виявляється, вкрай складний, та й де цю радість зварити — у квартирі-майстерні? Як ви себе це уявляєте? А чи не простіше піти в магазин і купити? Але якщо б хтось для мене взявся випускати фарбу на основі лайна…

Ну, ви зрозуміли, що було цікаво і весело.

P.S. Проект «Мистецтво в авангарді суспільних змін», в рамках якого і проходив паблік-ток і Олександром Ройтбурдом, реалізується в рамках Проекту «Зміцнення громадської довіри» (UCBI II), що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID).