Розриваючи коло, або Як з історії однієї херсонської родини народилася вистава

Всі фото Ігоря Бойченко

Відкрилася цьогорічна «Мельпомена» світовою прем'єрою — вистава «Херсон 1918/2018» є спільним проектом Schauspiel Stuttgart і нашого театру ім. Куліша.

Сценічне дійство вийшло цікавим, але неоднозначним у сприйнятті. Хтось щиро радів, що побачив справжній сучасний європейський театр, хтось впав у глибокі роздуми, а хтось після допрем'єрного показу радив просто скасувати заплановану на перший день фестивалю виставу — «бо буде ганьба на всю Європу». Отакої!

А виною всьому ненормативна лексика. Її справді було забагато — навіть для тих, хто не вважає матюки чимось неприпустимим для театральної сцени. Слухати та читати текст часом було, м'яко кажучи, неприємно, але винесемо цей дратуючий фактор за дужки (на це не звернув увагу хіба що лінивий) і подивимось на інше.

Вистава було незвичною, і незвичність почалась з самого початку — з вибору місця дії. Сцена на сцені — у такому форматі фестивальні події вже проходили, але вперше (принаймні, у нашому театрі) глядачі та актори немов помінялися місцями. З новоствореної «глядацької зали» дивилися на порожні крісла справжньої, доки завіса («залізна завіса») не відокремила зайвий простір.

В основі цієї постановки — реальна історія херсонської родини (а саме режисера Андрія Мая), розказана одночасно українською та німецькою мовами, підкреслена пластикою та музикою, подана поза хронологією, з брехтівським очуженням та переодяганням, з нотками абсурду, але насичена нагальними питаннями сьогодення. Крутий заміс із документальності та фантазії, трагедії та іронії, зрозумілого і чужорідного.

П'ятеро акторів (штутгадці Кім Фьольдінг і Кристофер Вантіс і херсонці Наталя Вишневська, Олександр Устименко, Єлизавета Негледюк) перевтілюються та перевдягаються у різні персонажі, дійовою особою став і сам режисер — всі вони оповідають непросту історію про людину і тоталітаризм. Тоталітаризм, який поневолює, відбирає особистість, вбиває — покоління за поколінням. Перед нами проходить коло життя, коло перевтілень, коло проблем… Коло за колом, яке вже час розірвати.

Вистава ігнорує кордони, змішує мови, сплутує часи (Шива їй на допомогу), а головне — ставить багато запитань, на які не всі ще готові шукати відповіді. Не все у постановці було гладко, не все однозначно, але байдужим не залишився ніхто — є про що поговорити, є про що і помовчати.

А вже після показу режисер Андрій Май розповів про проект докладніше…

Про історію родини

Я знав, що ми німці, але не знав деталі. Років у 17 я почав спілкуватися на ці теми з дідусем, але він невдовзі помер. І мене почало втягувати в історію родини. Була закрита інформація, що дід розвідником був, що потім він був в таборі в Сибіру. Але він був життєрадісною людиною, і розмов про це ніколи не було. Потім я давав запити в архіви і отримав інформацію. На щастя, жива сестра мого діда, яка живе в Снігурівці, і я багато чого дізнався від неї про родину, про табори. І якщо у 18 в мене був якийсь дослідницький азарт, то зараз, у 41, ти вже йдеш не далі, а вглиб, і стаєш частиною цієї історії, бо в мене є син. Можливо, ще є багато таємниць — на жаль, мені їх вже ніхто не розкаже, бо лишились виключно мама, яка не говорить, сестра мого діда і родина в Німеччині, де ми говорили про те, що було до війни. Власне, історія німецької дівчинки, яка вижила завдячуючи єврейським речам — це історія з моєї родини.

Про історію проекту

Ідея з'явилась тут, під дубом, коли я отримав інформацію, що мій пра-прадід там був розстріляний як жандарм, коли прийшла Влада Рад. Для мене це місце стало таким, немов я на кладовище ходжу. Зараз ще й огорожу поставили, і взагалі як на цвинтарі сидиш — дуб росте на могилі пра-прадіда. Років п'ять тому я розповів історію своєї сім'ї директору Гете-інституту, і вона сказала: «Андрій, це така важлива тема — злам системою людей». А конкретним поштовхом стала моя розмова з художнім керівником Штутгардського театру Армином Петрасом. В нього була ідея поставити, можливо, Булгакова, можливо ще щось. А мене тоді (і зараз) тримала історія системи минулого століття, розстріляний мій пра-прадід, і типовість цієї історії для нашої країни — втрати і знеціненя. Я йому запропонував цю ідею — і у театрі знайшли фінансову можливість для створення вистави. Восени 2016-го ми зрозуміли, що буде документальна вистава, з акторами почали працювати в липні минулого року — був воркшоп в Штутгарті, ми 3 тижні жили і працювали з ними, дізнавались їхні історії. Ми з драматургом Максимом Курочкіним і перекладачем Юлією Гончар знайомились з моєю родиною, яка живе в Німеччині. В Херсоні був кастинг в листопаді, потім я приїжджав у січні, в лютому, і в березні — вже з німецькими акторами. Робота тривала, бо вона вимагала нашого спільного занурення в нашу історію. Ми багато працювали з родинами, з історіями кожного для того, щоб бути щирими.

Про відвертість

Я прагнув відвертості, ця тема важлива для мене. Ми постійно закриваємось масками зручного життя і постійно не хочемо говорити, хто ми є, чим ми живемо, і таким чином ми надягаємо на себе маску посмішки або незадоволення, відсторонюючись від життя. Хоча потенційно кожен з нас приходить у цей світ таким богом. Потенційно. Але коли в тебе відрубають руки, чи змінюєшся ти, чи лишається в тебе бажання бути собою, чи ти просто стаєш зручним для себе, перш за все, — людиною, яка хоче розваги, забутися і перейти знов на коло перевтілення?

Про документальність

Мені було не складно працювати на базі історії документальної, історії родини. А з іншого боку – це був тільки поштовх, тому що далі працював драматург, і не все, що бачить глядач, належить до моєї родини, просто це типові моделі існування людей в нашій країні. Яким все могло бути, якщо б не було системи, яка прокотилася по країні, якщо б ми були незалежними — якими б ми були? Це питання відкрите для мене.

Про двомовність

Це складно. Ми постійно працюємо з перекладачем, і це пов'язано не тільки з мовою, це пов'язано з контекстами, які є в виставі, і з їх розумінням. Часто було так: те, що для нас є код, два слова (чому мама працює, як бєлочка), для них це була історія, яку ти розповідаєш 30 хвилин. І так з багатьма моментами. Тому що Максим Курочкін — це видатний драматург, він не драматург для задоволення потреб населення, він драматург для роздумів, тому його слова і підтексти, які туди вкладаються, мають велике значення.

Про ненормативну лексику

Для мене питання ненормативної лексики — це питання нашого спілкування. З іншого боку, драматург Максим Курочкін робить свідомі поштовхи до класичної моделі, яку вживав і Шекспір. Те, що дійшло до нас в перекладах Пастернака та інших — це спрощені літературні переклади (в плані спрощеності мови). Шекспір завжди вживав в своїх п'єсах простолюдинську мову з матом — якщо почитаєте підстрочник, то побачите давні англійські мати. Потім радянський театр спростив цю модель, тому що не можна було сказати матерне слово на сцені під час «Гамлета». Тому що конотаційно не може сприймати це радянський умовно вихований глядач. Для мене це просто лексична необхідність — не більше. Вона робить свою роботу — майже всі реагують на це: нас відразу «включає», нам робить відсилку до того, де ми це чуємо — а чуємо це майже всі, і в різних ситуаціях. А в тих ситуаціях, в яких це відбувається, — це логічно, це, на жаль, відповідає тій реальності, яка пропонувалась свого часу мені.

Про зрозумілість

Спрощувати можна безкінечно, можна безкінечно думати про те, що публіка не зрозуміє — я не бавлюсь такими сенсовими моделями, я хочу, щоб ми з публікою говорили однією мовою, щоб були різні території нашої взаємодії або виключення. Врешті-решт, хтось піде після першого мату — а хтось залишиться до кінця, хтось далі не буде рухатися за історією — хтось дійде до наступного питання. Мені дійсно важлива теза, яку озвучує Шива в фіналі: «Я простий Шива, але я хочу бути серед вас». Мені не хочеться говорити про постійну самотність, хоча митець приречений на самотність — це нормально, якщо він не обслуговує смакові забаганки глядача. Для мене є критерієм художня доцільність того, що я роблю, мова, якою я створюю, а не смакові категорії глядача, який бачить вистави для розваг.

Про подальше життя проекту

Зараз ми маємо декілька показів в Україні. Ще у нас будуть репетиції, вистава трохи трансформується для німецького глядача, і прем'єра буде в червні — на фестивалі в Штутгарті. Ми будемо працювати в трохи іншому форматі — для німецької аудиторії. А потім я не знаю. Театр в Штутгарті має нормальну контрактну систему, коли контракт у керівника закінчується, закінчуються всі вистави, які були за його часу — знімається весь репертуар і всі актори звільняються. Новий художній керівник набирає штат з нуля. Вистава там пройде три рази. А долю вистави в Херсоні, я думаю, буди вирішувати художній керівник херсонського театру. Можливість передати виставу в правових стосунках в Херсон є. Тут вона може існувати, є для цього і технічна можливість.