«Шрами» від Дикого театру: чи можна здолати насильство?

Чи знаєте ви Дикий театр? Звісно, знаєте! І «Мельпомену Таврії» він останні роки не пропускає, і торік приїздив до нас з виставою «Жінко сядь» (за п'єсою херсонської дарматургині Наталки Блок, між іншим!).

Він справді дикий — зухвалий, шокуючий, відвертий, жорсткий, нецензурований, провокуючий — і не боїться говорити про те, про що дехто воліє мовчати.

Але 3 грудня херсонці побачили Дикий дуже делікатним, така собі light-версія театру, від якого очікуєш трешу. А от сама тема, до якої вони доторкнулися, вкрай дика: насильство над жінками. Саме про це йшлося у виставі «Шрами», створеній Диким у партнерстві з ООН-Жінки, завдяки чому театру вдалося зробити відвідування постановки безкоштовним для глядачів.

Мінімальний реквізит, прості сценічні костюми, лише чотири актриси на сцені (Анна Абрамьонок, Анна Кузіна, Наталка Кобізька та Марина Сердешнюк) — і перед тобою розгортається ціла панорама шрамів, фізичних і душевних, які не загоюються з часом і залишаються у жінок назавжди. Семирічна дівчинка і сусід-педофіл; травми від батька-алкоголіка, на які мати закриває очі; історії про чоловіка, який принижує як дихає, і далі, далі — про насильство не тільки фізичне чи сексуальне, яскраво, образно, сміливо, часом з посмішкою на обличчі, від якої стає моторошно, бо те, чого бути не має, сприймається героїнями як нормальне явище.

Весь цей жах створений на основі реальних подій і став результатом опитування дівчат і жінок з різних куточків України. З більше ніж півсотні історій обрали саме ті, які торкнулися різних періодів життя і різних ситуацій, коли жінки стикаються з насильством. Акцентовані і теми замовчування насильства та ідентифікації дій оточуючих.

Хтось дивився виставу зі сльозами на очах — бо болить, хтось хотів сховатися — бо якось незручно про таке інтимне та у присутності інших, хтось зі здивуванням — бо про насильство знає лише з чуток, а хтось раптом зрозумів, що це саме його ситуація і що насправді це і є насильством.

«Ми на цьому вибудовували виставу,  багато речей, які з нами відбуваються в дитинстві, нашою пам’яттю запаковуються глибоко, щоб не згадувати про це, — розказує кураторка Дикого театру Ярослава Кравченко. — Але якщо це не пропрацьовувати, не проговорювати з близькими, то проблема залишається».

Дикий про про проблему висловився відверто і після вистави запросив глядачів поспілкуватися про побачене. До цієї розмови долучились і спеціалістка з комунікацій ООН-Жінки в Україні Катерина Литвиненко та регіональна спеціалістка Фонду народонаселення ООН в програмі протидії ґендерно зумовленому насильству Анжела Литвиненко.

Але говорили не стільки про виставу, скільки про проблеми, з якими стикаються жінки, про те, чи можна перемогти у боротьбі з насильством і чого це коштує. Після оприлюднених цифр дивним це не видається. Статистично, 19% жінок в Україні страждають від насильства, але ж насправді статистика охоплює далеко не всі випадки. За 8 місяців на лінію «102» в Херсонській області надійшло майже 8 тисяч дзвінків. З урахуванням того, що звертається фактично 10% постраждалих, цифри перетворюються на шокуючі. Хтось не усвідомлює, хтось зневірений, хтось не знає, куди звернутись.

«Насправді, є куди звертатись, — наголошує Анжела Литвиненко. — В Херсоні вже 8 місяців працює кризовий центр для жінок, які постраждали від домашнього насильства, є і денний центр, і вже понад 100 людей отримали допомогу».

Звісно, проблем і питань було багато, ніхто ж не каже, що все в нас добре. Але наголошували на тому, що перш за все жінці самій важливо зрозуміти, що те, що з нею відбувається, є насильством, і що треба робити якісь кроки.

Та й допомогти жінці можна лише тоді, коли вона справді хоче боротися за себе і за своїх дітей. Режисерка Наталка Сиваненко розповіла і про історію своєї родини, яка теж увійшла до вистави. Вона про те, як людина своїми діями відвертає від себе тих, хто прагнув допомогти. Так і чоловіки її сестер спочатку ставали на захист матері, а потім не розуміли, як можна пробачати звірячі побої, які доводять до лікарні. «Тільки-но вона була жертвою і боролася, просила про допомогу, а потім заспокоюється — адже це моє життя, що я зроблю? куди піду далі? — і в цей момент бажання допомагати відходить. А все тому, що вона змусила себе думати, що змиритися легше, ніж боротися. Питає мене: а як? Якби ми три роки жили в гуртожитку в жахливих умовах, я була б щаслива, тому що ми зробили б крок. І я розумію наших зятів, які в якийсь момент вже відмовлялися відповідати на дзвінки».

Насправді, ситуація важка і типова. Є про що говорити, є над чим працювати.

І наостанок — ще трошечки про саму виставу. Вона зовсім «свіженька», прем'єра у Києві відбулася 25 листопада, далі — невеличкий тур по 5 містах України: Луцьк, Чернівці, Суми, Запоріжжя та Херсон. Про те, чому Дикий театр не оминув наше місто — питання до кураторки театру Ярослави Кравченко.

По-перше, Дикий театр дуже любить Херсон і любить херсонського глядача, тут справді місто, яке нас знає, яке нас розуміє, і нам це дуже подобається. По-друге, Херсон потрапив у карту інтересів «ООН-Жінки», тому тур був вибудуваний таким чином, щоб ми наостанок заїхали і в ваше місто.

— Історія з Херсона до вистави потрапила?

— З Херсона історії нема, але вчора в Запоріжжі прийшла дівчинка, історія якої є у виставі. І вона розказувала, наскільки важливо ділитися цими історіями, щоб закрити оці травматичні шрами. Тому для нас важливо, щоб проект спонукав знаходити в собі сили про це говорити, допомагав людям, які не ідентифікують насилля в своєму житті його все ж таки ідентифікувати.

— Які враження від спілкування з глядачами в різних містах?

— У кожному місті аудиторія виокремлює якісь свої акценти. Наприклад, Луцьк дуже хотів поговорити про чоловіків, які страждають від домашнього насильства. І це цікаво. В Херсоні ж був страшний коментар: «битовуха». Доки суспільство буде сприймати це як нормальне, доти воно і буде хворе. Ми живемо сьогодні і маємо усвідомлювати, що деякі українські традиції  («б’є значить любить») руйнують наше майбутнє і що це ненормально. Що жінка, яка не може вирватися з кола токсичних стосунків — це теж ненормально. Є виходи. Але перший крок — признання того, що проблема є. Адже справжня любов і справжні почуття не залишають шрамів.

— Якою буде подальша доля вистави?

— Далі вона буде продовжувати йти в Дикому театрі. Ми рівно рік тому приїжджали в Херсон з виставою по Наталці Блок «Жінко сядь», вона так само продовжує йти в Дикому театрі, її раз на місяць можна подивитися в нашому репертуарі. Це саме буде зі «Шрамами». Не знаю, чи буде їхати в тур ще чи ні, але принаймні, в Києві всі бажаючі зможуть її подивитися.

— Які нові теми плануєте підняти?

— У нас багато планів, але не так багато сил і ресурсів. Нещодавно ООН-Жінки провели дослідження дітей в будинках-інтернатах і будинках сімейного типу — статеве життя там починають з 7 років, і це шокує. І зараз ми обдумуємо, яким чином можна говорити про цю тему саме з дітьми. Дикий театр ніколи не розказує, як треба жити. Ми хочемо, щоб ви самі задумалися над тим чи іншим питанням. Тут питання в тому, як говорити з дітьми — не про те, з ким і коли починати статеве життя, а про те, що твоє тіло і твоє життя — вони виключно твої, і ніхто не може тобі насаджувати якусь думку, як ним розпоряджатися. Те ж саме у виставі «Шрами».