Шукати Україну в Україні

Знаменита українська письменниця…

Буває, часом сліпну від краси.
Спиняюсь, не тямлю, що воно за диво, –
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є – дорога, явори,
усе моє, все зветься – Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.

Автор понад 15-ти поетичних збірок (“Вітрила”, “Мандрівки серця”, “Над берегами вічної ріки”, “Сад нетанучих скульптур”, “Річка Геракліта”), роману “Записки українського самашедшого”. За історичний роман у віршах “Маруся Чурай” була удостоєна Державної премії імені Тараса Шевченка. Для багатьох українців вона – беззаперечний моральний авторитет, адже за свій вік не заплямувала себе підлими компромісами з не менш підлою владою. Тоді, як більшість співвітчизників заплющувала очі на всілякі беззаконня, слухняно киваючи головою й підтакуючи “власть имущим” за шмат ковбаси чи орден – не так уже й важливо за що – у неї вистачало сміливості дивитися правді в очі й казати категоричне – ні. Ні – підлості, брехні, зрадництву, глупоті, насиллю, цинізму… Її поезія, її слова – не пустопорожня балаканина українського демагога у вишиванці – за її словом – позиція, вчинок, вибір.

Отак як є.  А може бути й гірше,
А може бути зовсім, зовсім зле.
А поки розум од біди не згірк ще, –
Не будь рабом і смійся, як Рабле!

Костенко підписувала в 1965 році лист-протест проти арештів української інтелігенції. У 1966 році під час львівського судилища  над братами Горинями кинула їм квіти. Згодом написала лист на захист В’ячеслава Чорновола у відповідь на наклеп на нього в газеті “Літературна Україна” й робила безліч інших учинків, які засвідчували її активну громадянську позицію. Після цього вона майже десять років писала “в шухляду”, розплачуючись за власну принциповість. Тодішня влада, зрозумівши, що її “не приручити”, позбавила права друкувати власні твори, що для поета – майже смерть. Але вона не злякалася, вистояла.

Вночі скриплять вози. Переселенці їдуть.
Світ за очі, покидавши своє.
Шукати Україну в Україні.
десь має ж бути, десь вона та є!

Молодша колега Ліни Василівни поетеса Ірина Жиленко в одному з листів 1964 року, пише: “Учора водила Ліну по художниках. Були в Аллиній (Алла Горська) майстерні. Стільки барв, такі шалені речі, аж очі боліли. Алла захопилась триколірною гравюрою (чорно-біло-червоною), робить дуже експресивні роботи… Ліна ошелешено, аж мовби перелякано, дивилась на величезні Аллині ескізи. Спитала: “Як ви можете, Алло, все це робити, знаючи, що ніколи не зможете виставити свої роботи?”. Алла засміялась лукаво: “А ви?” А я дивилася на цих ставних і гордих жінок із буйно-золотими зачісками, у пасмах сигаретного диму, і думала: які вони схожі!” (Ірина Жиленко, “Homo feriens. Спогади”).

І жах, і кров, і смерть, і відчай,
І клекіт хижої орди,
Маленький сірий чоловічок
Накоїв чорної біди.
Це звір огидної породи,
Лох-Несс холодної Неви.
Куди ж ви дивитесь, народи?!
Сьогодні ми,а завтра – ви.

Мовчання  Ліни Василівни теж є надзвичайно промовистим. У час, коли простір, ефір неймовірно засмічений балаканиною, вона, як поет, людина з надзвичайно тонким слухом і смаком, воліє мовчати. Жодні спокуси викликати в неї відповідну реакцію з приводу чогось, чи когось – даремні. І це горде мовчання теж є позицією, вчинком. У 2005 році вона відмовилася (річ нечувана!) від звання Героя України. І дійсно: будь-яка “політична біжутерія” їй ні до чого, адже у неї є головне – совість та Ім’я. А в нас – її вірші, де все сказано.

Нам треба жити кожним днем.
Не ждать омріяної дати.
Горіть сьогоднішнім вогнем,
Бо “потім” може й не настати.