Театральна подорож у минуле

Остання вистава «Мельпомени Таврії» змусила довго думати. Дуже довго. Бо в останній день фестивалю презентували «Лавку» за популярною ще за радянських часів п’єсою Олександра Гельмана.

У СРСР його кіносценарії та п’єси були неймовірно популярними і навіть вважалися чесними та сміливими (особливо про виробничі конфлікти). Хтось справді щиро захоплювався, а хтось вважав їх соціальною утопією, «казкою про радянське життя». Але народ, мабуть, таких казок потребував — і герої Гельмана «прописалися» на сцені чи не кожного радянського театру та й ще різних театрів десь чотирьох десятків країн світу. А що – сюжети хоч і не завжди правдоподібні, але закручені хвацько, персонажі – цікаві. Однак з кінцем радянської епохи драматург на півтора десятка років «випадає з обойми» і повертається до журналістики. З тих часів його радянську спадщину вважають безнадійно застарілою.

У Миколаївському академічному художньому російському драматичному театрі згадали Гельмана, і зробили «ретро-погляд» у 70-ті роки минулого століття (хоча п’єса «Лавка» написана пізніше у 1980-ті). Вистава йде російською, але ж і театр російський (хоча український репертуар теж має). За більше, ніж 4 роки відіграли її близько 60 разів.

Глядацький інтерес тут зрозумілий: мова йде не про виробничі конфлікти – про кохання, про стосунки, про життя. Він і вона. Він у пошуках випадкових зв'язків – вона хоче заміж і боїться самотності. Їхні розмови починаються взаємною брехнею і закінчуються тотальною щирістю. Начебто сюжет вічний, але ознаки часу (радянської дійсності) таки проскакують. А ще музика сімдесятих – когось занурює у спогади про молодість, когось дратує, а молодь її взагалі не знає. Але ж які актори! Грають так, що все забуваєш — недарма експертна рада фестивалю визнала цю сценічну пару кращим акторським дуетом.

Але впродовж двох годин не давало спокою питання: потрібна чи не потрібна українському театру радянська драматургія? З точки зору руху вперед, від театру радянського до театру сучасного українського — начебто і ні, тим більше, що українська драматургія таки існує, і вкрай цікава. З точки зору глядацького запиту — мабуть, так, бо треба було бачити очі глядачів і чути їхні щирі оплески.

І щоб не поринати в роздуми ще глибше, краще трохи поспілкуємося з виконавцями головних ролей – Андрієм Караєм і заслуженою артисткою Росії Віолеттою Мамикіною.

Панове, у рідному театрі граєте виставу на сцені чи також вже вийшли на вулицю?

Віолетта Мамикіна: Прем'єра відбулася на великій сцені, там дуже красива сценографія, в ній повністю повторили наш Каштановий сквер в центрі міста — з левами, колись там був кінотеатр, альтанка… Але потім нас, на жаль, частково  перевели на малу сцену, де нам довелося відмовитися від такої гарної сценографії. На малій сцені головне — актори, а все інше вторинне. Останнім часом ми працюємо на різних майданчиках — хто що пропонує, була фестивальна робота — якось ми працювали просто в парку. Це не перший досвід, просто кожен раз локації змінюються. Тут нас попередили, що буде сонечко…

Андрій Карай: І сонце світило в очі.

Віолетта Мамикіна: Взагалі-то у нас вечір, сутінки, я повинна йти і говорити, що мені страшно — а мені щось не страшно…

Як гралося на новій локації?  

Андрій Карай: Трішечки замало місця, як на мене, потрібно було по ходу пристосовуватися — не було часу на те, щоб зробити прогін.

Віолетта Мамикіна: Для акторів це навіть цікаво, тому що ми ж повинні бути включені на всі подразники, на всі пропоновані обставини, тут і зараз реагувати, тому дуже навіть непогано.

На яку аудиторію  розраховували?

Віолетта Мамикіна: Режисер хотів атмосфери минулого. Він спеціально відмовився від музики на виставі, бо вважав її зайвою, тому що чоловічий голос і жіночий — це вже музика. І одягнені ми в дусі того часу.

Та якось не зовсім. Склалося враження, що ваші персонажі — жінка з 70-х і досить сучасний чоловік, бо такі зачіски у 70-ті були неможливі.

Андрій Карай: У мене довге волосся, і є вистави, де воно мені потрібне.

Віолетта Мамикіна: І нічого з цим не поробиш. Думайте, як хочете. Мені цікаво було зіграти ті роки. Хоча я читала про виставу у Львові — вони зробили її «поза часом», а ось «Чорний квадрат» в Києві зробив сучасний варіант («Лавка, або Пікап по-радянськи»). Мені здається, в будь-якому випадку це дуже хороший матеріал, і в будь-якому образі він цікавий, головне, щоб люди почули, що ми хочемо їм сказати. Це ж вічна розмова.

Чи ходить на виставу молодь? Чи лише ті, хто ностальгує за минулим?

Андрій Карай: Молодь ходить, це відчувається по реакції.

Віолетта Мамикіна: До речі, мені здається, цей наліт сучасності в Андрія пішов саме через те, що коли у нас публіка сучасна, ми ж з нею спілкуємося, і він спілкується набагато більше.

Андрій Карай: Складно пояснити молоді, що таке – гастроном зачиняється о шостій вечора…

Віолетта Мамикіна: Різні люди ходять. Взагалі, основна маса — це жінки, чоловіків ходить набагато менше, хотілося б, щоб ходило більше.

Віолетто, Ви — Заслужена артистка Росії…

Віолетта Мамикіна: Колись, дуже давно, років 15 тому, коли у нас була ілюзія гарних відносин, ми співпрацювали, їздили на гастролі… Для мене самої це була новина, але наш керівник вирішив зробити подання на мене і ще одну актрису, так ми і отримали звання. Але це крім напису нічого за собою не несе, відмовлятися від цього немає сенсу, тому що це сталося, але в принципі  нічого не означає.

Щось давно театр не приїздив до Херсону…

Віолетта Мамикіна: Так вийшло. Колись дуже давно приїздили, потім перервався зв'язок, і добре, що він зараз відновився. Ми теж завжди раді Херсон бачити у нас.

 Алла Підлужна, театрознавиця, театральна критикиня, голова експертної ради ХХІІ театрального фестивалю «Мельпомена Таврії»

Отака проста непроста вистава. Остання у фестивальній афіші. Тож було цікаво дізнатися думку про цьогорічний фестиваль в голови експертної ради «Мельпомени Таврії 2020» Алли Підлужної:

— Можливо, цього року Херсон виявився єдиним, першим ентузіастом, який все-таки вирішив не руйнувати традицію і не позбавляти своє місто театрального свята. Це перенесення фестивалю, нехай навіть в урізаному форматі, нехай навіть без міжнародних проектів, які вже звикли тут проводити — але все одно це все сталося. Коли все відбувається і не порушується звичний хід речей, це повертає людям якусь упевненість, якусь гармонію. І хоча ми в масках, хоча ми дотримуємося відстані — ми не роз'єднані бажанням посміхнутися один одному, подивитися виставу, поділитися своїми враженнями. Свято в Херсоні відбулося, тепер будуть сили, щоб дочекатися наступного фестивалю.

Дочекаємося?