Відчути дотик неба

Всі фото Ігоря Бойченка

І знов у виставковій залі на площі Свободи панують художники непрофесійні,  але «самобутні та самостійні» (саме так вони представлені на афіші). 4 грудня тут відкрилася виставка учениць Світлани Білецької «Дотик неба», яка триватиме до 16 грудня. Зала заповнена живописом і аквареллю, а ще красою, добротою та радістю.

Два роки тому ці неймовірні жінки вийшли до публіки вперше — їхня виставка «Широко відкритими очима» вразила і якістю робіт, і самим фактом того, що поринути у творчість і починати вчитися можна в будь-якому віці. Вдалий досвід вирішили повторити — і знову відкрили херсонцям свої серця, емоції, таланти.

Світлана Білецька та її учениці: восьмикласниця Сюзанна Хнусян та «самобутні та самостійні» Олена Сергєєва, Ольга Левицька, Наталія Труфакіна, Олена Косарєва, Вікторія Ануфрієва, Юлія Гора та Ольга Завальнюк.

«Талант», «дар божий», «хист» — як тільки не кажуть про людські здібності! Ці жінки називають свою нестримну жагу до малювання «дотиком неба». Вони відчули її і почали розвивати. Тож і виставкою мали намір не стільки показати свої досягнення, скільки довести, що навчатися ніколи не пізно.

Про виставку та про учениць, про те, як навчаються і до чого прагнуть, розповіла художниця та педагог Світлана Білецька.

Світлана Білецька

— Пані Світлано, не страшно вам з дівчатами було виставлятися, адже художниці вони непрофесійні?

— Так, нам ще рости і рости, вчитися і вчитися. Може, і зарано було робити цю виставку — ми ж ще не всьому навчилися. Але нам вона потрібна, тому що потрібен глядач, потрібне спілкування, потрібно бачити очі людей, чути, що вони говорять — нас це трішечки стимулює.

— Склад учениць за два роки змінився?

— Трохи змінився — хтось ходить більше, хтось менше, хтось сезонно (чоловік-моряк повернувся додому — жінка про все забуває, поїхав — знову з нами). Одні приходять, щоб провести час, спілкуватися, бути в курсі подій, інші хочуть саме навчитися малювати.

— Але все одно колектив залишається суто жіночим…

— Так. Було кілька чоловіків,  але вони чомусь не затримуються. А жінки займаються — незважаючи на те, що у них є сім'ї, діти, справи, робота… Приходять і виливають емоції через акварель, через олію.

— Ви одночасно викладаєте обидві техніки?

— Різні характери вимагають і різного самовираження — через розпливчастість і прозорість акварелі або через пастозність і серйозність олії. Тому уроки акварелі та олії проходять окремо. Хто хоче — займається і там, і там, а хтось обирає лише один напрямок. Було й таке, що починає людина з одного,  а потім захоплюється іншим. Юля Гора прийшла працювати тільки олією. Пише одну роботу олією, другу… Кажу: «Юлю, приходь до мене на акварель». Вона приходить — і про олійні фарби забуває. Тому що вона проявилася. Адже завдання кожного вчителя проявити все, що є в самій людині.

Юлія Гора каже, що Світлана Білецька навчили її бачити світ. «Я раніше не думала, що небо може бути не тільки блакитним, а й рожевим, і помаранчевим, і сірим — будь-яким! Про будь-який колір можна сказати, що це колір неба. І воно таке різноманітне, як і наші роботи»

— Незважаючи на вік?

— Скільки тобі років — неважливо, головне, що ти зрозумів, до чого у тебе талант. Іноді наш життєвий досвід говорить, що не потрібно цього робити. Або наші амбіції заважають: «Ти нічого не встигнеш». А наша мрія може тихенько прошепотіти: «Іди й роби». Ці жінки не побоялися того, що у них щось не вийде, що вчитися вже пізно — вони працюють.

— Але у вас є і найменша учениця…

— Так, на виставці є роботи 13-річної дівчинки. І якщо дорослі, приходячи в майстерню, стають дітьми, то Сюзанна стає дорослою — ловить кожне слово, дивиться широко розплющеними очима.

— Викладати для дорослих людей проблемно?

— Я не можу назвати це проблемою. Для мене це певний досвід, спілкування з такими людьми вчить терпінню. Зрозуміло, що це дорослі сформовані люди. Тим цікавіше спостерігати, як вони розвиваються, як змінюють свої погляди. Тим яскравішими бачиш їхні досягнення — Олечка Завальнюк і Олечка Левицька брали участь у Всеукраїнській виставці акварелі в Одесі. Деякі мої учні вже й самі викладають: у них достатньо знань і досвіду, щоб можна було їм ділитися, але все одно вони продовжують вчитися. Іноді учні виростають, і їм потрібно рости далі, їм потрібен інший досвід, інший учитель. І це нормальне явище. Мені дуже важливо розкрити потенціал кожної людини, а не нав'язати їм своє бачення. Навіщо в Херсоні багато Світлан Білецьких? Нехай це буде Оля Завальнюк, Ольга Левицька, Віка Ануфрієва — нехай це будуть різні люди зі своїми різними «Я». Це як у школі: нас усіх вчать писати однакові палички, гачечки, вчать ніби однаково , але почерки у всіх різні. Тому і я запрошую на наші заняття інших художників і викладачів, ми ходили в майстерню до Яни Голубятникової, дуже хочу, щоб у нас відбулася зустріч з Юриком Степаняном. Мені б хотілося, щоб усі художники брали собі по одному учню. Тому що коли ти вчиш людину, ти сам починаєш більше розуміти, знаходиш слова, образи, щоб донести інформацію.

— Не боїтеся, що коли-небудь Ваші учениці перевершать Вас, художницю професійну?

— Якби учні не перевершували своїх учителів, то не було б у нас великих майстрів. Учні повинні перевершити свого вчителя. Що ж ти за вчитель, якщо твій учень гірший за тебе? Якщо хоча б один мій учень злетить — я буду тільки пишатися. Кажуть, що людина має побудувати будинок, посадити дерево, виростити сина — я все це зробила, виростила двох синів. Але у кожної людини обов'язково має бути ще одна місія: залишити після себе учня. Чи буде цей учень твоєю дитиною, чи ні — це неважливо. Я можу пишатися: я залишила багато учнів, а значить, я продовжуюсь далі.