«Вій»: коли реальність страшніша за вигадки

Всі фото Ігоря Бойченка

Це було феєрично! «Вій. Докудрама» від Наталії Ворожбит та Чернігівського театру імені Шевченка підкорила всіх.

Піти на цю виставу було варто з багатьох причин.

По-перше — Гоголь. Хоч і «за мотивами», хоч і у сьогоденні, але фабула-то, як не крути, — його. Тим більше цікаво, що з цього перенесення у часі вийде?

По-друге — Наталя Ворожбит, яскраве ім'я у сучасній українській драматургії, яку називають реформатором театру і чиї п’єси ставлять театри далеко за межами України.

По-третє — розмова напередодні вистави з режисером Дикого театру Максимом Голенком. Мова йшла про сучасних українських драматургів. Їх небагато, каже режисер, але вони з'являються, вони пишуть якісні п'єси, з якими, на жаль, державні театри працювати не хотіли. І розповів, як 4 роки тому, коли Дикий поставив ворожбитівского «Вія» і намагався показати виставу у театрі Франка, зустрів протидію: і афіши зривали, і казали, що це неподобство. Але з часом, коли за цю ж саму п'єсу взявся Чернигівский театр, то від міністра культури почули слова захвату від нової драматургії. Загалом, заінтригував.

Тож перед показом не залишало передчуття, що видовище буде неябияке. Навіть інформація, що в тексті є ненормативна лексика, не налякала (хіба можна вже налякати матюками тих, хто бачив «Херсон 1918/2018»?)

І передчуття справдилися — з перших секунд. Сцена у автобусі (французи їдуть в українське село) — дивовижна, органічна і дуже смішна, хоча реалізована мінімумом засобів.

Питаєте, які французи у Гоголя? У Гоголя жодних. Вони у Ворожбит. Двоє французів, батьки одного з яких родом з Полтавщини, приїздять в Україну до знайомої по Фейсбуку — і отут все й починається: голова обертом від життя сільської глибинки, місцевих звичаїв та міфів. Тут не тільки перевертні та легенди — тут і самогон каструлями, і любовні страждання, і сексуальні домагання, і весілля, і вбивство, і розслідування. Образи впізнавані, події непердбачувані. Все яскраво, креативно і дуже живо.

А ще цікаво спостерігати, як роль іноземної мови виконує російська. На початку вистави французи розмовляли таки французькою, але в якийсь момент перейшли на російську — так, мова зрозуміла, але все більше вже сприймається як «чужа». А щодо матюків — так, вони були, та звучали досить органічно.

Але крізь сміх та веслощі відчувається постійна напруга. Від нерозуміння іноземцями нашого життя-буття, від побоювання, що саме ти скоїв злочин, від нечистої сили. Та не лякає сучасного Хому Брута нечисть, яку він бачить, відспівуючи «панночку» — то все «мультфільми», «комікси». Реальність страшніша за злі чари. Чого вартує спогад про голодомор — оце справді страшно! Загалом, вистава ставить багато серйозних питань, відповіді на які нам всім потрібно шукати.

І чудернацьке за своєю суттю відспівування відьми по скайпу перетворюється у молитву за всіх нас — фінал позитивний та життєствердний.

Тож передчуття справдилися: гарна п'єса потрапила в хороші руки, колективу театру (режисеру, художнику, звісно, чудовим акторам) — великий респект. На сьогоднішній день — вистава №1 на фестивалі. Що буде далі — побачимо.