Вітчизняна історія під пресом Міністерства освіти і науки

Щоб подолати визвольний рух українців, більшовики погодилися надати їм національну державність у радянській оболонці, яка жодною мірою не суперечила диктатурі Кремля.

З наданої псевдодержавності логічно випливали визнання українців окремим народом, а також їхнє право на власну історію, хоч вона насправді виявилася псевдоісторією — ретельно відцензурованою й відфільтрованою. Коли СРСР розпався, російські правлячі кола зрозуміли, що відновити імперію в радянському форматі не вдасться, і повернулися до риторики царських часів: українці — це етнографічна гілка єдиного російського народу, а вітчизняна історія від її першопочатків насправді є історією Росії, повідомляє Главком.

З останніх років горбачовської «перебудови», коли зникла цензура й відкрився вільний доступ до архівів та світової історіографії, перед нашим внутрішнім зором почала розкриватися в усій своїй величі й трагізмі справжня історія України-Русі. Звільняючись від облудної псевдоісторії, ми поспішали донести закономірності вітчизняної історії до громадян України, і насамперед — до учнів, студентів, журналістів та творчої інтелігенції. У кожному відділі академічного Інституту історії України з’явилися неперіодичні наукові збірники, в яких за участю багатьох периферійних істориків досліджувалися актуальні питання нашого минулого. До середини 1990-х рр. найбільш поширеним в Україні був курс історії, створений талановитим канадським дослідником Орестом Субтельним. Пізніше його витіснили побудовані на архівних матеріалах колективні праці під редакцією академіка Валерія Смолія.

Я працював у експертній раді Вищої атестаційної комісії СРСР, а пізніше, до 2002 року, — в експертних радах ВАК України. В ті часи не можна було обійтися без утвердження провідної ролі держави у підготовці наукових кадрів. В умовах, коли, як гриби після дощу, виникали комерційні заклади вищої освіти, кожен з яких претендував на відкриття вченої ради із захисту дисертацій, вирішальне слово у підготовці кадрів вищої кваліфікації мусило залишатися за державним органом. В умовах, коли технічний прогрес зробив напрочуд легкою справою виготовлення поліграфічної продукції, неможливо було обійтися без визначення авторитетним державним органом фаховості видання, в якому майбутні доктори й кандидати наук друкували б наукові праці.

Проте час іде, одне за одним спливають десятиліття в історії незалежної України. Потрібно позбавлятися спадщини спотвореного світу комунізму в усіх проявах повсякденного життя: охороні здоров’я, судочинстві, пенсійній справі, атестації наукових кадрів. Провідна роль в утворенні наукових рад і апробації фахових видань повинна належати науковому співтовариству, а не чиновникам. У березні 2019 року на сайті МОН було зареєстровано 1906 видань, в яких могли публікуватися результати дисертаційних робіт на здобуття наукових ступенів доктора і кандидата наук. Як можуть працівники Департаменту атестації кадрів МОН слідкувати за життєдіяльністю такої кількості видань?

Мабуть, таке запитання ставили самі собі й працівники Міністерства освіти і науки. 15 січня 2018 року за підписом тодішньої очільниці міністерства Л. Гриневич з’явився наказ «Про затвердження Порядку формування переліку наукових фахових видань України» (набув чинності з 13 березня 2018 року). За цим горезвісним наказом, будь-яке друковане видання накладом не менше 50 примірників або видання в електронному вигляді, оприлюднене в мережі інтернет, визнавалося фаховим тільки за умови, якщо було включене або мало перспективу бути включеним впродовж двох років до міжнародних наукометричних баз даних Web of Science Core Collection та/або Scopus. Міністерство самокритично визнало власну неспроможність оцінювати фаховість видань, але «доручило» цю роботу не вітчизняному науковому співтовариству, а міжнародним наукометричним організаціям. За собою воно залишило право користуватися здобутою інформацією. В наказі перелічувалися такі повноваження міністерських чиновників:

зараховувати дослідження здобувачів наукових ступенів та претендентів на присвоєння вчених звань тільки в тому разі, якщо вони опубліковані у фахових виданнях;
враховувати наявність фахових видань при оцінюванні результатів наукової діяльності закладів вищої освіти і наукових установ;
враховувати публікації у фахових виданнях при оцінюванні результатів наукової діяльності та атестації наукових та науково-педагогічних працівників;
враховувати публікації у фахових виданнях тих установ і працюючих в них вчених, які подають на конкурс проекти науково-дослідних робіт, що мають бути профінансовані за кошти державного чи місцевого бюджетів.
Подивимося, на кого МОН розраховувало перекинути роботу з визначення фаховості видань. Наукометричні бази даних є новою формою існування традиційних центрів наукової інформації. Завдяки безмежним можливостям Інтернету вони стали після Мілленіуму досить ефективними пошуковими системами, які істотно полегшують творчу працю. Одночасно вони забезпечують відстеження цитованості наукових публікацій, тобто виявляють вплив науково-дослідних установ і окремих авторів на розвиток світової науки.

Web of Science заснована Філадельфійським інститутом наукової інформації. На цій платформі розміщено кілька колекцій, які дозволяють знаходити й аналізувати бібліографічну інформацію. Основою є Web of Science Core Collection, яка охоплює понад 12 700 наукових видань з усього світу (станом на 2016-й рік). Не менш авторитетним є Scopus — створена в 2004 році нідерландською видавничою корпорацією Elsevier найбільша в світі реферативна і аналітична база наукових публікацій і цитувань. Вона охоплює 22 тис. журналів, понад 120 тис. книжок, 25 млн. патентних записів. Заснована в 1999 році у Польщі міжнародна наукометрична база даних Index Copernicus теж має кілька інструментів оцінки продуктивності наукових публікацій, науково-дослідних установ, окремих вчених. Враховуючи величезну кількість наукових праць, база даних Google Scholar (заснована в 2004 році) дозволяє знаходити дослідження, які найбільш точно відповідають пошуковому запиту.

У наказі МОН журнали та збірники, що видаються в Україні, поділені на три категорії: «А», «В» і «С». До категорії «А» були віднесені видання, зареєстровані в наукометричних базах даних Web of Science і Scopus, до категорії «В» — журнали та збірники, в редколегіях яких працювало не менше семи вчених відповідної спеціалізації, причому кожний з них мусив мати певну кількість публікацій у виданнях, індексованих цими базами даних. На сайті МОН 15 березня 2019 р. було зареєстровано 108 видань категорії «А» і «В», а також 1798 видань категорії «С». Засновникам видань останньої категорії надавався двохрічний термін (до 13 березня 2020 року) для реєстрації в базах даних Web of Science і/або Scopus. Незареєстровані у встановлений строк журнали та збірники виключалися з переліку наукових фахових видань без права поновлення.

На наближення критичної дати президія НАН України відреагувала розпорядженням від 27 грудня 2019 року. На цей час категорія «А» і «В» була присвоєна 51 академічному виданню. Категорію «С» мали 319 журналів та збірників (214 — в галузі природничий та технічних, і 105 — в галузі суспільних та гуманітарних наук), яким загрожувало виключення без права поновлення. У розпорядженні  містилася суто бюрократична рекомендація: розглянути в місячний строк питання про відповідність цих видань вимогам МОН України. Мабуть ні в міністерстві, ні в академії не зазирнули в українську Вікіпедію, де сказано, що реєстрація в наукометричних базах даних Scopus і Web of Science «може стати результатом багатьох років кропіткої роботи з поліпшення якості наукових статей, підвищення рівня інтеграції журналу і його авторів у світове дослідницьке співтовариство. Модерація журналів тут найсуворіша, а вимоги — найжорсткіші».

На додаток треба зазначити, що суспільні і гуманітарні науки з їх доволі розпливчастою термінологією гірше піддаються наукометричному аналізу, ніж природничі й технічні. І, нарешті, треба взяти до уваги, що розробники найбільш престижних наукометричних баз даних, які є суто комерційними, не в захваті від україномовних видань. На їхню думку, вони не присутні в загальносвітовому тренді, та й українською мовою, як це зрозуміло, володіє обмежена кількість фахівців.

Під пресом МОН України опинилися журнали і збірники всіх галузей науки. Проте турбує насамперед історія. Викликає тяжку підозру злива пропозицій, що надходять на мою електронну пошту і пошту відомих мені фахівців вітчизняної історії від редакцій представлених у наукометричних базах даних «європейських» наукових журналів.

Перш за все, вражає сам феномен: раптова поява в різних країнах Європи журналів, що спеціалізуються на друкуванні статей з усіх галузей науки у кожному номері. Наукові журнали завжди спеціалізовані, якщо йдеться про справді наукові, а не науково-популярні видання. Хто купуватиме журнал, в якому набір галузей науки залежить від того, які фахівці зголосяться надіслати свої статті в черговий номер?

Ще одна важлива деталь: строки формування чергового номера. Кожний бажаючий мати публікацію в журналі, визнаному наукометричними базами даних, надсилає електронною поштою свою статтю, яка редагується впродовж одного дня і розміщується на сайті журналу впродовж десяти днів. Друкована копія журналу з досконалим поліграфічним дизайном надходить автору через 20 днів з моменту відправки рукопису (International Independent Scientific Journal, редакція в Кракові). Приблизно такі строки гарантує й редакція The Norwegian Journal of Development of the International Science:  приймання статей впродовж 10 днів, розміщення в електронній версії журналу впродовж 10 днів після приймання, відправлення друкованого номеру міжнародною поштою — через три дні після розміщення в електронній версії.

Чи повинен автор хвилюватися, чекаючи позитивної рецензії на свою статтю? Розташована у Флоренції редакція журналу Annali d’Italia. Scientific Journal of Italy запевняє: «процес рецензування може займати від однієї години до одного дня. Ми прагнемо бути гнучкими з новими науковими статтями, навіть якщо вони не мають прямого стосунку до наукових досліджень». Чи можна висловитися відвертіше?

За розміщення статті в електронній версії журналу треба заплатити. Окрема плата — за одержання примірника в друкованому вигляді. Редакція журналу Sciences of Europe (розміщується в Празі) друкує статті необмеженого обсягу з необмеженою кількістю співавторів і бере за кожну 40 доларів США. Друкований примірник коштує 15 доларів. Розцінки інших журналів теж на диво дешеві.

Звідки виринула ця навала журналів-близнюків? Чому вони запропонували свої послуги (до речі — виключно російською мовою) десь з середини минулого року, коли з’ясувалося, що наближається критична ситуація з визначенням фаховості наукових видань в Україні? Викладені тут факти дивні і не дають прямої відповіді на ці запитання. Але ж відповідь повинна бути…

Мені пригадується робота в Міжнародній асоціації інститутів історії країн СНД, утвореній зусиллями Інституту всесвітньої історії Російської академії наук. Асоціація випускала журнал «Историческое пространство. Проблемы истории стран СНГ». Я радів, коли опублікував в ньому у 2007 році велику статтю «Як осмислювали голод 1932-1933 рр. в Україні»: нарешті в Росії зрозуміють, чому українські вчені називають Голодомор геноцидом. А десь через півроку я випадково потрапив в одну з кімнат Інституту всесвітньої історії, де лежали стоси цього журналу з моєю статтею.

Чи не сходяться нитки всіх редакцій журналів-близнюків в один російський центр? Чи не означає поява цих журналів дивного профілю намагання позбавити голосу тих, хто відроджує дійсну історію України-Русі в полеміці з російськими політиками і вченими? Щоб занурити історичну публікацію в Інтернет-видання з випадковим набором різношерстних статей, варто звернутися з пропозицією, від якої не можна відмовитися (бо МОН України вимагає) до фахівців двох десятків галузей науки. Наклад друкованої версії обмежується, слід гадати, потребами авторів, які потрапили у черговий номер.