Чорнобаївські в’ялені помідори: залишились знання та досвід, виробництво окуповане

Засновник ТМ «Українські в’ялені помідори» Андрій Бігленко з початком повномасштабної війни разом із родиною виїхав із Чорнобаївки (Херсонщина), де проживав та розвивав виробництво в’ялених томатів.

Багато українців знає продукт «Українські в’ялені помідори» завдяки смаку, а також тому, що Андрій розвиває маркетинг через особистий бренд. На кожній банці з томатами — його обличчя, що засвідчує відповідальність за якість продукту. 

«Я роблю продукт так, щоб подобалось мені. Виявляється, з більшістю у нас схожі смакові вподобання» , — говорить підприємець. 

Ми поспілкувались з Андрієм Бігленком, який зараз знаходиться на Західній Україні, та розпитали про виробництво, вкладені інвестиції та плани на відновлення.

«Ми хочемо відновити виробництво, зі мною моя команда — моя сім’я. У цю справу вкладено дуже багато часу, розуму та інвестицій, тому втрачати нічого не хочеться. У Чорнобаївці зараз залишилось все: обладнання, сировина, готова продукція, наш будинок і всі речі. Все, що можна було використовувати зараз для виробництва. Я дуже сподіваюсь, що нікуди воно звідти не дінеться. У нас же є знання та досвід».

Андрій із сім’єю активно шукають сировину — томати — потрібної якості та ціни. Це найважливіша частина виробництва й те, що визначає собівартість продукції. Наразі схиляються до рішення, що потрібно їхати в південні області — Миколаївську, Одеську, оскільки на Західній Україні альтернативи немає. 

«Я вже зрозумів, які сорти тут є, але для мого виробництва вони не підходять. Ще мені рекомендують поїхати в Заліщики (Тернопільська область), але думаю, що якщо навіть за смаком і розміром знайду, то за вартістю аналогів херсонським немає. 
Розумієте, Заліщики — це лише одне село. На Херсонщині таких сіл, де масово вирощують помідори, — сотні», — зауважує підприємець. 
«Українські в’ялені помідори» — це сімейне крафтове виробництво. За сезон переробляли від 30 до 40 т томатів, виготовляли продукцію для HoReCa, продавали на інші виробництва, робили хумус у співпраці з іншими виробниками. На рік випускали орієнтовно 20-25 тис. баночок готової продукції.

«Мінімальні інвестиції — 500 тис. грн, щоб побудувати заново цех, пройти сертифікацію, придбати мінімальне обладнання, мати оборотні кошти. Якщо виходити за межі сімейного бізнесу, то інвестиції у виробництво складуть від 3 млн грн».

У 2015 році він інвестував $10 тис. із розрахунку, що цього вистачить — як виявилось, прорахувався. «Найперше — неправильно розрахували терміни сушіння. За нашими підрахунками, це мала бути доба, а на практиці виявилось дві, й відразу все пішло не так. 

Після виграшу у проєкті «Бізнес-трамплін» я вклав кошти у обладнання. Також подавався на інші гранти, та поки не щастило. Думаю, зараз потрібно відновити подання проєктів на міжнародні гранти» , — ділиться Андрій. 

Підприємець додає, що зараз головне — визначитись, де будуть купувати помідори. Оскільки возити їх взагалі не варіант, логістика займе значну частину собівартості. А переробляти їх краще взагалі «на полі». Такий варіант напрацьовувався останні два роки. 

«Я провів експеримент — 30 т помідорів висушили під сонцем. Ми зрозуміли, що це можливо, але для виробництва не дуже підходить. Так, це дешевше, але є багато нюансів: оскільки сушіння відбувається під відкритим небом, нам прийшлось мити кожну половинку помідора від піску. Хоча таку технологію в’ялення використовують у Італії, Туреччині. Поки я не до кінця розумію, як в них це відбувається»,  — розповідає Бігленко.Для виробництва продукції ТМ «Українські в’ялені помідори» використовується оливкова олія Extra Virgin або ж суміш соняшникової та оливкової.  

Більшість виробників (Туреччина, Греція, Італія) використовують або ж суміш олій, рафіновану олію, або ж не оливкову олію взагалі. Те, що олія не застигає місяцями, показник того, що це не Extra Virgin. 

«Я економіст за освітою, виробництво налагоджували методом проб та експериментів. Куштували, і якщо нам подобалось, то і нашим клієнтам смакувало, — говорить виробник. — Ми й досі проводимо експерименти. Завдання — знизити собівартість, але не втратити якість». 

Вартість самих українських томатів вища, ніж у Туреччині чи Азербайджані. Бігленко зазначає, що пробував виготовляти продукцію з турецькими помідорами, але на виході смак взагалі не сподобався, хоча собівартість нижча.  

«Мабуть, перші три роки наші в’ялені помідори відрізнялись за смаком, оскільки ми шукали ідеальні. Імпортні в’ялені помідори можуть коштувати як дорожче, так і дешевше, можливо, навіть удвічі. Можна взяти рафіновану соняшникову олію, вона вдвічі дешевша, але тоді нам не подобається смак», — ділиться досвідом підприємець.

Додає, що орієнтуються на преміум-якість, щоб це справді було смачно: «Я постійно тестую і відслідковую, щоб якість продукту зберігалась». 
Андрій розповідає, що в Херсоні продовжують жити люди, незважаючи на ситуацію, яка склалась. «Там же не апокаліпсис стався, а всього лише війна», — намагається жартувати підприємець. — Кав’ярні, ресторани, люди працюють, намагаються жити. Наші помідори, які ми відвантажили ще до війни, теж продаються в одному з магазинів — 300 рублів за баночку». 

В будинку Бігленків зараз живуть їхні односельці, житло яких знаходиться ближче до аеропорту, тож воно зруйноване. Інколи вдається виходити з ними на зв’язок та дізнаватись про стан справ.

«Я не розраховую на жодні відшкодування. Головне, щоб все залишилось цілим, і ми відновимо виробництво. Розраховую, що будуть міжнародні гранти для підприємців із постраждалих від війни регіонів», — сподівається Андрій Бігленко.