Третій рік в полоні: історія ветерана АТО з Нової Каховки

Уже 28 місяців російські окупанти утримують в полоні ветерана АТО з  Нової Каховки Леоніда Кондрацького .

Історію ветерана розповіла його донька виданню «Медійна ініціатива за права людини».

Чоловік добровольцем захищав Україну з 2014 року. Повернувшись до цивільного життя, працював заступником начальника муніципальної охорони в Новій Каховці. Після повномасштабного вторгнення виїздити не планував. Хоча як колишній військовий не міг не знати про ризик бути затриманим окупантами.

Затримували тричіПід час окупації Леонід залишився в місті, продовжив ходити на роботу, допомагав перевозити людей із Нової Каховки до Берислава, передавав посилки між містами.

Окупанти затримували Леоніда Кондрацького тричі. Уперше це сталося на блокпосту в лютому 2022 року. Тоді чоловіка 9 днів утримували та зрештою відпустили. На початку квітня окупанти прийшли до його доньки Ірини: оточили будинок бетеерами, запустили дрони. При цьому вдома перебували діти. Росіяни, а їх було з десяток, провели обшук будинку, Ірині влаштували допит про батька, його знайомих та участь в АТО.

«Запитували, як часто батько приводить до мене друзів-військових. Це питання мене в ступор поставило. Я кажу: “Чого він взагалі буде до мене їх приводити? Це мій будинок”. Запитували, навіщо він в АТО пішов, де зброя тощо» , – розповіла жінка.

Про те, що Леонід Кондрацький – колишній військовий, окупанти знали давно, на російських сайтах публікували його фото й розшукували.
Вдруге чоловіка викрали 14 квітня 2022 року – цього разу біля Північнокримського каналу. Утримували 17 днів. Обидва рази окупанти катували Леоніда та схиляли до співпраці. Донька каже, що після тортур він ледь пересувався, одна нога була настільки набрякла, що неможливо було зняти джинси.

Також загарбники тиснули на Леоніда через рідних. І коли його вдруге відпустили, він попросив дітей виїхати з окупації. Мотивував тим, що інакше тиску не витримає. До того Ірина виїзд не планувала, але після прохання батька таки поїхала. А його дружина Алла й досі чекає на чоловіка в Новій Каховці.

Третій рік в полоніВтретє Кондрацького викрали прямо з його дому 17 жовтня 2022 року. Перші 18 днів його утримували в приміщенні СБУ в Новій Каховці.

«Дружина й старший брат ходили до нього з передачками. А тоді дізналися, що батька перевезли, куди – не сказали. Представник Росії тільки повідомив: “Вони його повезли до нашого Криму, чого ви переймаєтеся?”»  – розповідає донька.

Ірина звернулася в українську прокуратуру та поліцію, Міжнародний комітет Червоного Хреста та інші організації, щоб дізнатися про долю
батька. Писала й у російське СІЗО.

«У грудні 2022 року мені зателефонували з Червоного Хреста й повідомили вісточку від батька в усній формі. Там буквально одне речення було. Але де його утримують, не сказали. Лише підтвердили, що він у полоні та зареєстрований у них як цивільний. Сказали, що я усно теж можу щось передати. Я розгубилася, але просила передати, що ми майже вдома, в Україні, що чекаємо на нього», – згадує Ірина.
Вона кілька разів писала листи батькові, але чи доходили вони – невідомо. У січні 2023-го через Національне інформаційне бюро Ірина отримала записку: «Усе нормально, чекаю на обмін» .

Коли в травні 2024 року відбувся черговий обмін військовополоненими, з Іриною зв’язався чоловік, який сидів в одному СІЗО з її батьком у місті Камишин Волгоградської області.

Чоловік розповів, що в полоні Леонід намагається підтримувати тих хлопців, які зневірилися. Він дуже схуднув. За словами чоловіка, який був із ним в одній камері, наразі вага Кондрацького сягає 60 кілограмів, тоді як до полону була 96 — 98 кілограмів.

Звинувачують у «міжнародному тероризмі» В якому стані Леонід Кондрацький зараз і де конкретно він перебуває, його рідні не знають. Окупанти інкримінують йому так званий «міжнародний тероризм», однак чи пішла ця фейкова справа до суду, також невідомо.

Ірина каже, що донедавна боялася говорити публічно про незаконне утримання батька в полоні. Вважала, що це може йому нашкодити. Утім, з плином часу почувається все більш безпомічною і не знає, що ще може зробити.

«Зараз я хочу кричати, але немає куди. Хочеться щось зробити, та я не знаю, що саме. Поїхати туди я не можу, бо сумніваюся, що мене випустять. Переживаю, щоб гірше не зробила. Мені здається, я досі не прийняла цього, досі в якомусь коматозі. Жила людина собі спокійно. Зустріла пенсію. Було своє житло, була своя автівка. Діти й онуки дорослі, няньчити нікого не треба. Захотіли десь поїхати – поїхали. Тато часто збирав нас разом. Дзвонив і казав: “У нас сьогодні вечеря”. І ми після роботи їхали до нього. На свята разом були. Оці моменти так душу гріють. Я дуже сподіваюся, що таке ще буде. Що колись ми повернемося додому. І дуже хочу відплати за кожен переляк, за кожен вибух» , – каже жінка.