Алла Неборак: «Найбільше мене надихнула на творчість сучасна українська ікона»

Аллу Неборак я зустрів на відкритті виставки в арт-галереї Тернопільської обласної спілки художників України. Ми познайомилися, розговорилися, виявилося, що вона теж художниця. Згодом ця жінка розповіла мені дивовижну історію свого життя.

— Я народилася у Тернополі. Все ніби було добре, квартира, сім’я, підростав син. І ось у 2000 році лікарі побачили, що у мене пухлина, яка прогресує, виявили метастази у легенях. Мені тоді сказали, що житиму не більше трьох місяців. Це шокувало не тільки мене, а й усю родину.

Це настільки усіх нас приголомшило, я просто не знала що робити. Відчувала, що не готова вмирати. Молилася: «Господи не забирай мене до себе, почекай трохи, в мене маленький син, і я йому, передусім, ще потрібна…».

— І що було далі?

— Звичайно, я приймала певні препарати, зокрема, морфін, страшні дози медикаментів… Були процедури, після яких моментами здавалося, що більше цього не витримаю. Хвороба прогресувала, як і казали лікарі. Медичний консиліум вирішив, що необхідно ампутувати ногу. Ще один шок. Але, думаю, заради життя, якщо є така необхідність, нехай буде так. На все воля Божа. Операція відбулася, але фантомні болі ноги не вщухають і досі. А в снах я вільно ходжу вулицями Тернополя, бігаю, як у дитинстві.

— Алло, кажуть що хвороба – одна, а протистоїть їй не тільки лікар, а й сам пацієнт, його родина, вірні друзі. Як було з вами?

— Знаєте, важка, тривала хвороба – це не тільки біда для того, хто хворий, а ще й тест на терпіння, стійкість, підтримку, справжність стосунків із найріднішими та близькими людьми. Так, у лікарні мене постійно відвідували друзі, та й додому приходили. Не кажучи вже про родичів, далеких і близьких. Але я відчувала, що деякі такі відвідини були, ніби прощання зі мною. Я це розуміла.

— А були у такому спілкуванні з близькими людьми моменти, які вселяли віру, надію на краще?

— Хто як міг, підтримував словом, обнадіював. Одного разу приїхала до мене моя хресна мама зі Львова. Вона дуже мене любила і любить, я це відчуваю й переконуюся не раз. Вона як зустрілася зі мною, то була в такому стані, що навіть не могла говорити. Але розповіла мені, що була у церкві, ходила до священника, і він порадив купити для мене книжечку святої Бригіди «15 молитв».

— Ви чули колись про таку святу?

— Та ні, ніколи. Я ні про цю святу, ні про таку молитву нічого не знала. І хресна мама залишила мені цю маленьку церковну книжечку. Але наостанок попросила мене: «Дай мені слово, що будеш читати її цілий рік, кожен день цю книжечку». І я відповідаю, так мені ж діагноз поставили – і дали три місяці життя… А вона каже: нічого, ти читай, читай її. А болі тоді були страшні. Я не могла спати, це неможливо передати. Хресна поїхала, книжечка лежала собі на тумбочці у спальні. А одного разу думаю – дай подивлюся, про що ж вона? Розгорнула її, читаю. Нічого не розумію, біль відволікає, не можу зосередитися. Десь двадцять хвилин читала, ті молитви.

Тоді думаю, та це ж небагато, можна щодня читати. Так і робила. І знаєте, поступово починала усвідомлювати написане. І ще зауважила, що саме ті двадцять хвилин, коли я читала молитву, якось менше мені боліло. Ну, не знаю, просто таке відчуття було, це точно. Я тих три місяці молилася і казала: Господи, ти ж бачиш, я не готова вмирати. Я настільки сильна і хочу жити, що не забирай мене поки що до себе, благаю!

— І пройшло три місяці.

— І я не померла. Зрозуміла, що Бог дарує мені шанс ще жити. А я така людина, коли дала собі слово, то мушу його дотримати. Тож, дякуючи Всевишньому, читала й далі ті 15 молитов, під час яких мені щораз було значно легше.

— Свідомо не розпитую, Алло, з якими суто побутовими труднощами стикається людина у ситуації, в якій ви опинилися. Це, очевидно, абсолютно інший спосіб життя.

— Так, це все дуже складно. Потрібні були гроші не тільки на медикаменти, а й на протез. Дізналися, що у Швеції можуть допомогти, є там одна клініка. Написали туди листа, нам відповіли, що через сприяння Червоного Хреста нададуть мені допомогу, виготовлять, якщо можна так сказати, «зручний» протез. Але на це все потрібні були великі кошти, 10 тисяч євро. Вирішили продати квартиру. Нам відкрили візу – мені, дитині й чоловікові. І ми поїхали туди.

— Скажу відверто, дивно якось… Поїхати із сім’єю у чужу країну, не знаючи що там чекає.

— Але саме так і було. Усі дивувалися там, удома, як це нам так вдалося, адже у ту країну візу було дуже важко отримати, країну, мови якої ми не знали, жодного слова. Та ми поїхали у Швецію.

І ось там нас зустріли, поселили у готелі від Червоного Хреста. І знаєте, така навколо увага, приязність, доброзичливість, нема нервозності, всі посміхаються, без ніякого поспіху, ще тоді подумала, що тут напевно, добре було б жити.

Згодом почала звикати до протеза й продовжувала щодня читати 15 молитов Бригіди. Звернулися до міграційної служби, отримали посвідку на проживання.

Знайшла я тоді церкву католицьку. Ходила туди, там священник із Німеччини правив – отець Михайло. Якось спілкуючись із ним, розповіла про себе і про ту книжечку з молитвами, яку привезла з України. А отець мені відповів, що знає про цю святу і теж колись читав ці молитви. А тоді, каже: а ви знаєте, що це все не просто так і питає, чи я не задумувалась, чому саме опинилася у Швеції?

— А ви на це?

— Кажу, що ні, а він мені – свята Бригіда – шведська свята, народилася у Швеції, давно, десь у чотирнадцятому столітті, вона – покровителька Європи. Прославилася двома речами: своїми одкровеннями, що визнані як видатні зразки середньовічної літератури і тим, що заснувала монаший орден зі своїм статутом, здійснювала паломництва, давала порали немічним, допомагала стражденним.

— Так що, випадковостей не буває.

— Я не знаю, чи це містика. Але ось так це було, саме так… Як про це дізналася, то поїхала у ті святі місця у Швеції, у Вадстену, де досі зберігся монастир, заснований Бригідою, для якого король Швеції виділив землю, але за життя Бригіді не вдалося збудувати святу обитель, бо цьому перешкоджав тодішній Папа Римський. Це вже після її смерті монастир заснувала дочка Бригіди, сама ж Бригіда померла у Римі після паломництва до Єрусалиму. А тіло її пізніше перепоховали у Вадстені. До речі, майже через двадцять років після її смерті Бригіду канонізував папа Боніфацій IX, а в 1999 році Папа Римський Іван Павло ІІ оголосив її покровителькою Європи. Я була у цих місцях, де святу вшановують у Швеції, вклонилася, помолилася й подякувала їй за підтримку, за це моє спасіння, коли вона покликала мене у таку далеку невідому дорогу, туди, де я знайшла прихисток і допомогу.

— І ось, Алло, ви у Швеції вже майже двадцять років. Як же склався там ваш побут?

— Передусім, я вивчила мову, працювала і здобувала їхню освіту. Закінчила медичний навчальний заклад, посилено вивчала анатомію людини, дерматологію, фізіологію. І це все латиною, назви кісток і м’язів, різні терміни, колосальний обсяг інформації, який потрібно було засвоїти. Отримала диплом європейського зразка, який діє й в інших країнах, диплом косметолога – шкірного терапевта. Відкрила свій салон-клініку, працювала там.

— Я ото слухаю, Алло, й дивуюся: як людина у такій ситуації могла собі давати раду там, у Швеції.

— Розумієте, Швеція – це країна, де комфортно усім: і тим, хто не має певних фізичних вад, і тим, у кого є проблеми зі здоров’ям. Там неповносправні оточені особливою увагою, для людей з обмеженими можливостями пристосовують робочі місця, щоб вони почувались комфортно. Багато є довгожителів, які мають і по 100 років. На пенсію ідуть у 65. І йдуть охоче, щоб мандрувати або займатись улюбленою справою… Узагалі, Швеція – країна для людей, там усе надзвичайно просто і комфортно, ніде немає показного пафосу, заздрощів, фальші.

— Та все-таки, з огляду на ваш стан, важко було там адаптуватися?

— Все якось так природно відбувалося, влилася в оту спільноту легко, чи такий вже характер маю, не знаю. Я там, у Швеції на кожному кроці відчувала і відчуваю досі певний позитив і від оточуючих, і від самого міста, де живемо, і від природи, навіть від води, яку там можна пити з крана… Швеція стала моєю другою Батьківщиною, хоча кажуть, що вона в кожної людини одна. Там я вижила, там я отримала надих до життя, там відкрилися мої, так би мовити, фізичні резерви і певні творчі ресурси, про які я ніколи й не здогадувалась.

— Лікування усі ці роки продовжувалось?

— Так, діагностика, певні препарати, медикаменти. На обліку в лікарів була років з десять. Але, дякувати Богу, усе ніби пройшло. Я й надалі ціную кожен прожитий день і за все дякую Богу. Я отримала певний ритм, зрозуміла, що можу жити повноцінно, навчилась плавати, керувати автомобілем та багато чого іншого. Більше того, у мене там, у Швеції народився ще один синочок.

— То ви направду мужня жінка!

— Ну, не знаю, може, й так. Але послухайте, як все було. Коли я вкотре пішла в онкологічну клініку на обстеження, лікарі сказали, що я вагітна і мені не бажано родити. Мовляв, є певний ризик: це ж я пройшла стільки сеансів опромінення, що просто жах. Я це теж розуміла. Вони сказали, щоб я робила аборт. Записалася на цю процедуру, але мені було дуже недобре, важко. І ось, за день до того, сниться мені сон, хоча яскраві, образні сни мені рідко сняться. А тут, ніби я йду алеєю, по обидва боки засіяні поля, великі дерева, а далеко, на горизонті, яскраве сонце, світло, що аж очі разить, вітерець повіває, мені так добре, легко. І бачу, що те світло-образ ніби все більшає й більшає, ніби людська фігура. Я уві сні підсвідомо думаю, що то Ісус Христос іде до мене, хоче забрати до себе. Через силу кажу, як тоді, коли мені поставили діагноз – ні, мені ще рано, ще не час… Але те світло ближче і ближче – і раптом бачу маленького хлопчика, такого білявенького, як ангелик. Він простягає ручки і каже: «Мамо!» І я прокинулася. І тоді, о третій годині ночі я прийняла остаточне рішення: народжуватиму. Зрозуміла, що це такий добрий знак мені, що в мене буде ще один синочок – і все буде добре.

— Ось так у вашій сім’ї з’явився другий син.

— Так, це – мій Патрік, той, якого я побачила уві сні. Назвали його так, бо він народився у день святого Патріка. Так мій старший син Павло захотів. А Патріку ми ще додали два імені двох його дідусів. Він записний як Патрік Віктор-Богдан. У Швеції це практикують.

— Я вже і не розпитую, як зі всім цим ви могли дати собі раду…

— Та по різному було, що там казати. Навіть так, що коли мила посуд, то щоб Патрік був «під рукою», в одну раковину умивальника клала його, а в іншій мила посуд. А на інвалідному візку пересувалася разом із ним доти, поки він ще не міг ходити, клала його перед собою і так їздили. А вже пізніше, як він зробив перші кроки, знову вдягла протез і разом із сином вчилися ходити. Нині я собі навіть не уявляю життя без моїх синів – Павла та Патріка.

— Алло, ви сказали, що там, у цій північній країні відкрили у собі творчий дар?

— Так, у Швеції я відчула бажання писати, відкрила деякі задатки до живопису. Поступила і закінчила Вишу школу художників, то вже мала право викладати на мистецьких курсах. Я упродовж 5-6 років вела такі курси при церкві, де викладала для шведів малювання, хоча за фахом, отриманим у Тернополі, я вчитель загальнотехнічних дисциплін. Ходили на ті курси люди різного соціального статусу – і колишні керівники, й службовці. Мали різний фах, але от пішли вони на пенсію – і захотіли взяти в руки пензель, сісти за мольберт, втілити свої нереалізовані мрії.

— Ця творчість була, як кажуть, «для себе», чи виставляли полотна на загал?

— Ми робили виставки два рази на рік, експозицію відкривали при церкві, багато людей приходило, дивилися, схвально сприймали таку творчість. А потім поступово я почала писати ікони, чогось мене потягнуло творити саме такі речі. Більше того, як я вже іконописом зайнялася серйозно, цим зацікавилися й шведи, ми створили окрему групу. Іконопис мене захопив цілком.

— Цікаво, що відчуваєте, коли починаєте писати ікону?

— Кожна моя ікона – то моя молитва, моя сповідь, втілена у фарбах. Це – моє віконце до Бога, Неба, віконце, через яке Всевишнього може побачити той, хто вивільнює своє серце від гріха, пристрастей, марноти, суєти.

— Авторські ікони ви теж виставляли?

— Так, було декілька приватних виставок моїх ікон у Стокгольмі, при церкві та картинних галереях, майже 30 робіт різного формату виставила. Частково колекція є й досі. Мені важко комусь їх продати, не можу з ними розлучитися, хоча багато разів просили мене це зробити. Правда, дві шведські церкви таки купили у мене дві ікони. Знаєте, згодом звернувся до мене навіть посол України в Королівстві Швеція, приїжджав, спілкувалися під час тієї персональної виставки. Це було у 2007 році, а наступного року в Києві проводився симпозіум-семінар «Українська ікона. Іконотворчий досвід діаспори». І мене запросили туди.

— То це була подія міжнародного рівня?

— Так, приїхали іконописці з різних країн Європи. Усі спілкувалися, розповідали про свою творчість, я трохи ніяково почувалася серед цих знаних митців, які створюють направду чудові, одухотворені роботи. Та після цього мене сучасна українська ікона надихнула ще більше. Бо до цієї поїздки я була затиснута у певних рамках, думала, що іконопис має обмеження, суворі канони, навіть чула, що мовляв, жінка ікон не має права писати. Але я приїхала з України просто окрилена. Узагалі, для мене робота над іконами відкрила цілий Всесвіт.

Я побачила, що митці, кожен по-своєму, оригінально пишуть ікони і на дошках, і на полотнах, і навіть на камені та склі. І це мене так захопило, дало такий поштовх, що я вирішила більш професійно працювати і вчити інших іконопису.

— Ідеться про ваші мистецькі курси?

— Так, було дуже цікаво, всі здружилися, контакти підтримуємо й досі. Я завжди моїм підопічним розповідала про Україну, її історію, культуру, природу, навіть планували сюди разом приїхати. Навіть уже тут, у Тернополі, домовилися, щоб зробити виставку, але це було у 2014 році, а тоді – війна, не до поїздок…

— Можливо, це ще буде. Ми на Тернопільщині вже шостий рік поспіль організовуємо всеукраїнські живописні, скульптурні, іконописні пленери, було би приємно побачити серед учасників і вас.

— Дякую, звичайно, час покаже. Я лише скажу, що моя творчість усі ці роки тримала мене і тримає, я краще почуваю себе. Ікона відкрила в мені нові сили, бажання жити і творити.

— Це видно з ваших робіт. Вони такі світлі, випромінюють спокій і радість, умиротворення.

— Мені про це також говорили не раз. Можливо, це насправді так і є, що у моїх роботах відчувається певний оптимізм, сподівання на краще, прагнення жити багатогранно. Я багато подорожую, відвідала понад 20 країн. Люблю мандрувати.

Побувала у багатьох святих місцях, монастирях, храмах, паломницьких центрах, завжди нові враження, цікаві люди – все це додає сили.

Я кожного разу, щодня дякую Всевишньому за прожитий день. Життя прекрасне. Так, іноді виникають такі складнощі, що здається – вже безвихідь. Але все з Божою поміччю вирішується. І ніколи не треба впадати у відчай.

Живу в Швеції, вона стала моєю другою «холодною батьківщиною». На жаль, я тяжко переношу холод і зиму, а там сонця мало. Але моє серце, моя душа – тут, в Україні. І я думаю, що сюди все-таки повернуся. Чи вестиму тут українсько-шведські курси, чи щось інше, деякі плани є. Хоча я завжди кажу, що у Всевишнього є свої наміри, щодо нас, земних людей. Ми плануємо одне, а іноді виходить по-іншому.

— Але, як казав наш знаменитий земляк, винахідник Х-променів Іван Пулюй: «Що має статися – станеться обов’язково і буде найкращим, бо така воля Господня».

— Дай Боже, щоб було саме так.