Бути ромом. Історія успішного музиканта, який вже 25 років керує Херсонською філармонією

Всі фото Олесі Яремчук

— «Де ти купив диплом?» — завжди казали мені, коли звертався кудись за роботою. Не вірили, що дійсно вчився, — сміється Юрій Іваненко.

Зараз він, директор Херсонської обласної філармонії, сидить у своєму кабінеті в старому відреставрованому будинку. На стінах — кілька десятків дипломів, грамот і подяк. Сиве волосся, тонкі доглянуті пальці музиканта, ретельно випрасуваний костюм — постать Юрія викликає повагу.

Зараз він є президентом Ромської ради України, керівником міжнародної організації «Кетане», комісаром у питаннях освіти та культури Всесвітнього з’їзду ромів. Досягнув багато, але шлях до цього був непростим.

Більшість ромів Херсонщини осіли тут після рішення 1956 року Президії Верховної Ради СРСР. Ухвала «Про залучення до праці циган, які займаються бродяжництвом» заборонила кочовий спосіб життя, прирівнявши його до дармоїдства. Як наслідок, усіх кочових ромів, які відмовлялись прийняти осілий спосіб життя, відправляли до тюрми. Строк — до п’яти років.

— Я цікавився статистикою, — розповідає керівник філармонії, — і виявив, що до Херсону найбільше з’їжджалися з Високопільського та Олександрівського району. Мої батьки теж опинилися тут, купили невеликий будинок. Хоч тато народився в Миргороді, а мама під Києвом, вони взяли собі це місце за рідне. Батько почав працювати чоботарем, мама була домогосподаркою. Потім батько вивчився на водія і працював в таксопарку. Всі його знали.

Попри те, що батько пана Юрія закінчив лише сім класів, а мати була неграмотною, вони обоє наполягали на тому, аби маленький хлопчик вчився. Так Юрій закінчив школу — причому лише на четвірки та п’ятірки.

Замість машини — баян

— Взагалі, я мріяв стати льотчиком, — усміхається музикант. Під час розмови йому постійно хтось телефонує: багато справ. — Але все вирішив збіг обставин. Я бавився в дворі і випадково зачепив одну дівчинку камінцем. Вона розплакалась і до мене підійшов її батько. Уважно подивився, але нічого не зробив.

За кілька днів він покликав юнака до себе.

— А в нього рояль великий в кімнаті стоїть, — розповідає. — Він послухав мене, я простукав потрібні ритми, і згодом він прийшов до мого батька зі словами: « Давайте я вчитиму його грати на баяні ». Виявилось, це був завуч музичного училища — Воробйов Леонід Павлович. Велика людина.

Із того часу Юрій постійно вчився музиці. Коли виходив на вулицю, вчитель бачив його й казав сідати за інструмент. Сам стояв коло вікна й слухав. Інші хлопці гуляли на подвір’ї, натомість Юрій займався по шість годин на день. Згодом він добре закінчив музичне училище і єдиний отримав направлення поступати в консерваторію. Втім, виникла проблема: баян за 350 рублів не підходив для занять такого рівня. Декан при вступі покликав батька Юрія і сказав: « Якщо ви купите йому нормальний баян, ми його приймемо ». Потрібний баян коштував шість тисяч рублів. Тато продав машину. Купив.   

Кров — не вода

— Я наполегливо вчився. Але, на жаль, постійно стикався з дискримінацією, — із прикрістю згадує пан Юрій.

Батько заспокоював його, казав: « Не звертай уваги ». Але одного разу ставлення хлопця дійсно зачепило.

— Ще в музичному училищі я зустрічався з однією дівчиною, не ромкою. Мої батьки на ці стосунки сказали: « Якщо вона тебе любить і поважає, одружуйтесь ». В училищі мене добре знали, і я був одним із найкращих учнів. Не пив, не курив. І зовсім не очікував, що про мене казатимуть щось погане. А її батьки приїхали до училища, і їм одразу: « Ви що, не розумієте, із ким зв’язуєтесь? Циган! Кров — не вода, десь проявиться ».  І на цьому ґрунті ми з тою дівчиною розійшлись. Боліло.

У багатьох випадках ромам доводиться боротися зі стереотипами.

— Завжди про нас казали так: « Не йдіть, бо обкрадуть чи порчу наведуть! ». Так один із родичів, не ром, ціле життя боявся з нами спілкуватись. Але згодом наважився, і потім сказав: « Мені завжди казали, що обмануть. А я сиджу і думаю: чим ти міг мене обманути? Тим, що більше борщу в тарілку налив? ». Усі стереотипи — лише у нас в голові.

Юрій Миколайович наголошує, що треба розуміти певні ромські традиції: наприклад, у сім’ї завжди головний чоловік, а жінка — «берегиня сімейного вогнища» й виховує дітей. Є закон гостинності: якщо прийшов гість, то ти, що б не було, мусиш накрити на стіл. Ще одним імперативом є те, що чоловік ніколи не кидає своїх дітей. А якщо йде, то залишає дитині та її матері все майно. Молодь не має права курити чи пити за присутності старших. Навіть сісти не може, якщо старші не запропонують.

Сила клятви

— Ми зберігаємо ієрархію, це правда, — розповідає пан Юрій. — Також маємо свої суди — циганські.

Від звичайних вони відрізняються тим, що зорієнтовані не на покарання, а на примирення.

— Бо інакше було би суцільне ворогування, — каже директор філармонії. — Циганський суд має релігійні основи. Людина, коли її питають, не може збрехати. Їй дають ікону в руки й вона клянеться. Якщо бреше, прокляття кладеться і на неї, і на її дітей, внуків та родичів. Це дуже страшно. Але люди беруть на себе таку відповідальність, що якщо з’ясується щось інше — їх просто затаврують і вони будуть вигнанцями.

Херсонські роми — здебільшого православні. Але є ще кримські, мусульманські роми.

— Наш суд прив’язаний до релігії, тому впливати на тих ромів ми не можемо, — каже Юрій. — У них своя каста, в нас своя. Ми дружимо, але не більше.

Вигнанці

У самого Юрія Миколайовича двоє дітей. Вони святкують і Різдво, й Великдень. Паски в його домі печуть високі — до 75 сантиметрів. Щоб замішати таке тісто, треба до двох сотень яєць. Але у всіх паски виходять різні, навіть якщо рецепт той самий.

Діти Іваненка вчаться на медиків, але поки що роботи не мають. « Роми нам непотрібні », — відповідають їм працедавці.

— В них так, як і в мене було. Куди б не йшов, питали: « Де ви купили дипломи? ». Наприклад, хотів у музичній школі працювати, а мені: « На репутацію школи впаде тінь… ». Але потім, коли я таки отримав роботу, весь Херсон знав про те, наскільки класно ми працюємо. Потім мене викликав начальник управління культури і я почав просуватись по кар’єрній драбині.

Чоловік констатує, що з ромів у сучасному світі зробили вигнанців. Адже захистити їх нікому: ні батьківщини, ані посольств народ не має.

— До якого суду ми звернемось? — риторично питає Юрій Миколайович. — Кажуть, крадуть. Але чому крадуть? Тому що система загнала в такий глухий кут, що їм нікуди йти.

Юрій Іваненко переповідає одну історію. На сесії міської ради Херсону він просив, аби ромам виділили місце на ринку. Запевнив, що вони платили б податки і робили все законно.

— Вони що, багаття там розведуть, будуть пити й наркотики продавати? — відповіли йому.

— А ви хто за національністю? — спитав у відповідь членів міськради. Виявилось, українець та росіянин. — То, може, краще виділити місце для «хохлів», які будуть в шароварах їсти сало, а неподалік — для  «кацапів», які питимуть горілку разом з ведмедями?

І далі пішов по стереотипах.

— От у вас є фірма. В мене є хороший ром. Візьмете його сторожем? — спитав опонентів.

 — Та ні, звісно, — відповідають ті.

 — Добре. Ось у вас є великий будинок, а я знаю рома, чудового штукатура. Візьмете його?

— Ні, не хочу рома брати.

— Так ось воно, замкнене коло, — пояснює вже мені Юрій Миколайович. — Виходу з нього немає. В результаті цієї дискусії місце для ромів на ринку виділили. Вони  прибирають за собою і ніхто не краде. Бо розуміють, що це їхній хліб.

Юрій Іваненко запевняє, що з ромами на Херсонщині ситуація порівняно добра. І крадуть чи продають наркотики одиниці, з відчаю.

Надія на порозуміння

— Одного разу мене запросили на Всесвітній з’їзд ромів. Тоді я став комісаром із питань освіти й культури. Це був дуже цікавий досвід, внаслідок якого ми створили Ромську раду України, а також міжнародну громадську організацію «Кетане», що у перекладі ромської мови означає «разом». Ми створили український гімн ромів та прапор. На їхній презентації були представники і Верховної Ради, й Кабміну. Ми спочатку заспівали український гімн ромською мовою, а потім наш. І коли ми сказали: « Давайте візьмемось за руки », то всі почали плакати.

Плакали навіть чоловіки.

— Люди бояться нас, бо не знають, — каже директор філармонії. — Але я вірю, що з часом розумітимуть нас більше.