Дискусія про «Іронію долі» – це чіткий культурний маркер

Молода українська кіноіндустрія розвивається швидкими темпами, майже всі вітчизняні прем'єри останніх років мали успіх у глядача та відкривали нові імена з потенціалом справжніх зірок. Переконливим свідченням, що українському кіно бути і процвітати, є те, що цього року за право представляти Україну на кінопремії «Оскар» прогнозується дійсно серйозна боротьба. А там, де є конкуренція, є прогрес, вважає голова Держкіно Пилип Іллєнко. 

— Українська кіноіндустрія ще дуже юна, але держава заявляє про свою готовність її підтримати, як ви вважаєте, скільки взагалі потрібно влити державних коштів, щоб наситити всі кіноніші, які зараз не заповнені?

— Цього року в державному бюджеті передбачене фінансування кіногалузі в сумі 505,8 млн грн у розпорядження Держкіно і 500 млн – Міністерства культури. Ця сума є суттєво більшою, порівняно з попередніми роками. Власне, саме з постійним збільшенням бюджетного фінансування і пов'язаний такий успішний розвиток українського кіно.

Новий Закон «Про державну підтримку кінематографії в Україні» передбачає дуже багато форм підтримки, і це не лише створення фільмів чи серіалів, це їх промоція та просування, підтримка розвитку кінотеатральної мережі, особливо у малих містах, запровадження у сільській місцевості мобільних пересувних кінокомплексів, освітні проекти, збереження і відновлення української кінематографічної спадщини і багато чого іншого. За нашими оцінками, на комплексну підтримку в повному обсязі потрібно 2 мільярди гривень. Але щоб впровадити всі ці механізми, насправді, крім коштів, треба ще внести певні зміни до законодавства.

— А як будуть використані 500 мільйонів, виділені у цьому році Міністерству культури на патріотичні фільми? Чи буде у вас із міністерством якась співпраця у цьому питанні, це ж ніби ваша тема?

— Я думаю, що питання про те, як Мінкульт планує розпорядитися коштами бюджетної програми на створення патріотичних фільмів, розпорядником якої він є, треба адресувати власне Мінкульту. Мені некоректно це коментувати, тому що це не стосується Держкіно.

— Новий закон про держпідтримку кінематографії передбачає механізм «cash rebates». На якій стадії зараз його впровадження? 

— Так, ще один важливий елемент державної підтримки кіноіндустрії – це «cash rebates» або субсидії з повернення частини витрачених коштів виробникам, які приходять знімати в Україну. Механізм «сash rebates» ухвалений в Законі про державну підтримку кінематографії в Україні, але для того, щоб він міг запрацювати, ще необхідно внести зміни до Бюджетного кодексу та передбачити відповідне фінансування.

Закон передбачає два види «сash rebates» – повернення за рахунок державної субсидії 16,6 відсотка від загальної суми кваліфікованих витрат, здійснених в Україні, і повернення 10 відсотків витрат на виплату винагороди акторам та авторам, що є нерезидентами України, якщо вони сплачують тут податки.

— Яким чином проходить відбір фільмів, що претендують на державне фінансування?

— Це відкриті конкурси, які відбуваються в два етапи. На першому етапі члени Експертної комісії протягом шести тижнів з моменту отримання заявки на участь у конкурсному відборі проводять оцінювання кінопроектів та приймають рішення щодо можливості допуску кінопроектів до другого етапу конкурсного відбору.

На другому етапі відбір проходить у формі відкритого пітчингу, на який може завітати будь-хто. Крім того, все демонструється у режимі онлайн в Інтернеті. 

Відбір здійснюється незалежною Експертною комісією з питань кінематографії, яка складається з 16 осіб. Всі кандидатури до цієї комісії, за винятком однієї (яку призначає голова Держкіно без урахування її належності до будь-якої групи суб'єктів кінематографії –  ред .), пропонуються кіноспільнотою. Це люди з великим фаховим досвідом, які представляють весь спектр кінематографічних цехів: автори, продюсери, дистрибутори, кінофестивальники, телевізійники, журналісти, критики. Новий закон додав ще механізмів контролю за цим процесом у вигляді створення при Держкіно Ради з питань кінематографії, яка буде виконувати функції наглядової ради.

— Чи існує зараз щось, на кшталт держзамовлення? Кіновиробникам пропонуються теми до розробки, чи просто відбираються хороші фільми на різноманітну тематику.

— Звичайно, крім загального конкурсу, періодично оголошуються тематичні секції на актуальні теми, які визначає Кабінет Міністрів, Міністерство культури, іноді Держкіно з власної ініціативи.

— Мій колега цікавиться, чому ми не знімаємо такі красиві історичні серіали про Україну, як, наприклад, турецький серіал «Величне століття»?

— По-перше, тому що державне фінансування серіалів стало можливим лише зараз, завдяки новому закону.

А по-друге, скільки б ми не зняли фільмів, все одно знайдеться якась тема, яка не буде охопленою, тому що їх є нескінченна множинність і в цьому – природа творчості.

Завжди знайдеться якийсь сюжет чи персонаж, які не будуть втілені на екрані або втілені не так, як комусь хотілося б. На жаль, а може і на щастя, це вічна історія, тому для творчих людей завжди залишається поле для реалізації їхніх ідей.

— Але дуже б хотілося мати красивий історичний серіал про нашу країну. 

— Кіно і серіали – це речі, дуже схожі, але й дуже різні. Це ніби лікарі, – наприклад, стоматологи і терапевти –  і ті, й інші мають медичну освіту, але це не означає, що вони роблять одне й те ж. Кіно, яке робиться для великого екрану, має серйозні відмінності від серіального продукту. 

— Чи запрацювали вже кінокомісії в регіонах?

— Зараз іде процес їх створення. Але це залежить від ініціативи місцевих органів влади. У деяких містах, таких як Тернопіль, Львів, Чернівці, ще в декількох містах кінокомісії вже створені та почали працювати.

— Як вважаєте, їхня діяльність буде ефективною?

— Це все залежить від них. Новостворені кінокомісії зараз намагаються працювати, вони першими  виявили ініціативу, і я знаю, що в них вже є конкретні результати. У тому ж Тернополі вже почали знімати фільм за підтримки кінокомісії, також доволі активні кінокомісії у Трускавці, Львові, Чернівцях.

— Куди ми продаємо своє кіно? Хто найактивніше купує українську кінопродукцію? 

— Дивіться, фактично мейнстрімне чи прокатне кіно, про яке можна говорити як про товар, у нас тільки-но почало з'являтися. 

Для того, щоб говорити про інші ринки, нам ще треба повністю сформувати власний, український, кіноринок. Він тільки з'являється, з ним ще треба працювати і вкладати в це величезну кількість зусиль. Тому дуже складно говорити про інші ринки, на які ми гарантовано потрапляємо. Це надзвичайно складний шлях. Для порівняння – це абсолютно так само, як Україна зробила б смартфон і почала продавати його, наприклад, до Канади. Так і з фільмами – одразу почати продаж українського кіно до інших країн надзвичайно складно. 

Але насправді, наші фільми вже продаються на інші території. Не всі, поки що це ексклюзивні випадки, але процес розпочався. 

Звичайно, в цьому плані дуже допомагає копродукція – коли ми створюємо фільми разом з іншими країнами. Це одразу відкриває ринки. Принаймні тих країн, спільно з якими ми працюємо, і це дуже покращує перспективу. 

— Є певні нарікання, що багато з наших фільмів і серіалів дещо безликі й не мають чіткої української ідентифікації.

— Серіали фінансують приватні телеканали, ми жодним чином не втручаємося в їхню програмну політику. Тому ставте питання про серіали тим, хто їх створює, і тим глядачам, які їх дивляться, тому що ті, хто їх створює, дуже добре знають смаки глядача. До мене, будь ласка, претензії щодо того, які у нас серіали, прошу не пред'являти.

А щодо кінофільмів, я не згоден, що вони безликі. У вас є нарікання на безликість якогось конкретного фільму? У прокаті минулого року були десятки фільмів: «Кіборги», «Сторожова Застава», «Червоний», «Межа» та інші. Хоч один із них не мав ідентифікації чи був безликим?

— Ні, навпаки, вони, як на мене, були патріотичними. А як ви вважаєте, хто взагалі має визначати, що є патріотичне кіно? І хто має ввійти до комісії з відбору патріотичних фільмів, якщо така буде створена?

— Я взагалі вважаю недоцільним поділ кіно на патріотичне і непатріотичне. За цією логікою, якщо ми визнаємо, що я патріот, то ви, виходить, – непатріот? Тобто тих, хто не має офіційного статусу творців патріотичного кіно, ми маємо автоматично сприймати непатріотами, антипатріотами? Я боюсь, що якщо ми розділимо авторів фільмів на авторів патріотичного кіно і авторів непатріотичного кіно, то це може призвести до дуже непередбачуваних речей.

Тим паче, що патріотичність і патріотизм – це поняття без чітко окреслених меж. Кожна людина вкладає в нього своє розуміння, і не може бути юридичного визначення патріотизму, це не юридичний термін, а моральна категорія, природа якої лежить в культурологічній площині. 

Взагалі-то, я глибоко переконаний, що український національний кінематограф, і зокрема фільми, які ми підтримуємо, всі є патріотичними, тому що вони створюють український культурний контекст.  

Навіть якщо говорити про комедію «DZIDZIO Контрабас», то цей фільм створює і надзвичайно потужно формує український культурний контекст, якого поки що повноцінно немає в нашому суспільстві, тому що ми досі жартуємо цитатами з фільмів Гайдая і Рязанова. Але ж це фільми країни, якої вже давно, слава Богу, немає і від якої ми втікаємо. Проте кожного разу, коли ми їх цитуємо, то знову переносимо частинку Радянського Союзу в цей світ. 

Якщо ми підтримаємо виробництво фільму, який запустить власні цитати, і люди почнуть їх повторювати, жартувати у себе вдома, з друзями, в побуті, то чи не створимо ми щось таке дійсно патріотичне? Ми створимо новий український міф, новий український архетип, культурний символ, мем, тренд, які будуть об'єднувати нас і формувати нашу культурну ідентичність. І це надзвичайно важлива патріотична місія.

Чому власне ведеться дискусія – треба чи не треба показувати «Іронію долі»? На це є одна дуже проста відповідь. Тому що це дає чіткий культурний маркер – до якої спільноти ти належиш: до нової української чи до старої радянської, от і все. 

Нам потрібно створювати власні українські різдвяні, новорічні фільми для сімейного перегляду, хай це буде мелодрама, комедія, мюзикл чи казка. Зараз ми підтримуємо зйомки трьох фільмів з різдвяним сюжетом. То невже це не патріотично, якщо ми на цих стрічках будемо виховувати нове покоління українців, наших з вами дітей, яким покажемо не американські чи російські казки, а щось своє? 

Чомусь патріотизм зводиться винятково до військової тематики. Певною мірою, це правильно, і таких фільмів ми підтримуємо багато, але патріотизм не вичерпується такою прямолінійністю. Будь-яка національна культура апріорі патріотична, тому що вона національна, вона створює те, на чому базується будь-яка нація – міфи, культурні символи, культурний контекст. 

Дуже легко відрізнити японське кіно, наприклад, від французького. І не тому, що в японському фільмі грають японці, а тому, що в цих стрічках є глибокий культурний контекст. І французьке кіно також одразу можна легко відрізнити від будь-якого іншого. 

От зараз Марися Нікітюк зняла фільм «Коли падають дерева». Це абсолютно трендове сучасне кіно, але коли його дивишся, ти розумієш, що воно в українському культурному контексті, більше того, навіть в українській культурній традиції, хоча там немає ні шароварів, ні козаків. Це новітнє відродження українського поетичного кіно, за культурним контекстом насамперед. Там немає прямих цитат із Параджанова, Іллєнка чи Миколайчука, але видно, що це українське кіно, і будь-яка людина, яка в цьому розбирається, скаже: та це ж наше! Це дуже легко і чітко можна відчути, але практично не можливо юридично описати.

— Назвіть три українські картини, які ви вважаєте найзнаковішими, за останні три роки.

— Знаєте, за цей час було створено дуже багато картин. Я пишаюся тим, що ми підтримували абсолютну більшість із них, і насправді – вони всі унікальні, своєрідні, з різною долею. 

Я не хотів би виокремлювати когось. Більше того, я вважаю, що відродження українського кіно – це заслуга кожного з тих, хто працював хоча б над одним фільмом. Тому що відродження не може здійснитися за рахунок однієї вдалої картини, воно відбувається за рахунок всього процесу. У тому числі, й за рахунок конкурентного середовища. Саме кіноіндустріальний процес може давати грунт для становлення речей, які мають з цього вирости у вигляді жанрового розмаїття, творчих експериментів, формування обличчя сучасного українського кіно. 

Кіно, в принципі, колективна творчість, а становлення кіноіндустрії – це колективна спільна діяльність тисяч людей, які сьогодні у ній працюють.

— Які найближчі прем'єри нам чекати?

— Нещодавно була прем'єра анімаційного фільму «Викрадена принцеса». Коли дивишся цей фільм, стає зрозуміло, що на наших очах вже народився (не народжується, вже народився) український конкурент Діснея і Піксару. Тобто за технічним і художнім рівнем цей фільм є достойним конкурентом найкращих зразків світової анімації і має серйозний комерційний потенціал. 

Якщо порівняти, то це все одно, що Україна зараз створила б власний смартфон – конкурент Samsung і Apple. І не просто створила, а вивела його на ринок і почала продавати, наприклад, до Аргентини. Це абсолютно коректне порівняння. В анімаційному кіно це сталося. Власне, це сталося минулого року і в ігровому та неігровому кіно: ті ж «Червоний»,  «Припутні», «Ізі», «Сторожова Застава», «Межа»,  «Кіборги», «Стрімголов», «Рідні», «Будинок «Слово» , «МІФ» та інші фільми.

— А як ви оцінюєте рівень підготовки українських акторів?

— Добре оцінюю. Я хочу сказати, що нам усім є куди розвиватися і рости. На жаль, в Україні професійно готують саме театральних акторів і немає вищого навчального закладу, де спеціально навчали б кіноакторів. Нам цього трошки бракує, саме спеціальної освіти. Можливо, тоді людям було б легше входити в професію. Але проблеми з освітою є не тільки в акторів, це в принципі, загальна проблема. Я дуже ціную зусилля викладачів кіношкіл, які там працюють фактично на ентузіазмі, тому що гроші, які їм за це платять, можна назвати символічними. 

Але найбільша проблема – це повна відсутність матеріально-технічної бази. Кіно сьогодні – це високотехнологічна індустрія, в якій кожні півроку-рік з'являються технологічні зміни, за ними треба стежити, і володіти цими технологіями. Сьогодні навчити знімати кіно на пальцях неможливо, це все одно, що на пальцях навчити керувати сучасним літаком «Боїнг». На жаль, кіношколи в Україні сьогодні не мають жодної матеріально-технічної бази. 

Добре, якщо якісь приватні компанії-рентали беруть студентів на практику, дають їм можливість хоч подивитися і потримати в руках сучасну техніку. Можливо, у когось батьки мають можливість придбати якісні фотоапарати чи комп'ютери для монтажу, але це не вирішення глобальної проблеми. 

Я був у кіношколах в інших країнах, причому в сусідніх, у тому числі в країнах колишнього СРСР, і бачив, як там виглядає матеріально-технічна база. Наприклад, павільйони у кіношколі в Таллінні обладнані так, як у нас – не кожна студія: з усією технікою, повним циклом постпродакшену, залами для запису і зведення звуку, для кольорокорекції, монтажні станції, де дійсно можна всі технологічні процеси власноруч пройти та освоїти, – і це дійсно сучасний рівень.

— Чи передбачається якесь вирішення цієї проблеми у нас? 

— Це теж питання не до Держкіно. Насправді, ці питання розбиті між Міністерством освіти і Міністерством культури, адже це комплексне питання освіти в України загалом. У галузі кіноосвіти ми також відчуваємо серйозний виклик, і цю проблему треба вирішувати.

— Чи вистачає в Україні акторів? Чекати на появу нових імен? 

— Вистачає чи не вистачає, важко сказати. Акторів достатньо, але завжди ведеться пошук нових облич, завжди є люди, які хочуть реалізуватися в кіно.

— А як відбувається цей пошук? Хто шукає молодих акторів? 

— По-перше, проводяться кастинги. Це невід'ємна частина підготовки до будь-якої стрічки. Але для того, щоб мати шанс потрапити на кастинг, треба проявити ініціативу, познайомитися з людьми, які працюють кастинг-директорами. Їх в Україні не так багато, і вони всі відомі, пройти з ними інтерв'ю чи співбесіду, мати портфоліо. Також режисери і кастинг-директори цілеспрямовано відвідують театри, не тільки київські, до речі.

— А казка про те, що йшла дівчина по вулиці, її помітили, запросили зніматися у кіно – і вона стала зіркою, зараз не справджується?

— Знаєте, Френсіс МакДорманд, яка нещодавно отримала свій другий «Оскар» за фільм «Три білборда на кордоні Еббінга, Міссурі», сказала, що коли ви обираєте професію актора, то незважаючи на те, скільки грошей ви нею заробите, ви все одно все життя будете безробітним. І це дуже мудрі слова, тому що дійсно: актор, якщо він не театральний, і не грає в трупі театру, а є саме кіноактором, то він постійно безробітний. Сьогодні він знявся у фільмі, завтра він не знявся у фільмі. І ніхто не знає, як складеться його кар'єра. Навіть суперзірки не застраховані від того, що їхня слава зійде нанівець. Глядач не зобов'язаний любити когось вічно.

От якраз зірок в українському кіно сьогодні бракує. Акторів, може, і не бракує, а от бракує саме зірок з точки зору маркетингу, тому що кіно – це шоу-бізнес, і кіно продає обличчя головного виконавця. Люди ходять на впізнавані імена, на тих акторів, яких вони знають і люблять. 

Відомі актори в Україні є, але тих, які б гарантували, що у них є 1 мільйон фанатів, і ці фанати будь-якою ціною штурмуватимуть кінотеатри в перший же день показу фільмів, таких акторів поки що в Україні немає. Тому продюсери намагаються залучати зірок, як то кажуть, суміжників, тобто, естрадних співаків, КВН-ників, розкручених телевізійних ведучих. Можливо, для швидкого старту індустрії це правильне рішення, але з точки зору далекоглядної стратегії – нам потрібно виховувати саме кінозірок. 

Після успіху фільмів «Кіборги», «Сторожова Застава», «Червоний» та ін. на горизонті вже замаячили люди, які мають потенціал. А враховуючи фантастичний успіх «DZIDZIO Контрабас», я навіть не виключаю, що подальша кар'єра самого Дзідзьо зміниться, і він може стати більше актором, ніж співаком. Такі випадки в історії людства теж траплялися. Ці фільми вже дали 5-7 імен, котрі мають серйозний потенціал стати в майбутньому саме українськими кінозірками. Тому треба, поки не пізно, брати у них автографи і робити селфі, бо потім це буде складно. І це, до речі, також залежить від засобів масової інформації. Мені сподобалося, що зараз з'явилися журналісти, які почали робити цикл інтерв'ю з українськими акторами. Такі речі дуже важливі, тому що не тільки фільм створює зірку, а й уся інформаційна активність навколо проекту. Журналісти теж є частиною кіноіндустрії, хоча вони так себе не позиціонують, бо вважають, ніби вони спостерігачі, а деякі – що вони взагалі наглядачі «на вишках із кулеметом». Але вони є частиною цієї індустрії, успіх якої, в тому числі, суттєво залежить і від них. Вони ж можуть поширювати інформацію, і це буде цікаво, навіть в різних жанрах – від пліток у жовтій пресі до серйозної аналітики чи фахової критики.

— Щодо кінокритики. Як ви оцінюєте, наскільки вона у нас розвинена? 

— Кінокритики у нас є, але оскільки тривалий час у нас не було кіно, то наші кінокритики були, як коза в квартирі, тобто не мали природного середовища для існування. Для кінокритика таке середовище – це активний кінопроцес саме в його культурному полі. Знаєте, сидіти в Києві і писати рецензію на те, як зіграла американська актриса, яка й не здогадується про існування України, дуже цікаво, але це ніяк не впливає ні на її долю, ні на долю її фільму.

В Україні є люди, які пишуть регулярно, просто їх ніхто не публікує. Дуже часто все пишеться на Фейсбук, зараз навіть з'явилися блогери, які роблять кіноогляди.

Я дуже вдячний людям, які займаються в Україні кінокритикою, бо це не приносить їм ні грошей, ні слави, вони це роблять, в принципі, на ентузіазмі. Але треба сказати, що дуже часто, на жаль, під кінокритикою люди розуміють власну рефлексію, і добре, якщо це просто рефлексія. А це ще може бути елементом певної спроби самоствердитися за рахунок когось іншого. 

Кіно як високотехнологічна індустрія у нас тільки народжується, з цим багато проблем. Тому зробити повнометражний ігровий фільм в Україні – це поки що серйозний подвиг. Люди стикаються з мільйоном проблем фінансового, організаційного, технічного, творчого характеру. Багато чого робиться вперше. І потім, коли їм закидають у рецензії, написання якої зайняло дві години, щось типу: «Лайно, було б краще, якби ти взагалі не мучив нас плодами своєї творчості», – це принизливо, це ображає і це некоректно, бо люди вклали в цей проект не дві години, а три роки свого життя.

Тому, якщо хочете самостверджуватися за рахунок митців, будете отримувати відповідь таку ж публічну, і таку ж болючу, тому що ніхто вже не буде такого терпіти. А якщо ця кінокритика є дійсно конструктивною і  зроблена з повагою до людської праці, – звичайно, вона завжди вітається. Це на користь самому фільму і допомагає зростати в творчому плані тим людям, які роблять кіно. 

Зрештою, колись нова хвиля французького кіно почалася саме з того, що кінокритикам не подобалося, як режисери знімають фільми. Жан-Люк Годар взяв і сказав: я зараз покажу, як знімати кіно. І почав знімати, тоді він ще був критиком. Так само Франсуа Трюффо. Вони зробили кіно таким, яким на їхню думку, воно мало бути. Я, звичайно, не буду переводити дискусію в площину «а піди зніми щось сам, а потім ми з тобою поговоримо». Звичайно, це теж некоректна постановка питання, але критик у своїй рецензії має оцінити ступінь зусиль, які людина зробила, щоб чогось досягти і з повагою ставитися до цієї праці. 

Кіно в Україні люди знімають поки що не для того, щоб матеріально збагатитися. Кіно – це дуже довго, складно, доведеться витрачати свої гроші, забути, що таке вихідні й проведення дозвілля з рідними. І я це кажу тому, що дуже добре це знаю з практики свого власного життя, життя своїх родичів, друзів, колег. Цю практику я спостерігаю постійно. 

— Як ви оцінюєте шанси потрапляння фільму «Кіборги» на премію «Оскар» за найкращий фільм іноземною мовою?

— Засідання комісії Українського Оскарівського Комітету буде у серпні-вересні. Я не знаю, хто поїде на «Оскар». Можу тільки сказати, що цього року за право представляти Україну буде дійсно серйозна боротьба. І серйозна конкуренція, це вже без жартів. Але це добре, що є конкуренція, бо поряд із нею іде прогрес.