Експерт: Україна говорить про гібридну війну. Росія ж відстоює національні інтереси

Як інформаційний простір та тональність заяв ключових українських політиків впливають на війну з Росією і чи можуть українці на це вплинути?

Керівник інформаційно-аналітичного центру національної безпеки України Володимир Полевий пояснив особливості інформаційної складової гібридної війни з Росією. Про те, чому в Україні немає однозначної реакції на ворога, як інформація впливає на громадян і чи існує взагалі гібридна війна – він розповів в інтерв’ю сайту "24".

Три роки ми говоримо про те, що проти України ведеться, в тому числі, і інформаційна війна, але якоїсь системної протидії їй, здається, немає. Чому?

Треба зважити на загальний стан держави, на хаос, у якому ми опинилися у 2014 році, на зовнішній вплив Росії і .. на вплив західних держав… Безумовно, це справляє негативний вплив на систему інформаційної безпеки у нашій держави. І хто у цій системі має грати першу скрипку – чи це державницьке завдання, чи завдання для всього суспільства? Те, що стосується питань забезпечення національної безпеки, складовою якої є безпека інформаційна, то першу скрипку повинні відігравати державні органи. Але суспільство не може стояти осторонь і просити у держави захисту. Суспільство, а не держава, повинне створювати власний контент, а члени спільноти, ми з вами, повинні бути інформаційно освіченими.

В умовах демократичної країни держава не формує інформаційний простір. Я розумію Вашу тезу про те, що немає системності. На перший погляд дійсно виглядає так.

Чому?

Як правило ми беремо для порівняння Російську Федерацію, де все чітко, є авторитарна система управління, сильний вплив держави на медіа, їх редакційну політику, безпосереднє керування певними медіа, є величезний вплив грошей, які вливаються у медіа. Причому гроші пов'язані з вертикаллю влади, тому у них є можливість дуже ефективно і чітко формулювати те, що на Заході називається "стратегічними комунікаціями".

Стратегічні меседжі відносно України, наприклад, такі: "Крым – исконно русская земля", тези про те, що Росія має свої інтереси, не залишить у біді російськомовне населення в Україні. Під приправою національних інтересів і суцільних ворогів, які оточують Росію, вони переходять до того, що мета захисту власних інтересів виправдовує всі засоби.

Тому що коли ворог нападає, мусимо захищатись?

Так, мусимо захищатись, перейти у стан фортеці в облозі. Тому всередині Росії утиски свободи слова є системними, вони є легітимними для суспільства, мають єдиний центр прийняття рішень, які потім реалізуються. Є частина роботи, яка не помітна загалу, і вона координується з військовими, спецслужбами, дипломатами. В комплексі ця ефективна система працює проти України. Це якщо говорити про ворожі сили і засоби на інформаційному фронті.

Треба зважати на удари, яких ми зазнали, коли всі державні інституції були розхитані у 2014 році. Треба зважати на існування великого прошарку проросійськи налаштованого населення на Півдні і Сході України, на існування політичних сил, які орієнтуються на цей електорат, та існування цілих медійних холдингів, які відображають їхні інтереси і отримують фінансування, у тому числі, і з Росії. Треба враховувати, що більшість електорату в Україні все ще мислить категоріями виживання, є бідним та незахищеним. Тому говорити про те, що в Україні можливо побудувати чітку напіввійськову систему, як у Росії, де все зрозуміло, вертикально інтегровано – від початку неправильно.

А чи така система нам потрібна?

В умовах війни, коли ми відбиваємо агресію, в принципі, побудова такої вертикалі є ефективною і виправданою. Але ж офіційна позиція полягає у тому, що війни немає. Президент завжди був миротворцем і обіцяв мир, а не війну. Маємо когнітивний дисонанс між тим, що проголошувалося та об’єктивною реальністю. У цьому була величезна проблема 2014 року.

Але, здається, риторика змінюється?

Зараз ніби щось вирівнюється. Ми починаємо називати речі своїми іменами: агресора – "агресором", війну – "війною". Держава на рівні меседжів Президента, починає говорити правильною мовою. Це – позитив.

Чому всі заяви, всі вчинки влади у нас постійно сприймають або як "зраду", або "перемогу", без збалансованої середини?

Це особливість людської психіки. У ситуації постійного стресу і зовнішнього тиску, яка у країні тримається від кінця 2013 року, мозок людини починає працювати у бінарному режимі. Людина перестає сприймати напівтони: є біле, є чорне, сірого немає. Людина найкраще реагує і найкраще сприймає чіткі команди: "Стій!", "Біжи!", "Тікай!", "Бийся!", "Зрада", "Перемога".

Що в таких випадках робиться в ліберальних демократичних суспільствах: якщо є чітка зовнішня загроза, відбувається консолідація навколо єдиної цілі, яку визначають як пріоритет №1 і про яку не дискутують. Угода про консолідацію може мати нормативний характер, або бути усною домовленістю між сторонами. Наприклад, в Британії під час Другої світової війни створили комітет (так званий D-committee) по роботі з пресою, куди увійшли представники державних структур і найбільших медіахолдингів. Вони досі збираються, говорять: "Окей, у нас є такий теракт. Зараз ми повинні акцентувати не на розбіжностях, а на загрозах і ефективності діяльності наших органів". Цей меседж поширюється через медіа, і виходить консолідація навколо певних основоположних речей.

Чому у нас так не склалось? Хоча би з формулюванням єдиної мети?

Немає політичного консенсусу щодо основних речей. Якщо говорити про ставлення до агресії, до агресора – консенсусу у суспільстві практично немає. Популізм, неспівпадіння у діях і проголошеній мети, цей когнітивний дисонанс присутній у діях нашої влади і сьогодні. У цьому її треба справедливо критикувати.

Брак політичної волі призвів до того, що у нас не було вироблено позиції єдності у таких принципових речах, які є пріоритетом для України, як, наприклад, відбиття зовнішньої агресії, консолідація нації навколо того, що треба зупинити ворога, ворог – це Російська Федерація, ми ведемо війну з Російською Федерацією за всю Європу, за європейські цінності, ми обрали цей шлях. Такий підхід лише зараз може стати пріоритетним, але, знову ж таки, не під впливом внутрішнього загострення на фронті, не під впливом нових агресивних дій Російської Федерації. Це, скоріше, пов’язане з міжнародними перемовинами та майбутніми виборами в Україні.

Просто пошук нових форм зваблення електорату?

Так. Це відповідь на питання, що є пріоритетом у нашій політиці. Використання всіх цих інструментів для збереження влади, для її консолідації.

Виходячи з інформаційної точки зору ключовий інструмент політичної еліти – це популізм і пропаганда?

Нашої? Так. Це величезний недолік і довготривала загроза для України, бо поки що не видно якогось просвіту. Популізм вбиває конкретні дії, конкретні програми, конкретні реформи, конкретні досягнення.

Питання формування позитивного іміджу України, в тому числі – через ЗМІ, які транслюються на зовнішню аудиторію, у нас, здається, теж не вирішене…

Для зовнішньої аудиторії більш ефективним каналом є безпосередній доступ до осіб, які приймають рішення і до суб’єктів, які виконують певні функції, відповідальні за реалізацію певних рішень. Наприклад, Twitter Президента чи Twitter України, які ведуться з Адміністрації Президента, з центру, де приймаються рішення.

Вони – результативніші?

Мають кращі рейтинги. Не можна створити окремий орган, відірваний від діяльності нашого Кабінету міністрів, від Міністерства закордонних справ, і сказати: "Окей, ви будете створювати позитивний образ України". Вони не мають доступу до тої інформації, яка постійно міняється.

Я це відчув, коли ми створювали Інформаційно-аналітичний центр при РНБО. Чому ми були ефективні? Тому що залучили військових, Національну гвардію, МВС, СБУ до спільної роботи. Перше, що ми зробили – заговорили про національний інтерес, про нашу єдність. Це дозволило усунути хаос у висвітленні подій.

До того МВС мало потужних спікерів, які використовували свої сторінки у Facebook для поширення власної інформації. МНС доносили інформацію через свою прес-службу. Прикордонники мали з цим величезну проблему, тому що їм всі говорили "Тримайте кордон? Що ви робите!". А вони намагались пояснити: "Чуваки, у нас там є 30 автоматів на 100 км кордону. Ми не можемо стримати війська і організовані диверсійні групи". Була СБУ, яка теж пробувала докричатися до всіх що "Почекайте! Це – не тероризм! Це – війна! І ми не можемо "Альфою" штурмувати міста чи укріплені блок-пости". Була міліція, яка починала говорити до всіх, що це не громадські заворушення, а організована військова діяльність. В інформаційному просторі був хаос, була потреба все це поєднати, взяти відповідальність, ось цю відповідальність ми поєднали все це в одне ціле.

Ваша успішність – це приклад, як може бути організована комунікація на різних рівнях?

Так, на різних рівнях. Як організувати прес-конференцію, як поставити спікера, як створити текст – це технологічні речі, які є спільними і для ЗМІ, і для будь-якої піар-служби. Важливо, хто комунікує, звідки збирається інформація, хто несе відповідальність за все це. Оскільки було визначено, що у нашій структурі така координація діяльності всіх правоохоронних органів – функція президента, яку він реалізовує через РНБО, була обрана правильна площадка, були правильно налаштовані комунікації і збір інформації, співпраця з конкретними правоохоронними органами. Ми не порушували баланс сил і говорили правильні речі.

Якщо літературними словами описувати, у якій ситуації ми працювали у червені-липні 2014 року – це було пекло. Наші пункти пропуску на кордоні штурмували, обстрілювали наші війська з території РФ, розвідка доповідала про ці обстріли та про російські угруповання на кордоні… а Президент у той час говорив лише про мир. Тому реально величезна частина роботи була спрямовання на вироблення єдиної мети.

В ідеальному світі, мені здається, бойові дії мусили би сприяти пришвидшенню формулювання спільних цілей, потрібних для перемоги. Чому у нас все так повільно відбувається?

Давайте поставимо себе на місце осіб, які приймають рішення. Перед українською владою від початку стояло питання: "Окєй – це війна! Ми готові воювати? Ні. Ми можемо перемогти у відкритому конфлікті? Ні. Ми маємо союзників, які готові нас захистити і заступитися, щоби ми вирівняли наші шанси? Ні. Чи можемо ми вийняти шашку, побрити собі оселедець і сказати "Воля або смерть"?

Технічно – можемо. Але чи вийде?

Не вийде. Не виграли би тоді, і не виграємо навіть зараз. Україна не готова до відкритого протистояння, до відкритої війни.

В такій ситуації ми обрали інший інструмент: риторику про гібридну війну. Ми шукали іншої відповіді на цю неоголошену агресію.

У гібридній війні перемога теж буде гібридною?

Україна говорить про гібридну війну. Це наш термін, і тому ми застосовуємо гібридні відповіді, не симетричні. Якщо ж ми говоримо про Російську Федерацію і зануримо себе в російський інформаційний простір, то вони чітко, послідовно, із застосуванням всіх доступних засобів, відстоюють свої національні інтереси. Там немає риторики про гібридну війну. Загалом, "русский мир" глазами (ушами) русскоязычного гражданина – он прекрасен, он великолепен".

Він абсолютно зрозумілий.

Так. Чіткий, зрозумілий для широкого загалу … і це треба усвідомлювати. Із цим ми стикаємось, коли говоримо з нашими співгромадянами з Криму: вони говорять про те що "не всё так сладко", але, в цілому, "всё понятно, всё хорошо". Зрозуміло чому Росія пішла на анексію, зрозумілі її інтереси, зрозуміле ставлення до цих фактів громадян Росії, зрозуміло чому вони, наприклад, переслідують наших активістів чи журналістів, це зрозуміло і для самих громадян і для російської влади.

А ми, Україна, використовуємо туманний термін гібридної війни для того, щоби вживати напівміри чи напівзаходи, ми прикриваємося тим, що це гібридна війна і це наша гібридна відповідь на неї. Хоча насправді це просто брак політичної волі, неможливість консолідувати наше суспільство, це брак відкритості влади, яка не довіряє суспільству.

Ну, виходить, що приставка "гібридна" – просто зручне слово, за яким можна сховати що завгодно?

В принципі, так. Якщо говорити про історичне коріння того, що відбувається, Російська Федерація не міняла своїх засобів фактично століттями. Це ті ж самі інструменти, які використовував Радянський Союз – і КДБ, і зовнішня розвідка СРСР. Це інструменти впливу, шантажу, поширення вигідної інформації, які використовувала і Російська імперія. Ці інструменти старі, як світ. В принципі нічого нового не відбулося.

Зрозуміло, що для формування чіткої стратегії інформаційного спротиву потрібна політична воля. Чи є якісь альтернативні шляхи для його формування?

Пам'ятаєте, коли я говорив, що треба враховувати як константу зовнішній вплив, про Захід, про наші політичні баталії, відсутність політичної єдності в Україні? Так от, мрії про стратегію, про єдність меседжів і єдиний порив всіх інституцій держави і громадського сектору – це ілюзія. Нам треба розуміти, що в найближчі часи ми будемо працювати в інших умовах – чи є це погано, чи є це добре.

Це є факт?

Так. Факт, який потрібно враховувати і відточувати свої інструменти. Чи є інструменти для того, щоб реалізувати горизонтальні зв’язки і комунікації? Так. Але частину з них нам ще потрібно знайти. Відкритість і довіра, гірка правда і робота над собою, а не пропаганда.

Якщо говорити про кошти і ресурси, які можуть виділити влада і українське суспільство на інформаційні кампанії, то вони не є співрозмірними коштам, які виділяються, наприклад, Росією.

З іншої сторони – Захід перебуває у власних ілюзіях. Умова, яка висувається до України західними державами, – дотримання прав і свобод, свободи слова. А першою вимогою після введення військового стану для відбиття агресії є обмеження прав та свобод, і Україна вимушена балансувати на межі. Наприклад, необхідно обмежити право доступу до інформації. Це непопулярне рішення, яке важко продати Заходу. Коли ми говоримо про заборону доступу до мережі "Вконтакті" – це приклад непопулярного рішення, яке потрібно запроваджувати в умовах війни, а не перед виборами на четвертий рік агресії.

Що мають робити українські громадяни, аби сприяти становленню інформаційного суверенітету?

Свідомість і розум – це наш особистий інформаційний простір. Це наш, а не держави, обов’язок навести там лад, прибрати і розкласти все по поличках. Не реагувати на неперевірену інформацію, на фейки, на емоції. Не реагувати на гучні сенсації. Це складно зробити – бо це наша людська природа. Але треба усвідомити, що це – інструмент, завдяки якому нами маніпулюють чи то з комерційною метою, чи з метою отримати наш голос. Підвищувати рівень медіаосвіти, працювати над собою, над особистими цінностями, над тим, щоб ставати вільною заможною людиною у вільній країні. Адекватно фільтрувати інформацію і приймати власні рішення.

Не лінуватись думати?

Не лінуватись думати і не бути натовпом. Маніпулюють не особистостями, маніпулюють натовпом. Мені подобається спілкуватись з англо-саксами через їхнє своєрідне почуття гумору. Вони абсолютно все піддають сумніву, сміються над усім, мають незалежність в поглядах, скептицизм до власної країни і урядів, до політиків, до професійних громадських діячів, до медіа.

Тобто почуття гумору аудиторії це теж важливо?

Дуже. Це ознака і розвитку інтелекту, і можливості скептично оцінювати речі, які тобі нав’язують.

Що сьогодні потрібно для досягнення інформаційного суверенітету України?

По-перше, налаштуватися на десятиліття роботи. По-друге не відокремлювати інформаційний суверенітет від нашого суверенітету економічного, військового, політичного. Сам по собі він не може існувати.

Ну, як підсумок, виходить що на всіх рівнях треба навчитись ставитись до держави з повагою?

Це не тільки питання ставлення, це – конкретні дії на усіх життєвих рівнях: особистому, суспільному, громадському. Ми не діти, щоб просто сприймати інформацію, йдеться про зрілу відповідальність за вчинки, незалежно від того, чи йдеться про особистий розвиток, чи про роботу, чи про національну безпеку.