Геннадій Кофман: «Документалістика — це кіно, яке не має меж»

Продюсер Геннадій Кофман заснував фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA 15 років тому. Тоді він буквально вишукував авторські стрічки, щоб заповнити фестивальну програму. Сьогодні ж тішиться сміливістю та запалом нового покоління авторів.

Він переглядає документальне кіно винятково вночі, і сам ніколи б не погодився стати його героєм.

На фестивалі мобільного кіно Mobile Flix Fest 2018 Геннадій розповів про нове покоління української документалістики і пояснив, чому важливо записувати свою бабусю на камеру. А також склав список найкращих документальних фільмів.

Любов до документалістики

Я полюбив документалістику частково завдяки батькові. Він певний час також нею захоплювався. Придбав собі камеру, літературу. А я, прогулюючи школу, її читав. Потім потрапив на кіностудію, де знімали документальне кіно, асистував. Перший фільм, який викликав у мене сильні почуття, — «Звичайний фашизм» Михайла Ромма. Він спонукав мене вивчати документалістику, пізнавати її глибше. Я почав розуміти, що документальне кіно — таке непередбачуване і таке неймовірне. Я усвідомив, що воно не має меж. Усе залежить від творчого пошуку і виклику, який ти сам собі ставиш.

Особисто я люблю кіно-спостереження, де автор не нав’язує власної думки, не озвучує фільму, а дає нам прожити історії разом з героєм віч-на-віч. Це аскетична мова кіно, яка не педалює емоцій глядача.

Дивлюся кіно винятково вночі, сідаю не раніше першої години ночі. Почав нічні перегляди давно, коли діти були малі. Зараз вони виросли і ми одне одному не заважаємо. Однак це чудовий спосіб ізолювати себе від усіх зовнішніх подразників і концентруватися лише на кіно.

Я добросовісно й досі намагаюся переглядати фільми як глядач. Однак мені не часто вдається. Мені сьогоднішньому отримати задоволення від фільму непросто. Навіть коли трапляються справжні «цукерочки», я знаходжу привід посперечатися в думках із автором, придумати, що зробив би інакше.

Документалістика мені не набридає уже стільки років. Постійно з’являються нові школи, методи. З кожним роком мені, звісно, все важче й важче дивуватися. Навіть у нашому фестивальному колективі з молодшими колегами під час відбору трапляються цікаві ситуації. Вони із захватом пропонують до програми фільм, а я їм кажу, що у 2005-му ми вже показували схожий і він був набагато талановитішим. Мої колеги цього, звісно, пам’ятати не можуть. Вони тоді у 5-й клас, напевно, ходили. Адже у нас уже три покоління працює над фестивалем.

Docudays UA 15 років

Коли ми тільки починали Docudays у 2003 році, знайти українське документальне кіно було майже неможливо. Один старший режисер якось нагадав мені, що ми його кіно взяли в програму майже перед відкриттям. Коли я відбирав перші фільми на фестиваль, то часом рахував лелек, кошенят та соняшники, щоб не заснути. Бідних випускників Карпенка-Карого псувала школа людей, які 30 років нічого не знімали. Молодь приходила і не мала ідей.

Зараз люди стали сміливіші в усьому, вивільнилася якась енергія після Майдану. Тепер проблем з українською документалістикою немає. 60% фільмів на Docudays — це молоді режисери, які творять без жодної підтримки. І чомусь 80-90% цих режисерів — дівчата. Вони сучасні європейські люди. Часто зустрічаю їх на документальних фестивалях у Каннах чи Стокгольмі. Вони витрачають гроші на своє майбутнє, їздять, дивляться, вчаться. Почуваються вільно у своїх творчих пошуках і не комплексують.

Глядач також змінився. Сьогодні в зали прийшло нове, відкрите до документального кіно покоління. Фестиваль має своїх постійних фанатів, які просто оселяються у залах у тиждень показів.

Обираючи фільми у програму, ми намагаємося керуватися принципами жанрового, стилістичного, тематичного та географічного різноманіття. І без скандальних фільмів також не обходиться. Хоча на Docudays ми намагаємося цим не зловживати. Іноді буває й навпаки. Дивимося правильне канонічне кіно і не беремо його в програму, не зачіпає. Бо найголовніше в авторській документалістиці — відкрити щось нове.

У процесі відбору важливий досвід. Іноді достатньо 5-10 хвилин, щоб вимкнути фільм. Дуже вимотує емоційне різнобарв’я фільмів, які дивлюся. Також часто бракує часу на рефлексію і проживання фільму. За правилами, потрібно починати відбір якнайраніше. Однак це рідко вдається.

Docudays уже давно перестав бути просто фестивалем. Ми організовуємо покази по усій Україні, проводимо близько 220 кіноклубів у бібліотеках, школах та в’язницях. Ми випускаємо каталоги української документалістики. Хочемо активно просувати наше кіно за кордоном.

Не лукавлячи скажу, що сьогодні Docudays творить абсолютно кожен член команди. Такий фестиваль неможливо проводити у диктаторському режимі. Ми — авантюристи. У нас немає жорсткої вертикалі влади. Напевно, фестиваль з 15-річною історією потребує більшого структурування. Однак це може зруйнувати нашу живу енергію і запал. У нас різні куратори відповідають за різні напрями і програми. Це значно полегшує пошук фільмів. А ще дуже тішить, що стільки людей хочуть бути волонтерами та асистентами на фестивалі.

Сучасна документалістика

Cьогодні актуалізувався напрям impact-журналістики. Це кіно, яке викликає зміни у суспільстві. Docudays, наприклад, завжди був на ньому сфокусований. Однак в інших країнах цей жанр розвинений краще. Не всі українські режисери задумуються про те, хто дивитиметься їхнє кіно і навіщо. Найчастіше вони хочуть створювати фільми для «найширшої аудиторії». Так не може бути. У Західній Європі давно зрозуміли, що лише чітке бачення аудиторії та прогнозування впливу фільму може забезпечити його успіх.

Мобільні пристрої теж змінили кіновиробництво. Через доступність інструментів кіно може зняти кожен. Однак не варто забувати, що в дитячому садочку ми всі починаємо вивчати букви. Однак хтось стає письменником, а хтось — ні.

Для мене процес створення фільму — майже сакральне дійство, яке забирало в мене та моїх колег купу нервів та сил. А мій син може зняти, змонтувати і викласти у мережу відео по дорозі з університету додому. Це насправді ознака нової цивілізації і нових способів комунікації. Наприклад, повнометражний фільм з багатомільйонним бюджетом може зібрати в мережі 30-40 переглядів. А відео школяра з телефону — мільйони.

Кіно демократизувалося. Від цього нікуди не подітися. Доступність інструментів породжує багато низькоякісних продуктів. Проте межа між професійним кіно і аматорським відео все ще досить чітка. Вона в якості, естетиці, осмисленому монтажі, сюжеті. Я тішуся, що естетика неохайного кіно, як відсилання до реальності, відживає своє. Всі цим перенаситилися. Естетичне та осмислене кіно знову цікаве. До того ж в Україні досить сильна операторська школа, яка може таке кіно продукувати.

Нове покоління режисерів та глядачів відкриває для себе теми заново. Добре, коли вони вічні. На них і говорити можна вічно. Але коли не вирішені за 10-15 років соціальні проблеми порушують у фільмі знову й знову, то це припиняє бути цікавим.

Все ще гостро стоїть питання дистрибуції. Документальне кіно має свого глядача. Однак не кожен може дістатися до фільму і переглянути його. Не знають як. Саме тому поширенням документалістики мають займається спеціальні дистриб’ютори. У нас поки що цим займаються самі творці.

Теми

Сьогодні тематика документального кіно неймовірно барвиста. Автори не бояться братися за складні теми. Велика кількість стрічок пов’язана з війною, темою повернення додому та адаптації до мирного життя. Направду, сьогодні в Україні багато знімають про людей, які повертаються з фронту і долають посттравматичний синдром. Наприклад, Аліна Горлова зняла фільм із сильною головною героїнею «Явних ознак немає».

Ми маємо розуміти, що світ довкола змінився. Ми, документалісти, мусимо транслювати важливі повідомлення у західноєвропейський простір. Адже там досі не в’їжджають, що у нас насправді відбувається. Їм необхідно весь час пояснювати і нагадувати.

Друга тема, яка ще й досі актуальна, — гендерно чутливі питання. Це пов’язано з тим, що ми молода демократія і ще й досі для нас ці питання актуальні. Це віковий етап суспільства. Я тішуся, що молодь нині загалом вільна у виборі тем. Не боїться складних зйомок та довгих експедицій.

Герої

Наша професія, звісно, дуже цинічна. Ми розуміємо, що певним чином використовуємо своїх героїв. І варто чітко розуміти, чи вартує наша інтервенція у життя людини того фільму, який з неї вийде. До того ж героєм документального фільму може бути не кожен. Я, наприклад, ніколи б не погодився, щоб за мною стежила камера.

Молоді режисери майже усі проходять через етап створення кіно про своїх мам, бабусь та інших рідних людей. Однак я думаю, що варто робити таке собі інтимне кіно, лише для себе. Наприклад, закарбувати кількагодинний монолог прабабусі без усіляких кіношних витребеньок для її правнуків. Це буде набагато цінніше, ніж нав’язувати свій вузький досвід багатотисячній аудиторії.

Професіонали завжди працюють на результат, а любителі заради процесу. Однак завжди важливо розуміти, яким буде результат. Для чого ви знімали своїх героїв. Якщо просто заради фестивалю, можливо, й не варто взагалі створювати кіно.

Продюсерська робота

Я розумію, що хочу працювати з режисером як продюсер, якщо він має власний голос і горить проектом. У роботі також важливі довіра й повага. Я люблю усіх своїх режисерів. Кожен з них трошки по-хорошому не сповна розуму. Так само, як і я. Однакових серед них немає.

Ніколи не рано й не пізно знімати документальне кіно. Найважливіше — зуміти відобразити щось унікальне. Іноді молодий режисер приносить свої напрацювання, а я питаю його: «Де світ імені тебе?»

Для себе я виробив головне правило роботи з молоддю — не нав’язувати свого бачення. В юному віці не завжди режисерам вдається з глибиною та знаннями говорити про серйозні речі. Однак їх вирізняє сміливість пошуку. Якщо їм не вказувати, з’являються неймовірні речі. Людям необхідно вірити у себе. Дивитися на світ через очі молодої людини так само цікаво, як і через досвідченого автора. Ніколи не рано й не пізно знімати документальне кіно. Найважливіше — зуміти відобразити щось унікальне. Іноді молодий режисер приносить свої напрацювання, а я питаю його: «Де світ імені тебе?». Дуже важливо, щоб з фільмів на екран проступила індивідуальність творця. Щоб так ніхто не вмів знімати, лише він. Мені цікавіше працювати з режисерами, які мають свій унікальний голос.

Кіно мають знімати усі, хто цього прагне. Фільтр професійності працює по-іншому. Якщо не можеш створити цікавого, унікального світу, нікому не буде цікаве твоє творіння. Щоб стати ширшим, треба дати світові більше.

Є індустріальний процес, банальна фіксація. Так знімають серіали. У кожної серії може бути новий режисер — і нічого не буде. Однак цікаві ті твори, які неможливі без автора. Такі фільми я впізнаю з другої чи третьої секунди фільму. Я ревно ставлюся до документалістики. Завжди образливо, коли хтось йде в ігрове кіно через гроші або ще чомусь. Мені також пропонували, але це просто не для мене.

Несправжність у документалістиці

У фільмах Яцека Блавута часто трапляються такі сцени, коли ти розумієш, що режисер їх підлаштував. Наприклад, у фільмі «Ненормальні» Яцек попросив головного героя привітати своїх друзів. Він пояснив мені це тим, що можна роками шукати правильну емоцію і сцену, щоб розказати правду про головних героїв. Можна тисячу слів сказати або ж показати один-єдиний кадр, який спрацює сильніше за все. Коли така сцена вбудовується у фільм чесно, я це допускаю. Однак коли намагаються змусити звичайних людей зіграти емоції, прочитати заготовлений текст або провокують на щось — це недопустимо. Це за межами добра й зла.

Мене колись просили проконсультувати фільм, де сцену у військкоматі вирішили зняти з документальними героями. Спроба симулювати зробила фільм набагато гіршим. Людей лякала камера. Вони видавали монологи буцімто від себе, однак це виглядало жахливо нещиро. Дуже тонка грань між провокацією заради розкриття героя і симуляцією. Просити продавчиню зіграти царицю — жахлива вульгарність.

Цікавість до життя

Я досі займаюся Docudays та документалістикою через цікавість. Усе думаю, а раптом знайдеться фільм, який розкриє мені усі таємниці світобудови, відповість на усі мої життєві питання, а я це пропущу? Мене це дуже засмутить.

Геннадій Кофман рекомендує документальні фільми:

«Старший на 10 хвилин», Лекс Франк
«Акти вбивства», Джошуа Оппенхаймер
«Михайло та Даниїл», Андрій Загданський
«Тлумачення снів», Андрій Загданський
«Ненормальні», Яцек Блавут
«Блокада», Сергій Лозниця
«Все може трапитися», Марцель Лозинський
«89 міліметрів від Європи», Марцель Лозинський
«Чеська мрія», Віт Клусак, Філіп Ремунд