Хочемо у кожній країні мати українців, спроможних впливати на політичні процеси

Із 46 мільйонів українців, які проживають у світі, лише близько 35 мільйонів мешкають на території України. Решта називають своїм домом Канаду, США, Бразилію, Австралію, Росію, Казахстан, Туреччину, Німеччину, Францію – та ще десятки країн, формуючи численну українську діаспору.

У 1967 році більшість українських організацій погодилися утворити єдину координаційну надбудову, відому нині під назвою Світовий конгрес українців. Із 2018 року СКУ очолює Павло Ґрод, який намагається вдихнути у 52-річну організацію нове життя та зробити її актуальною у нинішніх мінливих умовах.

Укрінформ поговорив із ним про пріоритети світового українства, сучасні виклики, співпрацю із офіційним Києвом та багато іншого.

— Якими є пріоритети роботи Світового конгресу українців на наступні кілька років?

— Перший пріоритет – захист України від російської агресії. Ми зобов’язані пояснити світовій спільноті, що Росія – агресор, бо це подекуди починають забувати. Як на мене, одним із позитивів саги про імпічмент у США є те, що в Америці нарешті заговорили про стратегічну важливість України.

Другий пріоритет – розбудова економічно потужної України, яка рухається євроатлантичним шляхом. Саме тому ми всіляко заохочуємо іноземні інвестиції, беремо участь у міжнародних заходах тощо.

І третій – розбудова впливових і свідомих українських громад у світі. Ми намагаємося єднати українців та вчити їх веденню політичних процесів. У Канаді ми впливові саме тому, що об’єднані. Наша мета: в кожній країні світу мати українців, здатних впливати на місцеві політичні процеси.

— Про потужну українську громаду Канади знають усі, але наскільки впливові наші діаспори у інших державах?

— Ситуація дуже різниться від держави до держави. Значний вплив є у США та Австралії, трошки менший – у Великобританії, а от у решті країн – слабший. Утім, стан справ змінюється. Нещодавно ми провели щорічні загальні збори у Берліні, де організували зустрічі з провідними членами Бундестагу, високопосадовцями із офісу Меркель та МЗС. Із собою ми брали очільників української громади Німеччини, аби вони на власні очі побачили, як займатися лобізмом, та могли продовжувати робити це самостійно.

— Чи координує СКУ свою роботу з українськими дипломатами?

— Так, звісно. Коли я востаннє був в Україні, то спілкувався і з міністром закордонних справ, і особисто з президентом, і з його командою – ми перебуваємо у регулярному контакті. Наш київський офіс постійно спілкується із (заступником глави МЗС – ред .) Василем Боднарем  й іншими. Із посольствами ми теж на зв’язку. Наприклад, у Німеччині ми координуємо роботу не через Київ, а безпосередньо обговорюємо все з послом Андрієм Мельником: формуємо координаційну раду, проводимо конференції, погоджуємо, хто чим займатиметься – й виконуємо це.

— Які стосунки між різними українськими діаспорами? Наскільки вони дружні?

— Загалом бажання товаришувати є, однак існують й певні нюанси. Скажімо, приїжджаємо ми в Берлін, зустрічаємося з громадою, всі нібито зацікавлені у співпраці. Однак, щойно ми від’їжджаємо – вони не можуть між собою домовитися. Цей процес забирає час.

— Тобто, проблеми все-таки існують?

— Буває по-різному. Відверто кажучи, у більшості випадків конфлікт трапляється через особисті засади: я – найкраща, я все організувала, а ви хто взагалі такі? Думаю, із розвитком громади прийде й дисципліна, яку ми вже бачимо в Канаді. Люди тут поважають одне одного, існують різні організації, є певна конкуренція, але загалом – все добре.

— Чи відчуваєте ви зовнішні спроби посіяти розбрат усередині громад?

— Так, політична стратегія “рускій мір” є великою загрозою, яка намагається асимілювати наші громади. Нам кажуть: ми ж усі – слов’яни, давайте бути разом, навіщо нам цей розділ? У багатьох країнах ми також бачимо інший процес, коли виходять активісти, які називають себе найбільшими патріотами, а всіх інших звинувачують у продажності. Такі “акції” відбуваються досить часто, і нам важко зрозуміти, чи ці люди – кимось найняті провокатори, чи просто егоїсти. Це явище може бути російською стратегією, що полягає у проникненні й роздмухуванні внутрішніх суперечок.

— Як може Українська держава допомогти в об’єднанні закордонних українців?

— Я не хочу створити враження, ніби держава має організовувати громади. Звісно, потрібне державне сприяння в особі МЗС, але громада повинна бути самостійною, громадянське суспільство має залишатися незалежним від сторонніх впливів. Саме тому в СКУ ми принципово не приймаємо жодного державного фінансування в будь-якій формі. Ми на 100% існуємо за добровільні пожертви нашої громади.

— Над якими конкретними проєктами працює зараз СКУ з урядом?

— Існує один масштабний проєкт – стратегія повернення українців, який зачіпає дуже багато проблем та передбачає співпрацю із різними державними відомствами. Передусім, ми з президентом відпрацьовуємо чотири закони: про подвійне громадянство, про посвідку закордонного українця, про трудових мігрантів і про вибори. Перші два законопроєкти ми вже представляємо. Також ми працюємо із міністром освіти й науки над розробкою програми, покликаної дати змогу нашій молоді з-за кордону приїздити в Україну на навчання, але також й підтримувати діаспорні освітні проєкти в інших державах. На зустрічі з міністром культури, молоді та спорту ми говорили про потребу створення програм стажування, які б дали змогу діаспорянам дійсно відчути себе українцями.

— Яка роль у цьому СКУ?

— Наведу конкретний приклад – стажування у парламенті, яке ми обговорювали із головою Верховної Ради. Ми опрацьовуємо, як воно має виглядати, коли стажери приїздитимуть, із ким безпосередньо працюватимуть, треба також знайти фінансування. Після започаткування програми ми в діаспорі заохочуватимемо до участі в ній. Врешті-решт, сподіваюся, існуватимуть десятки різноманітних програм, які дадуть змогу молоді з діаспори приїжджати до України.

— Наскільки нині активні молодіжні обміни між Україною та іншими країнами?

— Наразі подібних програм існує досить мало. Кілька – у США та Канаді, але в інших державах громада подібного організувати не змогла. Тому це є ще одним із наших пріоритетів: дати нагоду українській молоді вчитися й отримувати досвід за кордоном, але потім обов’язково повертатися в Україну.

— Це звучить досить оптимістично. Чи правильно я розумію, що чинна влада готова дослухатися до діаспори?

— Так, нас готові почути. Президент перебуває при владі лише пів року, а досягти вдалося вже багато. Загалом пан Зеленський дуже відкритий до співпраці з нами. Із часу його інавгурації ми вже бачилися разів шість, тобто ледь не щомісячно. Все ж зазначу, що ми починали нашу співпрацю не з чистого аркуша, а розбудовували її на наявному фундаменті.

— Хочу спитати про нашу громаду в Росії. В якому вона перебуває стані?

— У нас є п’ять складових організацій у Росії. Дві з них – у погодженні з нами вирішили тимчасово припинити членство в СКУ, остерігаючись загрози заборони. Три інші ухвалили інше рішення, оскільки вважають, що як схилять голову – то отримають по ній. Натомість, вони навпаки подали до російського суду позов зі скаргою на рішення стосовно включення СКУ до переліку “небажаних” у Росії організацій. Власне, у нашого віцепрезидента, який і подав цей позов, проводили обшуки. Він розумів ризик, але все одно був готовий взяти на себе відповідальність.

— Що може робити діаспора для звільнення з російського полону українських політичних бранців?

— Ми вже багато робимо й не припинятимемо цих зусиль. Ми мусимо інформувати уряди й правозахисні громадські організації про те, що відбувається, заохочуючи їх тиснути на Росію. Наші члени у всіх державах залучені до постійного політичного процесу. СКУ формує стратегію, доносить її до кожної країни й намагається впливати на владу та громадянське суспільство, нагадуючи, що в Росії утримують політичних в’язнів та знущаються над українцями. Ми закликаємо не допускати Росію до ПАРЄ та інших міжнародних організацій, оскільки їй у них не місце.

— Мені подекуди трапляються запрошення на акції протесту громади під українськими посольствами стосовно питань друго-, якщо не третьорядного значення, приміром, щодо незначного підвищення тарифів в Україні. Хоча масовість таких подій часто свідчить про їх непопулярність, все ж сам тренд є тривожним. Чи слід українській діаспорі бути за замовчуванням опозиційно налаштованою?

— Важливо розуміти, що наш ворог – не Київ, а Кремль. Ми мусимо діяти не проти інтересів України, а навпаки – її постійно підтримувати. Коли іноземні уряди та суспільства бачать, що українці самі протестують проти України, то нічого хорошого не думають. Даремно сподіватися на підтримку іноземцями української економіки та боротьби проти російської агресії, якщо ми самі нищимо позитивний імідж. Діаспорі, навпаки, – варто зображувати позитивну Україну.

— В Україні створено платформу іномовлення. Чи вбачають у ній закордонні українці певний канал комунікації, що мовитиме у тому числі й для них з України?

— Будь-яка комунікація – позитивна. Деякі українські канали колись намагалися увійти у світові кабельні мережі, й це дуже добре. Чим більше з’являється позитивного українського контенту будь-якими мовами – тим краще. Тому я дуже задоволений, що Укрінформ має широку мережу закордонних кореспондентських пунктів.