«Я засуджував себе»: інтерв’ю з бійцем-гомосексуалом, який воював на Донбасі

В Україні геям та лесбійкам не заборонено проходити військову службу. Але, з огляду на те, що до представників ЛГБТ-спільноти систематично застосовують насилля на вулицях мирних міст, бійці не поспішають розповідати правду про себе побратимам.

Віктор Пилипенко – наразі один з небагатьох військовослужбовців, які наважився на камінг-аут, та зізнався на широкий загал, що він – гей.

— Коли ти усвідомив, що ти нетрадиційної орієнтації?

– Повне усвідомлення до мене прийшло, коли мені було 21 рік, із моїм першим справді сильним коханням до чоловіка. Це був мій найкращий друг. До того я звичайно відчував за собою гомосексуальні нахили, були певні прояви, але сам собі я не готовий був відкритися. Я жив у подвійному світі. Навіть у школі був гомофобом.

— Ти служив в армії, як багато українських чоловіків…

– Я служив у частині ППУ на західній Україні у місті Стрий. Це була дуже дисциплінована, зразкова частина. В принципі служба не давалась легко. Нас там навчили, що таке правила, що таке порядок.

— Ти тоді себе вважав натуралом?

– Ні. Я пішов на свою строкову службу після того, як закохався, я не відчув від свого друга взаємності.

— Ти втік від нещасного кохання в армію?

– Так (сміється). Я депресував, мені було, насправді, важко. Я важко себе самого сприймав, я відчував, як суспільство не сприймає геїв, ЛГБТ-спільноту. Я засуджував себе. Той хлопець, якому я відкрився у своєму коханні, також засудив це. Він був і є гетером, він тоді зустрічався з дівчиною. Я почав свій шлях у глибоку-глибоку депресію. Для того, аби стрепенутись я вирішив піти на строкову службу.

– В мене дід, прадід військові і батько культ армії в сім’ї впроваджував. Я вважаю, що це дуже правильно.

— Я знаю, що ти брав участь в першому Майдані і на момент початку другого ти взагалі жив в Арабських Еміратах…

– У Дубаї. Так, я там працював. Я планував там будувати кар'єру. Це було звичайно Duty Free, але вже на той момент, коли я звільнився і втік на Майдан, то я вже пройшов певні етапи до досягнення успіху. Я жив з хлопцем, який у мене на той час був.

— Там не це створювало проблеми?

– Це створює проблеми тоді, коли ти це показуєш, коли тебе можуть зловити на цьому. А можуть зловити будь-де.

— Там фактично це законом заборонено…

Так – шаріатом. Ми дуже з хлопцем ризикували, бо нас могли посадити до тюрми.

— Потім ти повернувся сюди. Що ти робив на Майдані?

– Я одразу вступив самооборону. Це була "Сорокова сотня", здається. Потім ми жили в Українському домі, в нас була барикада біля філармонії, як її називали, "імені Бетховена". Потім 18 лютого почались всі події на перетині вулиць Шовковичної та Інститутської.

— Коли стріляли, то ти там був?

– Так. Ми спершу намагались вибудувати оборону на цьому перехресті. Ми підносили шини, намагались розпалити вогонь такий, як колись у свій час на Грушевського самооборона спромоглася зробити для того, щоб захистись від "Беркута". Але все ж "Беркут" був кмітливіший, він витіснив нас звідти безпосередньо на майдан. Там ми почали конкретну оборону. Я готував "коктейлі Молотова" та палив останню барикаду під будинком Профспілок.

— Як для тебе почалась війна?

– Після Майдану я подав анкету в добровольчий батальйон "Донбас". Я чекав поки мене призве мій військкомат, тому що я все ж мав досвід строкової служби. Мене призвав мій військкомат, я з'явився за повісткою, мені вклеїли вкладку у військовий квиток і записали до лав територіальної місцевої оборони Бородянського району. Я зрозумів, що можу дочекатись до того, що росіяни будуть в Києві.

– Тоді я подав першу свою заяву в батальйон "Донбас", але вони не відгукнулись. Потім, коли трапився "Іловайський котел", то я виходив разом з іншими мітингарями на Банкову, ми вимагали тоді бронетехніку та визволення хлопців, які там були в оточені. Після того жахіття, яке відбулося в Іловайську, я чекати не міг. Подав у батальйон "Донбас" другу заяву і мені зателефонували.

— Не було страшно йти воювати після того, що відбулося в Іловайську?

– Я розумів, що потрібно.

— Скільки ти воював і де?

– Це був виключно батальйон "Донбас". Рік та вісім місяців я в ньому провів на посаді стрілець-санітар. Також я був протитанковим гранатометником. Воював я спершу на Луганщині до "Дебальцівського котла", але там не було відкритих бойових дій, тобто батальйон не втручався у відкриті бойові дії. Це були зачистки сіл у сірій зоні. Доволі спокійна робота. Ми розташовувались у мирній долині, а потім 15 лютого 2015 року нашу роту кинули в Широкине – це найгарячіше. Там ми провели шість місяців.

— Розкажи про найстрашніший момент на війні

– Найстрашніший момент – це тоді, коли по нас стріляли танки, тобто коли стріляли міни, САУ. Ми в принципі були готові, що от-от має прилетіти, ми мали укриття, де в долю секунди могли відступити.

– Одного разу в нас була засідка – ми з двома СПГ намагались вполювати танчики. Танчик засік нас раніше і почав дуже влучно по нас працювати. Тоді я відчув справжній страх, тому що ці розриви дуже потужної ударної хвилі відбувались ніби нізвідки, це було дуже непередбачувано, я розумів, що якась секунда, воно вибухне і розірве мене на шматки.

– Ще один страшний момент – через те, що я був стрільцем-санітаром, то мене завжди кликали тоді, коли десь був поранений. Коли я чув по рації "Француз" – це мій позивний – я розумів, що десь поранений, мені треба туди іти, рятувати, але я не знав, чи це буде "двохсотий" чи "трьохсотий". Це також було страшно, а особливо, коли ще називали позивні, коли я точно знав, хто це.

— Ти зробив камінг-аут, тобто ти сказав про свою гомосексуальність публічно. В нашій країні через це батьки можуть відмовитись від дітей, люди можуть побити на вулиці та називати образливими словами. Як це сприйняло твоє оточення і ті хто з тобою воював?

– Ті, хто воював зі мною безпосередньо, сприйняли це дуже нормально. Я найбільше хвилювався, як саме вони приймуть це. Я боявся їхнього осуду, я боявся, що вони скажуть, чому я це роблю. Вони виступили на мою підтримку.

– Я зробив свій камінг-аут у соцмережі, і деякі хейтери почали залишати негативні коментарі всілякі. Хлопці почали заступатись за мене в тих коментарях. Це дуже тішить, що хлопці, які пройшли війну, підтримують права та свободу громадян. Вони розуміють, що це не є великим гріхом чи ще щось. Для них це абсолютно нормально, бо вони знають мене в бою, вони знають мене в батальйоні, що я їх ніколи не підставляв так як і всі.