Як Сашко Даниленко підкорив Нью-Йорк
7 лет назад 0
Сашко Даниленко — український анімаційний фільммейкер. Наразі живе та працює у Нью Йорку. Надзвичайно яскрава особистість з багатим внутрішнім світом та унікальним баченням, здавалось би, простих речей. Нам вдалося поспілкуватися із Сашком, він охоче поділився з нами тим, над чим зараз працює, розказав про різноманітні фестивалі та плани на майбутнє.
Для початку хочу познайомитися ближче і дізнатися трохи про ваше життя. Чим ви займалися в Україні та скільки часу вже проживаєте за кордоном? Що саме стало причиною переїзду? (якщо це не секрет :))
В Україні я завжди так чи інакше займався створенням відео. Паралельно почав робити анімаційні музичні кліпи. Потім працював суто над анімацією, їздив на фестивалі та робив ілюстрації. У певний момент стало трохи не вистачати повітря, і з’явилось відчуття, що все йде по колу, а не по спіралі. Коли запросили на покази та фестивалі у Штати, я зрадів можливості побачити Нову землю, але особливих планів на неї не мав. Коли потрапив сюди, усе закрутилося дуже швидко, я познайомився з купою талановитих та ідейних людей, і мені запропонували цікаві проекти. Наш проект «Велопортрети» потрапив до програми TED Talks і нас запросили до Нью-Йорка.
Українці знайомі з вашою творчістю, зрештою, і через відомий гурт ТНМК. Як Ви з ними познайомились та звідки взявся такий собі пан Гупало?
Для мене було приємною несподіванкою отримати листа від ТНМК з пропозицією зробити кліп. Я тоді тільки повернувся з Франції і почувався трохи розгублено, не знав що стане наступним проектом. Тому я з радістю пірнув у роботу. Спочатку була пісня. Потім почав викарбовуватись кремезний силует супергероя, який набирав все більш чітких рис, поки я над ним працював. З’явилась його історія, його друзі та вороги — врешті концепт світу Гупала. Гупало Василь – це флегматичний майстер, який хоче спокійного життя і роботи, але загострене відчуття правди не дає йому пройти повз несправедливості. Коли нема можливості вирішити конфлікт мирно, у нього вмикається турборежим. Глечик його терпіння швидко переповнюється, і тоді ворогам краще ховатись. Усе, що є під рукою, перетворюється на зброю; сам він стає величезним, і очі в нього починають світитися. Ще він має друга Левка, який через свою вдачу завжди знаходить проблеми, які треба вирішувати. Усі ці герої живуть в дивному світі, де космічні технології змішані з надприродними явищами та середньовічним побутом. Звісно, що все це не могло влізти в один кліп, тому незабаром ми з Фоззі почали працювати над книжкою. Наразі ще є напрацювання для міні-серіалу, для реалізації якого треба, щоб зірки зійшлися, як потрібно.
Чим вас приваблює саме сторітелінг? Де берете натхнення та ідеї для створення своїх проектів?
Ми всі розповідаємо історії в той чи інший спосіб. І робимо це все життя. І в кожного є свій спосіб та стиль, незалежно від мови. Для мене найцікавіша мова – це візуальна. Вона дуже потужна, і в той самий час дуже гнучка. Одна картинка – один зміст, дві картинки – інший. Поміняти їх місцями – вже третій. І це нескінченний конструктор, в який можна гратися все життя. У моїй роботі мені доводиться задіювати увесь досвід, спостереження, смак та навички, постійно вчитися. Це дуже добре тонізує.
Нам відомо, що певний час Ви жили у Парижі та працювали над створенням відео для французького гурту Kwoon. Розкажіть трохи про цей досвід.
Це був казковий час дослідження паризької романтики. Ми з дружиною жили в центрі міста, натхненно працювали і накопичували натхнення на майбутнє. За програмою арт-резиденції, ми мали влаштовувати день відкритих дверей двічі на місяць, і люди з вулиці приходили до нас у студію, як у галерею, — знайомитись, дивитись роботи та спілкуватися. Більшість учасників резиденції були представниками сучасного мистецтва, і їхні трьохмісячні проекти були на кшталт намазав мотузку фарбою, повісив на стіну, підписав – тусуєшся. Натомість анімація вимагає багато часу і кропіткої роботи, тому ми майже всі три місяці не вилазили зі студії, аби зробити фільм вчасно. Коли про це дізналися організатори та директори програми, запропонували нам повернутись ще на два місяці, щоб догуляти і побачити недогуляне. Це було дуже круто і приємно, до сліз. Звичайно, ми повернулись, і ті два місяці земля у Парижі горіла під нами ( сміється — прим. ред).
Оскільки вже говоримо про ваш досвід співпраці з музикантами, можливо, є виконавці, з якими Ви б особливо хотіли співпрацювати?
Авжеж. Є купа різножанрових композицій у моєму плейлисті, до яких би я хотів намалювати кліп. Але для кожного з таких проектів потрібен певний парад планет, щоб процес пішов. Сподіваюсь, за цим довго не затримається, і ви незабаром побачите новий кліп.
Давайте закцентуємо увагу на Вашому проекті CAT'N'BAT. Кіт та Кажан – доволі дивна пара. Чому саме вони стали героями ваших історій? Можливо, тут є якийсь прихований символізм, так би мовити? 🙂 Плануєте додавати інших персонажів чи, може, вони вже присутні в деяких ваших історіях?
Усе почалося з ідеї зробити собі вправи зі сторітелінгу. Я хотів практикувати створення коротких історій без слів, із постійними героями та схожою структурою сюжету. Але щоб теми для історій були різні. За стилем це чорна комедія без слів. Я почав малювати скетчі. Якось воно так вийшло, що це стали прямокутні Cat та Bat. Вони дивляться телевізор, надихаються звідти якоюсь ідеєю, одягають свої капелюхи, відповідно до теми історії, і вирушають втілювати ідею у життя. Але потім щось йде не так, як планувалося. І швидше за все через певні соціальні обставини. У мене був написаний список актуальних проблемних питань людства, який я завжди мав із собою. Коли придумував нову історію, я викреслював слово із списку. Було іноді цікаво спостерігати, як люди у метро підглядали у мій скетчбук. І як здивовано потім дивились на мене — того, хто вдумливо викреслює слово «расизм» серед «освіти», «медичного страхування» та «релігійного фанатизму». У книжку увійшли 13 історій, теми яких мене самого бентежать або дратують.
"Пригоди Кота і Кажана" будуть і надалі у вигляді коміксу? Чи, либонь, є ідеї зобразити їх якось інакше?
Комікс випередив створення анімаційної версії, але і вона незабаром з’явиться. Наразі є сторінки CAT’N’BAT у Facebook та Instagram , де я постійно публікую нові малюнки з ними. На сайті catnbat.com вже можна зіграти у відеогру, де Cat намагається не натрапити на хрести та могили, бігаючи по цвинтарі. Незважаючи на простоту гри, у ній вкладено глибокий зміст, який полягає в тому, що скільки не бігай, все одно прибіжиш. Зараз ми поповнюємо магазин CAT’N’BAT цікавим мерчем (будь-які речі із символікою комерційного проекту — прим. ред. ), який вже можна замовити онлайн.
Як ви вважаєте, яка цільова аудиторія найбільш сприймає ваші комікси? До кого, насамперед, звертаєтесь? Адже теми, котрі ви піднімаєте у своїх історіях, доволі складні.
Я не думаю першопочатково про аудиторію і не намагаюсь відповісти на певний попит. Я відверто роблю проект, який мені самому подобається і яким я хочу поділитись. А аудиторія – це завжди мої однодумці, люди, з якими ми сміємось з однакових речей.
Розкажіть трохи про процес створення ваших історій – натхнення приходить спонтанно чи тільки «у відведений для роботи час»? Якщо би муза навідала вас серед ночі, чи готові ви пожертвувати сном? 🙂
Усі ідеї та концепти з’являються миттєво і за будь-яких обставин. Іноді є відчуття, що проект вже існує і залишилось тільки його зробити. Але доробка і втілення можуть займати багато часу і ресурсів. До того ж, треба слідкувати, щоб не підкралась прокрастинація і не знайшла щось більш цікаве і безглузде, ніж плідна робота.
У вас є вже доволі значний доробок для CAT'N'BAT (інстаграм-сторінка, гра, анімації). Працюєте над цим проектом виключно самі, чи все ж є хтось, хто допомагає, надихає, підказує сюжети чергових історій?
Я обговорюю ідеї та показую скетчі моїй дружині. Вона мій найкрутіший цензор та критик. Ще є кілька друзів, яким я частково показую напрацювання аби порадитись. Але загалом я не дуже люблю показувати півроботи. Тому намагаюсь тримати процес у автономному режимі до його завершення.
Ви розповідали, що ваш комікс було презентовано на фестивалі коміксів та ілюстрації MoCCA 2018 у Нью-Йорку. Які ваші враження про цю подію і як вашу роботу сприйняла публіка?
Уже зранку до місця, де мав проходити фестиваль, стояла велика черга цікавих відвідувачів. Більшість з них виглядали, як гості Comic-Сon. Дехто теж прийшов у костюмах героїв коміксів. Коли ми розклались з книжками, я почав хвилюватись, що ніхто на CAT’N’BAT не зверне увагу, через те що учасників дуже багато і в такому різноманітті книжок мій комікс просто загубиться. У самого розбігались очі, коли я пройшовся по фестивалю. Насамперед, вражали книжки, які були незвично оформленні або мали нестандартні розміри. Там були комікси розміром із сірникову коробку, були і метр на метр, комікси з отворами та кишенями. Ще була книжка, яка продавалася у коробці з-під піци, наприклад.
Але мої хвилювання виявились марними: два дні поспіль через наш стенд був невпинний потік людей. Люди купували книжку, гортали сторінки, сміялися. Ми показували гру на сайті catnbat.com і розповідали про ідею коміксу. Добре спрацювало те, що комікс не має мови, окрім візуальної, тож будь-хто з будь якої країни розумів все з малюнків. Ще про комікс написали в щоденній газеті, яку поширюють в нью-йоркському сабвеї. З нетерпінням чекаю на нові презентації та фестивалі!
Ви розповідали, що також працюєте над дизайном товарів та одягу з вашими персонажами. Їх можна буде придбати в Україні?
Сайт Society дозволяє це зробити з будь-якої країни світу, де є інтернет та пошта. Але ми наразі плануємо почати колаборації з деякими київскими рітейлерами.
Якщо б запропонували зробити, скажімо, новаторський арт-герб для якогось міста в Україні, яке б обрали і що зобразили б?
Ну, якщо думати раціонально, можна було б запропонувати якомусь супермаркету зробити рекламу і отримати за це гроші для міста на добрі справи. І щоб це було концептуально і непомітно. Ось, наприклад, арт-герб міста Білої Церкви ( сміється — прим.ред).
У перспективі ви хотіли б повернутись на Батьківщину?
Так, якби я мав відповідні можливості для роботи і реалізації своїх ідей та проектів.
Підсумовуючи, хотілося б дізнатися, який з ваших проектів дався найважче? Які були проблеми, що, навпаки, мотивувало?
Найскладніше було робити найперший кліп. Бо я не мав спеціальної освіти чи навіть розуміння процесу створення анімаційного фільму. Більшість часу я сидів у гуглі, шукаючи як зробити той чи інший прийом, і постійно нервував, коли комп’ютер відмовлявся працювати. Але чим далі, тим більше задоволення від роботи. Кожний новий проект цікавіший за попередній.
І останнє, можливо, у Вас є поради чи лайфхаки для новачків у сфері сторітейлінгу?
Робіть бекапи, беріть передплату, давайте файлам зрозумілі назви, підписуйтесь на мій Instagram , поважайте глядача, поважайте себе, купуйте комікс CAT’N’BAT і не повторюйте помилки героїв.