Якщо людина не боїться вийти перед камерами і працювати, значить вона вже сильна

А ви знаєте, що перша освіта відомого українського актора, режисера та продюсера Віктора Андрієнка – кулінарна?

То можливо саме тому, все, що він створює (чи то “Шоу довгоносиків” або “Велика різниця”, чи то ігрові та анімаційні фільми “Іван Сила” або “Микита Кожум’яка”), є таким смачним, яскравим і незабутнім на смак?

Не обіцяю розкрити всі секрети його кухні, але впевнена, що ви знайдете багато родзинок у інтерв’ю Укрінформа.

— Пане Вікторе, ви зараз дуже активно займаєтеся українським дитячим кіно. Фільм-фентезі на основі українського містичного фольклору “Легенди Чарівнолісся” стане вже вашою четвертою великою кінороботою, рахуючи з 2013 року. Перший фільм – “Іван Сила”, у якому ви й режисер, і сценарист, потім – анімаційна стрічка “Микита Кожум’яка”, де ви співавтор сценарію і озвучували одного з головних героїв, далі – мультфільм “Цар Плаксій і Лоскотон”, прем’єра якого відбулася у вересні 2019 року, а зараз на підході – “Легенди Чарівнолісся”.

В ньому ви знову ж таки виступаєте і як режисер, і як сценарист. На якому етапі зараз робота над фільмом? Я знаю, що вже презентовано тизер і навіть бачила 10 хвилин відео.

— Про наш новий фільм уже багато що розказано, але це ще не остаточна робота, треба ще гарно й багато попрацювати! Ми дуже вдячні Українському культурному фонду, котрий допоміг нам здійснити підготовчий період – і ми встигли. А 10 хвилин фільму – це бонус.

— … який потім увійде до кінострічки, я так зрозуміла?

— Так, це була моя задумка, щоб ми самі для себе зрозуміли, як воно – правильно чи не правильно, і куди нам треба далі йти.

Взагалі-то, підготовчий період будь-якого фільму триває 4-5 місяців, але нам пізно дали гроші, тому що, мабуть, люди не зовсім знають, що таке кіно і відносяться до цього трошки по-іншому, але я їх не звинувачую, а навпаки – дуже вдячний, що нас підтримали.

Тому нам довелося за півтора місяця втиснути весь підготовчий період, а це: аніматика, розкадровка, костюми, локації, кошторис. Ще й зняти 10 хвилин фільму!

— Коли я писала матеріал після презентації того відео, то сказала, що особисто подякую вам за одну річ – і зараз це роблю – за ваш підхід до озвучування фільму акторами. Адже, виявляється, на пробах ви їх не знімали, а попросили поговорити, озвучити своїх персонажів! Для мене, як для глядача, це надзвичайно важливо, оскільки буває – дивишся картину, а герої говорять так, як не говорять люди в житті! Ніби і слова гарні промовляються, і актор красивий, але все виходить якось штучно – і ти їм не віриш.

— Я згоден. Іноді мова героїв виходить не щира і якась технічна, а іноді й діалоги погані бувають, вони прописані так, що мова не “штрикає”. До того ж, українська мова має бути природною, а не “аби чудніше”.

Робота редактора дуже важлива і я безкінечно вдячний всім, хто допомагав мені у фільмі «Іван Сила» за те, що він зроблений мовою, яка зрозуміла і тим, хто володіє українською, і тим, хто не дуже досконало її знає.

Там немає оцих “дрібноживцезнавців” чи “хробаковидних відлупків” ( сміється ), тобто – там немає чогось такого складного, і діти можуть отримувати інформацію одразу.

Цього ж ми добивалися і з моїм співавтором Оленою Шульгою, коли робили спочатку книжку, а потім сценарій “Чарівнолісся”. Ми шукали такі діалоги, щоб вони були легкі й зрозумілі! Звичайно, деякі речі будуть не зовсім зрозумілі, тому що це ж містична Україна – й у ній є такі герої, як Карбівничий, Бродник, Альвіни.

Коли мені казали на «Коронації слова»: «А чого ви підписали альвіни, написали би ельфи!», відповів: «Я б написав, але в Азові жили тільки альвіни, котрі вміли навіть літати!» Це не я вигадав, так і є. Почитайте містичну Україну. Наприклад, ніхто не знає, що таке «древляни», думають древні, але древляни – це ті, хто в дереві живе!

— А хто такий Бродник?

— Бродники – це були такі люди-навігатори, люди, які знали броди. З ними домовлялися половці, русичі, хазари, татари. Бродника чіпати не можна було, тому що без нього ти в плавнях заплутаєшся.

Коли ми перекладали книжку і сценарій на англійську мову, то перше що зробили, – шукали відповідники іменам.

Наприклад, у нас є мольфар Базіка, він базікає, базарить, але сам він говорить: “Я не Базіка, я – Базіліс!”. Для англійського перекладу ми знайшли йому відповідне ім’я в ірландській мові – там є такий Балаболка.

Ще один герой – Карбівничий, той, хто карбує дерева, його ще називають «лісовий дід». Наприклад, у тієї ж Лесі Українки в «Лісовій пісні» – лісовий дід карбує дерева, ставить на них тавро, захищає. А мавки і лісунки – це жінки і діти цих карбівничих, і їхнє завдання – оберігати ліс, маленьких тварин.

— Тобто, ви зберегли у фільмі оцю містичну українську автентичну історію, і не пішли шляхом умовної “кінокосмополітизації”. Коли, буває, дивишся зняте в Україні кіно, але воно – без жодної національної прив’язки. Вам вдалося уникнути цієї загальної тенденції?

— Коли я тільки починав працювати над підготовчим періодом, фахівці мені говорили: “Вікторе, не йди в повну шароварщину й оселедці! Зроби щось між світами, але не забувай свої національні корені, бо якщо не покажеш їх – це не буде цікаво, а “під Америку” ми все одно не зможемо”.

Ми – інша культура, звичайно, ми будемо щось пробувати, але у нас не вистачає ресурсів, щоб зробити голлівудське кіно! Як говорив один чоловік у Радянському Союзі: “А давайте соберемся всем Госкино СССР и снимем «дешевый американский боевик!”. Та ж справа – й тут.

Звичайно, ми не хотіли піти в “шароварщину”! Вибачаюся, а звідки у нас взялися шаровари? Ви ж знаєте, наші козаки їздили служити воїнами у різних країнах, на “заробітки” – і привозили з Туреччини, як тоді модно було, тютюн і одяг. То оці – шаровари – це ж турецьке слово, були привезені в нашу культуру.

В нас у фільмі є запорізькі козаки, але ми не хотіли їх так “в лобешник” називати, ми назвали їх – віголанти, що означає воїн, захисник кордонів.

Отак ми підходили до матеріалу і до візуальності. Розумієте, я не хочу робити лобовуху, у мене залишається і казка, й містика, й Україна – ми все одно не можемо піти від коренів.

Візьміть історію появи серіалу «Вікінги» – скандинави зробили маленький серіал, у них є щось на зразок нашого Пирогово, де просто неба знаходиться музей. Вони в тому музеї щось зняли і зацікавили американців, ті дали грошей, дали акторів – і почав жити серіал «Вікінги».

Але насамперед – вони зацікавили тим, що показували свої корені!

Я зрозумів, що треба робити те, що ти хочеш і ніколи не йти на якісь компроміси із продюсерами. Наприклад, в «Івані Силі» я пішов на певні компроміси – і досі жалкую.

— А в чому полягали ці компроміси?

— На початку фільму в мене був епізод – бабуся проводжає хлопчика, хрестить і починає читати оберіг. Я дві години його писав, поміняв трьох актрис, тому що вони “не вкурювали” – що від них треба! Читали “красиво” – ніби малювали. Це до вашого першого питання, до речі.

Вийшло дуже пронизливо: хлопчик переходить через місточок, бабуся йому вслід читає, ми пустили по залу звук “долбі сураундом” – і цей оберіг, як купол, захищає дитину. А продюсер сказав: “Викиньте бабусю”. Я кажу: “Чого?!”. Він: “Ну, діти будуть запитувати – а де поділася бабуся?”. Я кажу: “Почекайте, дитину проводжає хрест, оберіг, він переходить місток, відривається від того, що було, йде на новий шлях…”. Ні, вирізали. Я пішов на компроміс. Знаєте, що зараз запитують діти? “З ким живе хлопчик?”.

А тоді мені продюсер сказав: “Вікторе Миколайовичу, ви мене не переконали!”. “Та я вже задовбався вас переконувати, дорогенький!”.

Тому я кажу всім: “Нехай дурень буде один і нехай він за це відповідає. Давайте я зроблю так, як я хочу, я не геній, але давайте я зроблю, як я відчуваю”.

Буває так, що після якоїсь жорсткої сцени, от, ви бачили – дідуся вбивають, хлопчик два рази мало не гине, його рятують – і після цього всього треба зробити синусоїду, збити цю жорстку напругу в посмішку. Тому в нас з’являється Вася Бендас в образі мольфара, його люблять діти, у нього дуже добра енергетика – і він розслаблює глядача цим комічним епізодом.

Я його показував у Тернополі – й діти дуже сміялися, дивлячись ці 10 хвилин фільму, але було дві речі: вони реготали зі смішного чарівничка Базіки, але дуже злякалися, затамували подих і аж зойкнули, коли отаман наставив пістоль на воїна і хлопчика, в залі було так – «а-а-а-а» – розумієте.

А якщо ти добився, що дитина повірила тобі та співчуває герою за десять хвилин фільму, то ти добився багато.

Я, коли починав знімати, говорив: хочете я розкажу, де будуть сміятися? Тут, тут і тут. Так і сталося. Але я не міг прорахувати оце дитяче “а-а-а”, коли пістоль наводять. Я це не міг прорахувати, але зробив, хоча й не думав, що так зачеплю дитину.

Тому я кажу режисерам: треба робити, як ви відчуваєте – якщо воно добре, то буде добре, якщо смішно, то буде смішно, а якщо погано, то, вибачте, погано.

— Я бачила шматок цього відео і теж злякалася, коли розбійник націлив пістоль. Думаю, невже це кінець, бути ж цього не може, але страшно було по-дорослому. Ви позиціонуєте свій фільм як суто для дітей, чи більше для сімейного перегляду?

— Думаю, він для сімейного перегляду – в залі сиділи діти від 6 до 12 років, всім було цікаво, ніхто не пішов, ще й казали: “А покажіть весь фільм”. Коли ми презентували фільм «Іван Сила», я після закінчення сеансу завжди з дітьми розмовляв і вони весь час питали: а коли буде друга серія? У нас діти так мислять, серіями.

Зараз нам треба зняти основні епізоди “Чарівнолісся”, коли дитина врятує світ. Вона ж його рятує не тому, що хоче врятувати, а тому, що хоче допомогти друзям. Головний меседж мого фільму – знайти справжнього друга дуже важко, а стати справжнім другом – ще складніше.

Діти завжди шукають друга: візьміть, наприклад, американський фільм «Пітер і його дракон», або того ж Гаррі Поттера – дитина шукає друга.

У нас Марек сходиться з воїном, потім з’являється мольфар, потім підключається Бродник, Олеся-лісунка – це його друзі.

— В нинішньому кінопроекті у вас все так чудово збіглося – ви й режисер, й автор сценарію, що написаний за вашою ж книгою. Тобто, справді – господар ситуації і різнобічно відчуваєте матеріал, з яким працюєте. Але частіше, все це роблять різні люди. Останнім часом є нарікання на не дуже гарну якість сценаріїв. Ви помічаєте таку проблему в сучасному кінематографі?

— Скажу вам так: я був головою експертної комісії Держкіно одинадцятого конкурсного відбору за двома напрямками: ігрові повнометражні фільми та короткометражні фільми-дебютанти – і прочитав усі 190 сценаріїв, що подали нам на пітчинг. Зізнаюся – не все там було гарно.

Ми підтримали багатьох молодих, але шкодую, що деякі сценарії не пройшли, бо, хоча вони були дуже цікаві, режисер не зумів розкрити у сценарії своє бачення.

Один зі сценаріїв я хотів “зарубати” і поставити погану оцінку, але вони зняли тизер – це вийшло щось геніальне! Я сказав: “відмінно”, але ж, хлопці – у сценарії цього немає! Ви написали сценарій “на коліні”, може вам це і зручно, але нам же треба оцінити – для того, щоб вам гроші дати! Так покажіть своє режисерське бачення. У сценарії, котрий ти читаєш, уже повинно бути режисерське бачення.

— А з цієї кількості поданих сценаріїв – скільки, на вашу думку, можуть “вистрелити”?

— Не можна цього точно сказати. Розумієте, я почитав сценарій, кажу – поганий, а зробили тизер повного метру, я кажу – молодці.

Я розумію, що сценарій пишеться до кінця фільму, але це неправильно. Звичайно, ви можете ще щось доробляти, але в сценарії вже все повинно бути готове, інакше ви час будете гаяти і у вас виникатимуть проблеми. Треба робити розкадровку – аніматік. Вона йде стоп-кадром, але з повним звуком, щоб знімальна група розуміла – куди ми йдемо, що треба робити, яка ціль цього епізоду і усього фільму. Я так працюю.

Ти повинен іти у бій і вже повністю знати, яке в тебе є обмундирування, яка у тебе є зброя, хто захисники, і де у тебе аптечка – без цього йти в бій, тобто знімати кіно, немає сенсу.

— Ви зараз активно займаєтеся кіно для дітей, ми вже говорили, що “Легенди Чарівнолісся” стануть вашим четвертим великим проектом з 2013 року. Й якщо взяти до уваги, що в Україні знімається приблизно один дитячій фільм на рік, то ваш внесок за цей невеликий період є справді вагомим!

Але, все ж, чому так мало знімають для дітей? Кінотворці не охоче за це беруться, бо немає гарних сценаріїв, глядацького попиту, чи це дуже дорого? В чому, в чому основна причина?

— Все, що ви назвали, є причинами. Дивіться, фільм «Фокстер і Макс» (вийшов у прокат в 2019 році, режисер Анатолій Матешко – ред .) йшов до глядача два роки: вони все прорахували, почали знімати, але не встигли вчасно доробити комп’ютерку – і зависли.

У мене теж була схожа проблема: через одну помилку в анімації «Іван Сила» (прем’єра фільму відбулася в 2013 році, режисер Віктор Андрієнко – ред .) вийшов не на новий 2013 рік, як планувалося, а пізніше. Є деякі речі, котрі ти просто не можеш прорахувати: наприклад, домовився з однією компанією, а вона взяла та й відмовила в останній момент.

А сценарій до кінострічки «Сторожова вежа» (режисер Юрій Ковальов – ред .), яка вийшла у 2017 році, я ще десять років тому читав і відправив його, сказав: “До побачення! Давайте – або сценарій, або книжка”. Хлопець довго нічого не хотів переробляти, але, слава Богу, цей незакінчений сценарій потрапив до нормальних продюсерів, вони пояснили – що треба виправити і зробити з цього нормальний продукт. Я побачив вже зовсім інше: фабула – та ж сама, а форму трошки поміняли. Десять років знадобилося, щоб цей фільм вийшов!

Анімаційний фільм «Микита Кожум’яка» був започаткований у 2006 році – й тільки в 2016 році він вийшов.

А «Чарівнолісся», до речі, почалося ще в 2014 році! Якось мені подзвонили: “Вітю, рятуй, треба зняти сценарій, тому що у нас – плановий борг перед Держкіно”. О’кей, я приходжу, на сценарій було дано близько 8 млн гривень (а тоді долар був по 8 чи по 6), і до того часу вже повністю розікрали той бюджет – один директор студії вже кілька років сидів, коли я прийшов, другий під слідством був, а третя сказала: “Вітю, зроби хоч щось!”.

Я почитав той страхітливий сценарій і подумав: це ж наскільки треба ненавидіти Україну й Гоголя, щоб зробити такий жахливий сценарій! Кажу: “Давайте, я зроблю краще свій”. І тут же по телефону півгодини розказував про все, що ви побачите в «Легендах Чарівнолісся». Сидів і просто на ходу вигадував – як повинен починатися фільм, що там буде відбуватися, вів історію цієї дитини, цього хлопчика Марека.

— Тобто, ідея народилася ще п’ять років тому?

— Так. З того часу трошки змінилася форма, але фабула залишалася та ж.

Спочатку я хотів робити з “Чарівнолісся” анімаційний фільм і в 2014 році показав сценарій Пилипу Іллєнку, його тільки-тільки головою Держкіно призначили. Він сказав: я тобі можу гроші дати взимку. Але, кажу, взимку мені не треба, дай мені весною чи влітку. Потім він вже не дав, та я вже і не просив. Після того в 2015 році я подавав сценарій на пітчинг анімаційного фільму і одна жіночка – німецький консультант, навіть сказала, що я єдиний, хто повністю дотримався формату і зробив рівно 3 хвилини. Сказала, що я молодець, але потім я зрозумів, що анімаційний фільм зробити набагато дорожче, ніж просте кіно.

— Різниця витрат між анімаційним і звичайним кіно для дітей – справді така суттєва?

— Мультфільм «Микита Кожум’яка» обійшовся в 4 млн доларів, майже сто мільйонів гривень, а кошторис “Чарівнолісся” – 64 мільйони гривень. Я вам відповів? Секунда анімаційного кіно, наскільки я пам’ятаю, в Україні коштує приблизно 3 тис. доларів, а в Америці – від 10 тисяч і вище. От і порахуйте, все дуже просто. Тому краще робити вже реаліті-шоу ( сміється ).

То виходить, у 2016 році я був зайнятий на «Микиті Кожум’яці» – і з “Чарівноліссям” не зміг кудись податися, в 2017 році подався – мене послали, в 2018 році подався – мене послали, в 2019 році – сказали о’кей.

Маю надію, що все буде добре. Ми заявку подали, дадуть гроші, то – дай Боже, а не дадуть, значить так і буде, будемо шукати за кордоном, тому що вже чотири чи п’ять польських та італійських студій хочуть зі мною працювати з цього фільму.

Розумієте, цілі були поставлені ще раніше, це вже, як то кажуть, пре без мене: я просто сиджу, вітер подув, штиль закінчився – ми пливемо і не знаємо – поверне нас вліво чи вправо, але ми вже не можемо розвернути вітрила в інший бік.

— А як ви ставитеся до критики? Не ображаєтеся на кінокритиків, якщо вам раптом вказують на якісь недоліки?

— Знаєте, є кінознавці, а є кінокритики. Володимир Войтенко, наприклад, каже: я не кінокритик, я кінознавець – багато знаю і щось можу підказати.

Тобто, коли критика – не заради критики, а конструктивна, тоді я дослухаюся, тому що не вважаю, що я такий геній.

— Вашим колегою у складі експертної комісії Держкіно одинадцятого конкурсного відбору за напрямком «Ігрові повнометражні фільми» є Ярослав Підгора-Гвяздовський, він кінокритик чи кінознавець?

— Я вам скажу, що Підгора свого часу написав статтю про те, що якийсь довгоносик зробить погане кіно про Івана Силу. Приїхав до нас у Чернівці, взяв інтерв’ю – і написав дуже негативний матеріал, розгромив мене по повній програмі, сказав, що я бездарний інвалід творчого пошуку. І результат? Як можна лаяти те, що ще не вийшло?

Але з тих пір ми спілкуємося дуже нормально, у нас добрі відносини – і це він запропонував, щоб я був головою експертної комісії. А я сказав: раз так, хай замом буде у мене. І ми вдвох сиділи з ним і працювали пліч-о-пліч над творчими доробками.

У нас із ним нормальні відносини, я нормально ставлюся до всіх і всіх чую. Якщо це правильно, то я підтримаю, а якщо людина пише аби чудніше, або випендрюється – то інше.

І, до речі, той же Підгора після 10 хвилин “Легенд Чарівнолісся” підійшов до мене і сказав, що йому сподобалося. Тобі? Та не може такого бути! Каже: “Вікторе, я тобі кажу, що мені сподобалося”. Говорю: “Ну, якщо вже тобі сподобалося, а ти жорстка людина в цьому сенсі”. Я йому дуже вдячний.

— Мені здається, що “Чарівноліся” просто не може не сподобатися ще й через прекрасну акторську групу, у вас там і Василь Вірастюк, і Василь Бендас, і Руслана Писанка…

— ( Сміється ) Не забігайте наперед із Русланою Писанкою! Вона у нас грає один великий епізод, ми її ще не зняли, а раптом вона скаже – не хочу?

Я знаю її, відколи їй було 18 років, коли вона ще на телебаченні отут поруч працювала. Тоді вона була зовсім не відома, знали більше її батька Ігоря Писанку, шанованого українського оператора документального кіно.

Так що ми знаємо одне одного дуже давно, багато спілкувалися, а останні п’ять років працюємо на сцені у двох виставах, тому й запропонував знятися. Хоча у неї й свої мухи в голові ( сміється ), вона може щось утнути, але я знаю, що це буде добре.

Там буде просто неймовірний дует: оця корчмарка, котру буде грати Руслана Писанка, – і маленький мольфар, якого гратиме Василь Бендас. Це буде щось!

— Як зараз складається життя Василя? Його ж усі пам’ятають і люблять по “Шоу довгоносиків”, шоу “Повне мамаду” та інших розважальних проектах, а наразі він ніби трохи зник із глядацького поля зору. Чи я помиляюся? Він останнім часом десь грає?

— У «Поводирі» в Олеся Саніна грав. Також у нього є сатиричні скетчі – подивіться по телебаченню, дуже цікаві. Він багато працював, але у нього сталася сімейна трагедія – й він зараз повинен весь час бути вдома.

І те, що він приїжджає й працює у нас по 3-4 дні, – це великий подвиг. Так що, Василь трошки пропав через особисті обставини.

Але роль у “Легендах Чарівнолісся” була написана цілковито на нього, я бачив там виключно його – ми писали з його психології та з його характеру.

Так само, роль Бродника писалася на Василя Вірастюка, бо я сказав, що лише Вірастюк може це зіграти – так, як мені треба, бо лише він уміє так іронічно все зробити.

У мене не було конкретних персоналій на хлопчика, воїна, лісунку та Карбівничого. До речі, Карбівничого у нас гратиме польський актор, але ми ще не підписали з ним контракт, тому не буду називати зараз його прізвище, але він дуже відомий. І з лісункою Олесею теж ще не підписали, але дуже шикарна дівчинка у нас!

— А де ви шукаєте дітей-акторів?​

— Ходжу по базарах, по городах – і шукаю ( сміється ).

— Я серйозно. Мені здається, що це складно – знайти таку дитину, щоб вона по-справжньому зіграла, та й на майданчику з ними, здається, складніше, аніж із дорослими працювати.

— З дорослими простіше домовитися про те, що має бути в кадрі. З дітьми домовлятися складніше, але обов’язково треба, бо якщо не домовишся – буде у тебе дурня в кадрі.

У мене в “Івані Силі” був Льоня Шевченко – я його називав «хлопчик 50 дублів», і от після того, коли ми зіграли останню сцену – він підійшов і говорить: «Вікторе Миколайовичу, вибачте, будь ласка, я стільки крові вам попив”. Кажу: “Зрозумів, то й добре. Але, Льоню, я тебе прошу, на майбутнє – стався до режисера більш позитивно”.

Так воно й сталося! Коли Толік Матєшко, знявши його в головній ролі в фільмі «Трубач», сказав, що Льоня такий талановитий і класний актор, Вірастюк йому сказав: “Толю, скажи дякую Віктору Андрієнку!”.

— Виховали.

— Так, виховав, і він дійсно зовсім по-іншому почав “шурупати”.

А ще в «Івані Силі» у мене був В’ячеслав Пінчук, він просто бомба! Йому не треба було нічого пояснювати, було таке відчуття, що він грає все життя. Другий дубль робили технічний. І це при тому, що він весь час мовчав у кадрі.

До речі, вони (Шевченко і Пінчук – ред .) обидва прийшли на кастинг – і я сказав: “Буде грати оцей і оцей”. Мені кажуть – підіть іще когось подивіться, я кажу: “Я вже вибрав, ці точно будуть грати”.

Так і з Олексієм Сморігіним було, котрий грає роль хлопчика Марека у “Чарівноліссі”.

— Це ж син Євгена Сморігіна з “Дизель-шоу”? То все ж таки акторство – спадкова “хвороба”, як ви вважаєте?

— Так сталося. Мені повезло, тому що я навіть не шукав актора на цю роль, я працював з Женею (Сморігіним – ред .) пів року на одному проєкті – й він мені показав свого сина. Я тоді сказав: “Якщо ти не проти, я забираю його на головну роль”. До речі, сам Женя – дуже гарний актор, він все розуміє і класно працює, з ним можна домовлятися – і він все це передає своєму Альоші.

А наша Леся – бомба взагалі! Я її на кастингу, знаєш, як доводив – а вона трималася.

— Це ж ніби така методика є, коли режисер злить своїх акторів? Чи з дітьми так не спрацьовує?

— У мене була історія, коли треба було дитину розкрити за дуже стислий час. Вона приходить, я сиджу, чекаю 2 хвилини, поки вона – «та-та-та» – віршик розказує. Розказала, послухав, кажу: “Все? Ти перед дзеркалом репетируєш? Так. По-перше, я тебе дуже прошу, ніколи перед дзеркалом не стій. Ніколи цього не роби. По-друге, сядь”. І коли ти саджаєш дитину, це вже зовсім інша форма спілкування. Кажу: “Як тебе звати? Слухай, а ти пісні якісь знаєш, ану заспівай – так просто, сидячи, заспівай”. Вона починає співати.

Далі кажу: “Дивись, бачиш он сидить голова журі – Толік, такий товстий дядько. Він зараз хоче з моста стрибнути. Його треба зупинити, але не можна підходити, треба тут сидіти, якщо ти встанеш – він стрибне. Треба його зупинити словами”. І вона спочатку сором’язливо починає: «Не йди, залишся, ти повинен бути зі мною… Толику, не йди”. Вона це говорить, посміхається, а у самої сльоза тече, а потім друга. 13 років! Уявляєте? Привів до мами, сказав, що геніальна дитина – працюйте далі.

— Значить, колись її побачимо на великому екрані?

— Дай Боже. Вона співачка, співає власні пісні – в неї такі шикарні репові композиції.

У мене щось таке схоже було ще з одним хлопцем, він вже на третьому курсі інституту культури на той момент вчився. І от, він сидить такий і красиво виговорює текст, щось типу: «Я сиджу, дивлюся на Місяць, і в мареві місячної доріжки бачу якісь обличчя, а одне мені дуже знайоме – це обличчя ненародженої дитини».

Я кажу йому: ні, спробуй зараз це все відчути, ти – атошник, ти щойно поховав друга, побратима. Ти сидиш, куриш – і раптом бачиш оцю доріжку, бачиш у ній силуети людей, впізнаєш свого друга, який уже пішов… А ось – ще чиїсь не чіткі обличчя. Це, напевно, ті, хто ще не народився. А ось чиєсь знайоме обличчя… Зачекай, дуже схоже на твого друга, так! Це син твого друга. Хоча – стоп – ні, ні, ні – це ж твоя дитина! А це – ти… ти помер…

Він усе це слухає, і пробує зіграти сцену знову… Аж раптом – раз – у нього починають тремтіти губи, він починає нервово кусати цигарку. Я кажу: “От, молодець! Саме так! Що ж ти 3 роки вчився, і чому навчився, коли можна навчитися за 5 хвилин?”.

— Я не актриса і не проходжу у вас проби, а зараз – сама розплачуся. У вас дуже цікавий режисерський підхід.

— Знаєте, так набагато простіше. А буває навіть веселіше – коли дитина читає якийсь вірш, а я їй: “Стоп. Це ж смішно!”. “Як смішно?”. “А що, хіба ні? «Крилатиє качелі лєтят, лєтят, лєтят». Вдумайся, качели лєтят”. І весь зал починає сміятися.

Я всім дітям, які приходять до мене на проби, чи на майстер-класи, кажу: “Може ви й не станете великими акторами, або взагалі може не станете акторами, але якщо ви освоїте акторську майстерність, ви будете сміливішими в житті – й не будете нічого боятися! Ви зможете стати успішними менеджерами, юристами, моделями чи просто гарними батьками шикарних дітей.

Якщо людина не боїться вийти на сцену чи перед камерами – і працювати, значить вона вже сильна. Отак я працюю з дітьми.