Інтерв’ю з Дмитром Тимчуком: Путін може влаштувати загострення на Донбасі з конкретною метою

Дмитро Тимчук, народний депутат, член Комітету Верховної Ради з питань національної безпеки і оборони, розповів в інтерв'ю сайту "Сегодня", чому Україна повинна домагатися контролю над кордоном з РФ, як Кремль намагатиметься переключити увагу з кордону на лінію розмежування з бойовиками, що заважає китайцям стати миротворцями на Донбасі.

— У чому причина, що всього пару днів в березні не було обстрілів з боку бойовиків?

 — За нашою інформацією, була заборона на припинення вогню. У бойовиків була наступна ситуація. Коли під час "перемир'я" вони продовжують обстріли, то діють якоюсь мірою навіть мудро. При низькому морально-психологічному рівні складу, якщо вони ще не виконуватимуть якихось завдань, то піде повне падіння особового складу. З місцевих бойовиків там люмпени, якщо припинити бойові дії – почнеться алкоголізм і дезертирство. На початку березня, коли почалась жорстка заборона, командири бойовиків пояснювали це відповіддю на обстріл з боку ВСУ. Коли російські куратори апелювали до того, що обстрілів немає, то почали говорити про снайперські обстріли. Звідси ці історії про американських або норвезьких снайперів. Ця інформація береться від командирів бойовиків, які так пояснюють свої дії, далі вона транслюється на рівень командування корпусів. Після цього виходить клоун Басурін і розповідає про різних бійців спецназу.

Гадаю, що Росія триматиме контроль над інтенсивністю обстрілів, використовуючи це як елемент тиску на Україну в процесі обговорення питання миротворців. Таким чином, РФ показує, що проблема не в україно-російському кордоні, а в лінії розмежування. Путін на словах погоджується на миротворців, але на практиці показує, що загострення саме на лінії розмежування, ось сюди потрібно в першу чергу вводити миротворців і звертати увагу.

— Скільки потрібно миротворців?

 — Боюся, що 15 тисяч осіб, про яких кажуть, не вистачить. Хоча і створити навіть такий контингент – це теж проблема. По-перше, проблема фінансування. По-друге,  це країни, які готові виділити підрозділи. Коли ми називаємо країни, які теоретично згодні, ми забуваємо, що не можна просто взяти якийсь підрозділ і відправити його як миротворчу місію. Білорусь рветься в миротворці, але їй потрібно фактично всі сухопутні війська відправити в Україну, щоб створити адекватний до ситуації контингент. Тобто, позбавити сухопутних військ свою країну. Додамо сюди, що тільки одна рота збройних сил Республіки Білорусь має досвід участі в миротворчих місіях. І ніхто не говорить, що їх підготовку проводила Україна. Це ж стосується і інших країн, наскільки вони готові.

— Хто, крім вже озвучених країн, може теоретично бути в складі миротворчого контингенту?

— Серйозний досвід миротворчих місій у Китаю. Вони не в НАТО, не в ОДКБ. Китайці давно беруть участь в миротворчих місіях. Наш контингент в Лівані міняли саме китайці. Вони показали дуже серйозний рівень, у них серйозна підготовка і технічне оснащення. Така країна може виділити необхідний контингент, але тут інший нюанс. Фінансування йтиме по лінії ООН, де основний донор – США. Чи будуть американці спонсорувати китайців? Сумнівно.

По-друге, за всю історію ООН не було прецедентів, коли миротворці мали справу з країною-членом ядерного клубу і таким військовим потенціалом, як у РФ. Теоретично, в разі рішення керівництва РФ, чимала частина цього потенціалу може опинитися на Донбасі. Нинішні перекидання сил і засобів – це одне. Далі потрібно розуміти, скільки озброєння і техніки залишається на складах Південного військового округу. А ми знаємо, що 1 АК ДНР і 2 АК ЛНДР організаційно підпорядковуються штабу 8-ї загальновійськової армії ЗС РФ. Все це добро може швидко опинитися на території Донбасу. Далі – чисельність військ біля кордонів. Варіант введення російських батальйонно-тактичних угруповань, як це було під час Іловайська і Дебальцевого, зараз ще спрощується. Якщо в 2014-2015 роках російські війська біля наших кордонів були як польові табори, то на сьогодні там уже створені штатні структури, нові дивізії. З їх числа виділити батальйонно-тактичні угруповання не складно.

У цій ситуації нам потрібно зберігати лінію – контроль над кордоном. Путін може на словах погодитися, враховуючи побоювання перед посиленням санкцій, але це тільки на словах. Що буде фактично – це питання. Тому я не виключаю, що при черговому етапі переговорів про миротворців буде загострення на Донбасі, щоб перенести увагу від кордону на лінію розмежування.

— З традиційною радою домовлятися "з представниками народу Донбасу"?

 — Безумовно.

— МЗС наш реагував на Білорусь, але я не чув нічого про Китай.

— Так. Тут питання політичної доцільності. Думаю, що США не будуть вітати участь китайців в цій місії. По-друге, невідомо, як китайці на це відреагують. Так, вони рвуться по всьому світу брати участь в миротворчих операціях, але тут вони розуміють, що де-факто це протистояння з РФ. Це китайцям, на мій погляд, зараз і дарма не потрібно.

— Що змінилося після прийняття "закону про деокупацію" (Закон "Про Особливості державної політики стосовно забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями у Донецькій і Луганській областях), призначення командувача Об'єднаних сил?

 — Коли діяв статус АТО, відповідно до Закону України "Про боротьбу з тероризмом", СБУ керувала всією операцією. Відповідно, керівником операції був заступник голови СБУ, він же начальник антитерористичного центру. Всі ключові рішення повинні проходити через нього. Але тут проблема в оперативності. Будь-які бойові зіткнення в ХХІ столітті залежать від фактора часу, прийняття рішень в режимі онлайн. Тобто, формальна роль СБУ ускладнювала алгоритм прийняття рішень. Це не той алгоритм, який повинен діяти, коли операція де-факто військова. Зараз ситуація спрощується. Є позитивний момент ще в тому, що тепер з нашого генералітету не зніматиметься відповідальність, вони не можуть кивати в бік СБУ, яка за визначенням не може планувати подібні операції.

— Яка зараз ситуація із зв'язком, як закінчився конфлікт між турецьким та ізраїльським постачальниками, враховуючи скандальність цього процесу і залученість навіть деяких депутатів?

 — Історія "Елбіт Системс" (Ізраїль) проти "Аселсан" (Туреччина). З "Елбіт" колись була домовленість на постачання засобів зв'язку для одного батальйону. Це було без тендерів. Далі почалися дива, але на осінь минулого року вони не закінчили поставку. Залізо вони поставили, питання було щодо ПО. Тоді був перший тривожний дзвіночок. В кінці 2016 року був підписаний договір з "Аселсан" (Туреччина). Тому почалися ці скандали, ізраїльтяни провели піар-компанію, звинувачували представників Генштабу у хабарництві. Після цього були проведені відкриті випробування під керівництвом Генштабу, за участю зв'язківців, прикордонників, Нацгвардії, СБУ. У цих умовах підробити результати, я б сказав так, це не виключено, але дуже складно, так як підкуповувати потрібно дуже багато людей.

— А що кажуть зв'язківці?

 — За моїми спілкуванням, наші зв'язківці найвище оцінюють американські "Харріс" – засоби зв'язку. Але тут виникає ряд нюансів. Однією з умов масової закупівлі на всі збройні формування України була передача технології та організація виробництва на території України. Це і робочі місця, і технології, і просування нашої техбази. З американцями з цього приводу були проблеми. Ми розуміємо, що армія США дуже обережно ставиться до передачі технологій за тими зразками, які знаходяться на озброєнні армії США. Це давня американська політика. Другий момент: "Харріс" – це дуже дороге задоволення.

На цьому тлі наші зв'язківці кажуть, що "Аселсан" гірший за "Харріса", але кращий за "Елбіт". Є і протокол комісії, яка провела випробування. Цей протокол частково можна було б і опублікувати, щоб і зайвого не видати, і для громадськості було б розуміння.

Тут потрібно сказати, що ми не відмовляємося від співпраці з Ізраїлем, тим більше розуміючи міць їх оборонки. На мій погляд, для ізраїльтян була б цікавішою модернізація зразків нашої авіації. У них є серйозний досвід. Чомусь вони беруть техніку у колишніх країн соцтабору, а Україну обходять. Але конкретно із засобів зв'язку було прийняте рішення на користь турецького виробника. На мій погляд, це виправдано.

— З якими ще країнами можна вступати до кооперації, враховуючи наші потреби?

— Є ринок зброї. Є країни, від яких ми не можемо залежати в поставках військової зброї і сервісного обслуговування. Це країни, які можуть бути потенційними нашими супротивниками. Це РФ і сателіти Кремля, до яких я б обережно ставився.

— Ті, хто в ООН завжди голосують разом з РФ у значимих для України питаннях …?

— Так, голосування по Криму – маркер. Але є одне але, обслуговування вже існуючих зразків. Наприклад, коли журналісти і антикорупціонери проводять розслідування і починають звинувачувати той самий "Укробронпром" в тому, що комплектуючі до двигуна для БМП йдуть через країни Центральної Європи або Білорусь, а насправді це "корупція через фірми прокладки" … Але це не корупція. Ми правильно зробили, коли припинили військово-технічне співробітництво з РФ. Але ми і створили проблему для наших оборонців. Я від Комітету займаюся кількома бронетанковими заводами, заглиблююся в проблеми і доводжу їх до Комітету нацбезпеки і оборони, звертаюся до уряду. Іноді елементарні питання вирішуються місяцями. Сенс в тому, що БМП-2 або БМП -1 замінити нічим. Значить, потрібна модернізація. Ставка робиться на постійний ремонт. Комплектуючих до двигунів і багатьох інших складових немає. За рахунок чого ремонтувати? Сказати, ви поки побігайте з автоматами – не варіант. Іншого виходу немає, просто потрібно з кожним днем зменшувати цю залежність від РФ. Це питання часу. Але зараз повністю відмовитися від російських комплектуючих ми не можемо.

Для співпраці з іншими країнами Україна відкрита. Для багатьох Україна є транзитною зоною. Наприклад, ізраїльтяни не можуть продавати засоби зв'язку на Близький Схід, ніхто у них не буде купувати. Але вони можуть організувати в Україні спільне виробництво – вийти під маркою українського бренду на ринок Близького Сходу. Для турків розрахунок на те, що за підтримки НАТО Україна стане хорошим трампліном для європейського ринку, з огляду на політику Ердогана, який періодично конфліктує з Евросозом. Для України це створення робочих місць, наповнення бюджету і незалежність від виробників у разі форс-мажорних обставин, погіршення відносин.

Колись колишній заступник міністра оборони генерал Терещенко сказав: ми повинні визначитися в трьох видах озброєння і військової техніки. По-перше, що ми ніколи не закуповуємо за кордоном. По-друге, що ми закуповуємо тільки за кордоном. По-третє, що виробляємо в кооперації. Про що мова? Ключові види озброєння ми повинні виробляти самі – бронетехніка і боєприпаси.

— Бо якщо буде інтенсифікація бойових дій, то вони швидко витрачаються, а закупити можна і не встигнути …

 — Так, ми це вже бачимо. За певних типів нам ще й на 10 років вистачить, а за кількома типами – ситуація вже піджимає. Те, що ми можемо виробляти самі, потрібно виробляти. Що ми можемо не робити? Це те, що потрібно в дуже обмежених кількостях. Наприклад, спеціальні снайперські комплекси. Це спеціальне обладнання, спеціальне спорядження.

Кооперація – це високотехнологічна сфера. У нас в 1990-х було повністю знищено виробництво елементної бази. Зараз ми процесори для систем управління вогнем самі виробляти не можемо. А в світі елементна база змінюється кожні три роки. З нуля наздогнати світових виробників нереально. Тому для нас найадекватніший вихід – спільне виробництво, бажано на території України.