Ірина Подоляк: «Чи це та культурна політика, за яку ми стояли на Майдані, – під сценою і на сцені?»

Фото Макса Требухова

На культуру в цьому бюджеті передбачено на 2 мільярди гривень більше, ніж в 2017. Втім, головне тут не кількість грошей, а те, як Міністерство культури планує ними розпорядитись.

Заступниця голови парламентського комітету з питань культури і духовності Ірина Подоляк вважає, що в нинішньому проекті бюджету відображено культурну політику, яку провадить профільне міністерство: включно з ручним управлінням та нечіткими пріорітетами.

LB.ua поговорили з пані Іриною про те, що означають статті бюджету-2018 "на культуру", про брак політичної волі в Міністерстві культури та про єдину поки що успішну реформу в сфері культури — впровадження конкурсів на посади керівників театрів, музеїв та інших культурних інституцій.

Як ви оцінюєте проект бюджету на культуру на 2018 рік? 

Порівнюючи з 2017 роком, бюджет культури на 2 млрд більший – і це величезна сума, насправді: в цілому на Мінкульт виділено понад 6 млрд. Але я не бачу в цьому проекті бюджету філософії розвитку культури. Тобто, за своєю суттю та логікою він взагалі не відрізняється від бюджету 2012-го, 2013-го, 2014-го років.

Усі пріорітети, які Міністерство культури для себе визначило за допомогою європейських консультантів, ніяким чином тут не відображені. Єдине збільшення видатків в цих статтях, яке в мене не викликає скепсису, – це видатки на апарат міністерства.

Збільшення пов’язане з внутрішньою реорганізацією Мінкульту?

Так, а також з тим, що міністерство культури має отримати механізми для збільшення заробітної плати для своїх працівників. Тому що не секрет: в цьому міністерстві була одна з найнижчих зарплат в усьому Кабінеті міністрів. Тому такий ріст мене не хвилює.

Хвилює інше. Наприклад, те, що в бюджеті не відображено, що Мінкульт хоче задекларувати 2018 роком охорони пам’яток.

Але чи не має президент це закріпити своїм наказом?

2018-й рік насправді може бути роком охорони пам’яток, роком Лесі Українки – роком будь-кого і будь-чого – це елемент політики, яку реалізує Мінкульт і погодження президента тут не потрібне. Чи бачимо ми відображення цієї політики в бюджеті? Ні.

Тут я б хотіла сказати про одну річ, де міністерство культури вчергове дуже і дуже розчаровує як інституція, яка не спроможна на зміни. Впродовж десятків років вони належно і спрямовано не фінансували ні реставрацію, ні консервацію пам’яток. На сьогоднішний день на рівні підзаконних актів чи змін до бюджетного кодексу нічого не зроблено для того, щоб урухомити цей процес. Міністерство культури каже, що не може фінансувати реставрацію пам’ятки 17 століття, занесену до переліку об’єктів національної культурної спадщини, а може фінансувати тільки свої установи – історико-культурні заповідники, чи театри, чи музеї. Але це все звучить недолуго, бо нема пріоритизації, нема послідовності, нема розуміння і нема культурної політики, як такої.

У Львові, наприклад, був період, коли на папері заповідник існував, але там не було роками ні персоналу, ні бюджету, натомість пам’яткоохоронні функції виконувало міське Управління охорони історичного середовища. Тому 2015 року розпорядженням Львівської обласної державної адміністрації «Про охорону пам'яток культурної спадщини, що розташовані на території м. Львова», цю віртуальну інституцію ліквідували. Але чи цей заповідник був, чи його немає – міністерство культури не фінаснувало робіт, пов’язаних з реставрацією об’єктів, які є пам’ятками, ні тоді, ні зараз.

Добре, на ці претензії міністерство культури скаже: в нас децентралізація, нехай місцеві бюджети все фінансують.

Уявіть собі, що на території одного міста – 2 тисячі пам’яток (у Львові, наприклад, де знаходиться 55% всіх українських пам’яток), на території іншого, такого самого розміру і бюджетних спроможностей, – 20. Як місцевий бюджет першого міста може впоратись?

Для чого тоді створювати реєстр пам’яток національного значення, якщо ми їх не фінансуємо? Для чого тоді вимоги і погодження Мінкульту щодо поводження з пам’ятками, беручи до уваги лише той неоднозначний резонанс, який ці погодження викликають?

Окрім браку політичної волі, який ілюструє ситуація з пам’ятками, я хочу звернути вашу увагу на ще однин неприйнятний принцип, який, так виглядає, є ціннісним принципом міністерства культури – це використання ручного управління.

Візьмемо іншу бюджетну статтю: “ Створення Українського культурного фонду ”, довкола якого, до речі, було дуже багато дискусій, було поламано багато списів і було уражено багато хворих амбіцій. Але він був створений, і це було правильне рішення.

Отже, на Український культурний фонд, який знаходиться на етапі інституційного становлення, на 2018 рік передбачено 200 млн грн. Це непогана сума на початок, щоб фонд стартував, – це люди, штатні розписи, вироблення принципів роботи і так далі. Все це прописано детально в законі про Український культурний фонд. Там також дуже чітко прописані процедури, за якими фонд фінансує ті чи інші проекти. Це, власне, і був один з інструментів, який би міг зробити використання бюджетних коштів доступним, рівним, прозорим і якісним для усіх гравців для ринку культури. Що ми бачимо в проекті бюджету, підготовленого до другого читання?

“Забезпечення функціонування Українського культурного фонду” – і тут же, в бюджетній програмі написано: “ у тому числі здійснення заходів з підготовки і проведення в м. Кропивницький щорічного національного мистецького фестивалю “Кропивницький ” (7,5 млн грн) і “ в тому числі здійснення заходів з підготовки і проведення в м. Івано-Франківськ ІІІ Міжнародного мистецького фестивалю країн Карпатського регіону "Карпатський простір ” (6 млн грн). Це що таке, я вас питаю?

Що?

Це брутальний “ручник”. Один з депутатів з “Народного фронту”, Олександр Горбунов, який цього року провів фестиваль у Кропивницькому за 7 мільйонів гривень, пролобіював і проштовхнув фінансування фестивалю в Кропивницькому з бюджету Мінкульту. А міністр культури допустив це.

Чи маю я, як політик, чи громадянка України щось проти Кропивницького? Ні. Чи маю я щось проти учасників фестивалю – безумовно, ґеніальних, як можна було судити з преси, яка висвітлювала цей фестиваль? Ні, я рада, що все на фестивалі було цікаво, весело, змістовно та інтелектуально. Я маю серйозні претензії до принципів розподілу бюджетних коштів.

Чи є стратегія розвитку культури бодай в пріоритетах міської ради міста Кропивницького? Чи це ми беремо, наприклад, Києво-Печерську Лавру, переносимо в пустелю Сахара і кажемо: знаєте, вона дуже гарно тут виглядає, і ми вирішили, що так буде завжди. Мусить бути якийсь контекст для таких заходів, підгрунтя, інакше в мене питання: чому фестиваль в Кропивницькому, а не в Полтаві чи у Жмеринці? Яку додану вартість створив цей фестиваль для людей Кропивницького? Що залишив по собі? Це велика гастроль з добрими гонорарами і технічним райдером? Можливо, ми скоро фінансуватимемо з держбюджету концерти Дзідзьо чи Славка Вакарчука, так, як цього року через лобіювання депутата Ігора Васюника з “Народного фронту” було профінансовано з державного бюджету патріотичні концерт на львівському стадіоні до річниці Незалежності?

Частина культурно-мистецького середовища, яка так вимагала і вимагає змін і прозорих та рівних для усіх правил гри щодо розподілу бюджетних коштів, з пієтетом і захопленням сприйняла те, що міністерство культури внаслідок прямого ручного керування профінансувало театральний фестиваль у Кропивницькому на 7 млн грн, які не були передбачені в бюджеті. Що це означає? Що всім підходять такі методи розподілу бюджетних коштів, допоки вони їм дістаються? Це велике питання, яке передбачає абсолютно цинічну відповідь.

Але є фестивалі, які таких подарунків від міністерства не отримують. Гогольфест, наприклад.

Так, і це важливо. Національний (указ про цей статус ще Ющенко підписав) Форум видавців у Львові десятками років не отримує від держави майже нічого, або отримує копійки. На фестиваль Гогольфест, який теж творить якісний культурний продукт, міністерство культури дає мільйон гривень.

Фестиваль “Донкульт, Галіціякульт, Слободакульт”, який впродовж останніх років – не раптом, не зненацька – зшиває країну і проводить фантастичну роботу, фактично реалізовуючи одну з політик, якою мало б займатись міністерство культури, за кошти, які вони отримують дрібними порціями від різноманітних міжнародних установ і інституцій. Це фестиваль, який займається безпосередньою внутрішньою інтеграцією країни на дуже високому інтелектуальному професійному рівні, який має феноменальний соціальний і культурний ефект, Галіціякульт, який минулого року провели в Харкові, від міністерства культури отримав близько 130 тис грн.

А цьогорічний фестиваль LvivMozArt, який відбувся в Львові і повернув до України ім’я Франца Ксавера Моцарта, був профінансований місцевими підприємцями і міжнародними фундаціями. Артистичним директором цього фестивалю була Оксана Линів, відома українська диригентка. В межах цього фестивалю був створений Міжнародний український молодіжний симфонічний оркестр. Як думаєте, на скільки міністерство культури профінансувало цей фестиваль? На 20 тисяч гривень, яких досі нема на рахунку організаторів.

Така вибірковість говорить про відсутність політики в сфері культури.

Ви знаєте щось про другий фестиваль, в Карпатах?

Без поняття.

Натомість, у оперативному управлінні міністерства культури залишаються 265 мільйонів “на проведення заходів”. Український фонд культури, де мають бути – згідно із законом, а не моїми фантазіями, – прозорі механізми розподілення коштів, отримує 200 млн. 

Я чую десятиліттями від Мінкульту: нам треба, щоб від нас забрали офіційні заходи. А що ви зробили для того, щоб ці офіційні заходи у вас забрали? Ви сказали про те на кабінеті міністрів? Ви виокремили це в окрему проблему, ви відмовились від цих коштів? Хто це має зробити?

Коли створювався Український культурний фонд, йшлося про те, що цей фонд забере в Мінкульту функцію розподілення коштів. Чи я правильно розумію, що, беручи 265 мільйонів “на заходи” окремо від фонду, Мінкульт не хоче цієї функції позбавлятись?

Ні. Про це конкретно мова не йшла: фонд – це додатковий інструмент фінансування.

Але якщо Міністерство культури не може позбутись організації офіційних заходів за участі Президента, воно має віддати це у відання якогось державного підприємства, яке б оголошувало конкурси на проведення заходів і працювало б як івент-аґентство. Зрозуміло, що у Мінкульту немає організаційних і управлінських талантів, енергії та політичної волі проговорити це з АП, державним управлінням справами та іншими фігурантами.

Втім, навіть на ці заходи 265 мільйонів не треба, рештки грошей треба передати у Фонд, оскільки це інституція, яка створюється з чистої сторінки з прозорими механізмами, які прописані в законі.

Міністерство культури навіть не здатне за останні три роки в Постанові Кабміну привести до ладу коефіцієнти, за якими нараховується заробітна плата в національних установах культури. В одних цей коефіціент становить 7, десь 4, десь 2,4. І в тому немає жодної логіки, тому що колись хтось з депутатів чи міністрів пролобіював внесення до Постанови Кабміну якогось національного театру пісні і танців і вирішили “ну, хоч трошки їм дайте”. Нема ні критеріїв оновлених, ні нових вимог.

Це знову ручне управління.

Так. Я неодноразово пропонувала переглянути критерії, за якими установі дають статус «національного», але два, три, чотири депутати ВР не можуть зробити те, чим має займатись ціле міністерство.

Це не складний процес, вони навіть цього не можуть зробити.

Чому?

Немає політичної волі і є потреба всім подобатись і догоджати.

А на щось є політична воля?

Очевидно, що є страх зіпсувати стосунки з національними театрами чи колективами. У мене була пропозиція опустити коефіцієнти до найнижчого. Але це б викликало чергове обурення у всіх «національних» інституцій. Потім я пропонувала підняти всім коефіцієнти до однакового найвищого рівня, і паралельно розробляти нові критерії для перегляду і підтвердження статусу «національний». Але це не я маю робити, це має робити міністерство культури.

Те саме стосується дивідендів, які такі державні підприємства як Мистецький Арсенал, Центр Довженка інші мають сплачувати, до бюджету, замість того, щоб ці кошти залишати на свій розвиток.

Втім, проект постанови про внесення змін до постанови №138, яка вже містить перелік інституцій, що не сплачують дивіденди, тільки сьогодні виходить зі стін Міністерства культури. А він вже там лежить вже давно і має ще пройти міністерства економіки, фінансів, юстиції. Це ще на рік часу. Але якщо просто відправити документ і сидіти чекати, поки він повернеться, нічого не буде.

Коли я була в УКУ на зустрічі минулого тижня, і мене запитали, що таке успіх, я процитувала Черчилля, бо він прикольний і тому що це має бути мотто діяльності Міністерства культури України, бо інакше нема виправдання його існуванню: «Успіх — це рух від невдачі до невдачі без втрати ентузіазму»

Правду кажучи, я дуже вражена тим підходом до шестимільярдного бюджету. Я неприємно вражена недалекоглядністю цілого міністерства, мені дуже сумно що нема позиції міністра – я не бачу її, мене обурює таке відверте покривання ручного механізму використання бюджетних коштів. Це безпринципно. Саме через такі кейси втрачається довіра і девальвуються цінності.

Я не збираюсь голосувати за цей бюджет.

Про що говорить підвищення фінансування національних театрів на 100 млн?

Може, там треба не 100 млн, може, треба 600, адже міністерство культури сказало, що театр – це один з його пріоритетів. Скажіть будь ласка, де прописано уже зараз, на що ті додаткові гроші мають йти? За ці кошти театри мають замовити в драматурга виставу, в композитора – музичний твір, чи що? В Мінкульті поставили якісь маячки, чи ми просто збільшуємо фінансування, аби його збільшити?

Бюджетна програма 1801110 (“ Фінансова підтримка національних театрів ”): в 2017-му році на них виділили 907 млн, в 2018-му – 1 млрд 15 млн. Натомість в програмі “ збереження культурної спадщини ”: в 2017-му році 301 млн, в 2018-му – 367 млн. Наступний рік, нагадаю, має бути роком охорони пам’яток.

Реально ми не бачимо зміни культурної політики. Не бачимо навіть уточнення політики, її верифікації, не бачимо глибини розуміння проблем в принципі, як таких.

Є ж і позитивні зрушення в культурній політиці.

Так. Початок діяльності Українського інституту книги. Я думаю, там буде дуже багато дискусій з учасниками індустрії, з авторами, з перекладачами, з бібліотеками теж. Але вони слухають своє середовище, вони здатні відстоювати принципи, які відкрито обговорюють. Безсумнівно, що команда буде робити якісь помилки, тому що не буває інакше. Але це вселяє якусь надію і я думаю, що Інститут книги треба підтримувати.

Те, що Мінкульт зараз починає дуже поволі відновлювати свою присутність в міжнародних програмах і організаціях – це дуже правильно, хоча це непомітна праця і праця на дуже довгу перспективу. Я впевнена, що без участі Світлани Фоменко справа, пов’язана з поверненням "скіфського золота", не була б такою успішною. Тут Мінкульт гідно себе проявив.

Зараз триває дискусія щодо створення так званого “культурного споживчого кошика” в рамках децентралізації. Це непоганий проект, але надії на те, що його буде імплементовано належним чином, я не маю. Ми бачимо – і це виявили конкурси, зокрема – брак людського професійсного ресурсу і брак вітальної енергії в Мінкульту, який має наполягати на тому, що кожен орган місцевого самоврядування, кожна ОТГ повинна виділяти зі свого бюджету кошти на свої установи культури. Які це будуть установи, мають вирішувати вже на місцях.

Ви говорили про те, що в закон про конкурси будете вносити зміни. Які?

По-перше, будемо скорочувати строк перебування директора на одній посаді після перемоги на конкурсі. Наразі це по 5 років, а кількість строків необмежена. Але в комітеті мене в цьому не підтримують.

По-друге, дуже часто трапляється так, особливо в театрі, що керівник право суміщати посади “директор-художній керівник” і “художній керівник”. Цю правку в мій законопроект вносили з голосу, коли за нього голосували – і я ризикувала взагалі провалити голосування, або ж піти на компроміс і залишити цю правку. Тепер треба позбутись цього дуалізму, адже за Трудовим кодексом людина не може суміщати двох керівних посад.

У зв’язку з проведеннями конкурсів виявилося багато цікавих суспільних проблем в державі, пов’язаних з представництвом у конкурсних комісіях громадських організацій. Ми побачили, що існує безліч фейкових ГО, що деякі з них використовуються як інструмент під час голосування за кандидатів. Дуже часто вони не мають жодного стосунку до культури – крім одного з 120 пунктів в своєму статуті. Безсумнівно, це треба виправляти.

Але ми змінили формулювання: згідно з новою редакцією, делегувати людей до комісій зможуть професійні громадські об’єднання. Так почнеться чергова зміна матерії культурного простору і створення нових об’єднань, де будуть люди зі спільними професійними проблемами і викликами, які вони поодинці перебороти не можуть, а старі інституції, давно дискредитовані, використовувати не хочуть.

Ще будуть формальні правки, пов’язані з погодженням переможця конкурсу. Наприклад, конкурс відбувся і в багатьох регіонах обласні ради як уповноважені органи мають затвердити переможця на своїй сесії. Депутати обласних чи районних рад, не читаючи і не вникаючи в суть, починають ставити питання: а чого це якась комісія зібралась, когось вибрала, а ми маємо це погоджувати? Або взагалі не збираються впродовж 2-х місяців, а в законі написано, що впродовж двох місяців рішення комісії має бути погоджено. Тоді ми просто виводимо цю функцію і погоджувати керівників інституцій культури буде голова обласної ради, або державної адміністрації своїм рішенням.

Чи ви задоволені тим, як за вашим законом проходять конкурси на директорів закладів культури?

Взагалі так. Я від початку знала і попереджала усіх, що це закон на виріст. Що якісно нові результати дії цього закону ми побачимо не раніше, ніж за 10 років. Я вважаю, що якби не цей закон, ми б не побачили багато висококваліфікованих достойних людей у керівництві установ. Є дуже добрі приклади, коли закон спрацював на оновлення керівництва, але невдачі, безсумнівно, є, і вони в тому числі пов’язані з заангажованими членами конкурсних комісій, з адміністративним чи іншим тиском на них. Часто навіть від трудових колективів в конкурсні комісії делегують людей, які за законом мають слухати програми, ставити питання учасникам конкурсу, аналізувати, обговорювати і ухвалювати рішення, хто з кандидатів є найкращим для розвитку установи. Натомість, дуже часто до комісій потрапляють керовані люди, уже знаючи, за кого вони повинні голосувати. Це ніякими законами не пропишеш – це час і зрілість суспільства.