Іван Марчук про своє життя, останню виставку і неіснуючий музей

Один з найвідоміших українських художників у світі, автор близько п'яти тисяч картин — Іван Марчук жаліється, що йому немає, де виставляти його роботи. У Києві так і не з'явився давно обіцяний йому музей.

Україна любить тільки мертвих митців, повторює художник і говорить, що виставка його робіт, яка наприкінці жовтня відкриється у галереї ARTAREA, буде останньою у Києві.

У 2007 британська Daily Telegraph включила Марчука до рейтингу "100 геніїв сучасності", але він себе генієм не вважає.

Напередодні виставки, де митець обіцяє показати свої невідомі твори, Іван Марчук розповів ВВС News Україна про те, як він любить годувати ворон, як розмовляє з картинами і як хоче, щоб в Україні люди навчилися тішитись.

Про те, чому виставка остання

Мені вже набридло виставлятись, Київ мені набрид, а я — Києву. Хоча люди все одно підходять на вулиці і запитують, де можна вас побачити? А я їм відповідаю: "Йдіть до нашої влади і питайте, коли буде музей?". В музеї будете мене дивитися, скільки хочете, навіть, коли мене не стане. Тому ця виставка це, можливо, останній раз, коли у Києві можна буде побачити мої картини.

Музей, якого немає

Я дуже сподівався, що мій музей у Києві буде, але вже не сподіваюсь. Україні музеї не потрібні. А що таке музей? Це ж обличчя держави. Всі ми їздимо по світу і куди ми ходимо? В музеї. А в Україні в музеї не ходять, може одну людину там зустрінете.

Ван Гог "годує" Амстердам, і я стояв у черзі до його музею. А ви не хочете зробити музей Марчука у Києві, щоб і до нас їздили. Стільки проєкт робили під мій музей, нічого з того не вийшло.

(У 2005 році президент Віктор Ющенко обіцяв посприяти створенню музею Івана Марчука. У Києві під майбутній музей заклали капсулу, було презентовано кілька проєкт ів , але музей за 14 років так і не з'явився)

"Пішки ходжу, ворон годую"

В мене дуже багато картин, за своє життя намалював понад 4500 картин, але виставляти їх немає де. Що мені з ними робити? Мої друзі закликають мене відкривати музей за кордоном, раз Україна не хоче.

Люди мене страшенно цінують, а державі це не цікаво. Кожного дня на вулиці мене зупиняють люди. Вони думають, що я маю на броньовиках їздити і з кортежем, а я пішки ходжу, ворон годую, під бомжа граю.

Про невідомого Марчука на виставці

Тут, на виставці, ви побачите того невідомого Марчука, який 11 років вчився на художника і був нормальним совєцьким художником. Але потім сказав, що хоче бути ненормальним, не таким, як всі. Я — впертий, затятий, одержимий, я почав малювати щось зовсім незвичне, я вбив клин у цю соцреалістичну дорогу.

На виставці будуть мої ранні картини з 1965 по 1980 рік, і їх ще ніхто не бачив, крім моїх близьких друзів. Там будуть картини-абстракції, зимові і літні пейзажі, автопортрети.

Картини у русі

У радянські часи я часто малював маленькі картини, щоб їх можна було сховати і передати десь за кордон. Тоді я не знав, чи виживу і хотів, аби вижили хоча б мої картини. Тепер я хочу побачити мої маленькі картини у великому форматі. У галереї картини проєктуватимуть на стіни, вони будуть у русі. Таке з моїми роботами буде відбуватися вперше.

Мої картини так створені, що їх можна використовувати як принт для тканин, на хустках, торбинах, сукнях. Навіть не треба спеціального проєкту робити.

Слово "пльонтанізм" прийшло від мами

Я почав малювати навіть сам, не знаючи, що саме. Воно просто йшло від мене. Кожного дня з'являвся новий маленький листочок, нова картина. Так з'явився цикл — "Голос моєї душі".

Мене заворожували голі дерева, це мереживо ліній, ця краса. А як то все зобразити? Так я винайшов свою власну технологію "пльонтанізм", від слова пльонтати. Це слово придумала моя мама, яка розчісувала своє довге волосся і говорила, що воно так "запльонталось".

Так я почав пльонтати, пльонтати десятки кілометрів ліній, щоб зробити один пейзаж. До речі, моя улюблена тварина — це павук, бо він пльонтає свої нитки.

Мої картини діляться на 13 різних циклів. Це 13 різних Марчуків. І часом люди на виставках запитують, а що це за художники? А їм відповідають — це все Марчук. Так, такі різні мої картини.

Я розмовляю з картинами

Я йду в майстерню і розмовляю з картинами, вони мені все розказують. Ні в хаті, ні в майстерні у мене нікого немає, крім картин. З ким мені говорити, з телевізором?

Часом я воюю з ними, часом злюсь на них. Іноді я малюю, а картини не підказують мені свої назви.

Що я малюю?

Я не є ілюстратором життя. Те, що я творю, це голос моєї душі. Сюжетів з моїх картин не буває в реальному житті. Останній мій цикл "Погляд в безмежність". Звідки це, питають у мене. Як звідки? Я піднявся догори, пробив головою небо, подивився, який дивовижний і прекрасний світ. Порізав його на шматки і намалював цей світ.

Про визнання

Резонанс і інтерес до моєї творчості є великим. Мене впізнають, мої картини виставляються у музеях на всіх континентах, ну крім Антарктиди. Коли я почав малювати пейзажі, ці гілочки, люди запам'ятовували і впізнавали штрихи Марчука. Мене багато підробляють. Часом приносять фальшивки і просять підтвердити авторство.

Мене прийняли до Римської академію сучасного мистецтва, а мій стиль "пльонтанізм" вже є в енциклопедіях з мистецтва.

Скупий художник

Я найскупіший художник щодо продажу картини. Саме слово "продавати", то для мене крамола. Хай би хтось це робив з моїми картинами, аби не я. Не люблю продавати. Але з продажу картин я живу.

Я хочу сам бачити багато картин. Хочу спати на них, вкритися ними, щоб на стелі вони були. Щоб я жив у цьому світі картин. Мені шкода з ними розлучатися.

Як навчитись бачити красу

Щоб навчитись бачити красу, треба дивитися мої картини. Бо люди дивляться, а художник бачить. Якось я намалював вкритий снігом горбочок, а одна жінка на виставці каже: "Боже, та я по тій дорозі ходжу і ніколи не бачила того горбочка. А тут я дивлюсь і не можу очей відірвати".

А ще часом жінки плачуть біля моєї картини, де зображена облуплена і обдерта хата, похилені штахети, рання весна, десь трохи пляма снігу. Називається вона "Народились. Виросли. Пішли". Бо багато наших людей народилися в такій хаті, а потім життя їх порозносило по світу. Але та хатинка досі у їхньому серці.

Марчук у рейтингу геніїв

Так, мене включили до рейтингу 100 геніїв сучасності, але чому я маю себе вважати генієм? Я вважаю себе художником, який творить картини і все. У моєму житті від того рейтингу нічого не змінилося, не добавилось.

Про мрії

Моя мрія у тому, щоб всім людям було добре. Я не хочу бачити сльози, сумних людей, а хочу бачити веселих. Так, як тішаться люди у світі, вони радіють тому, що вони живі. У нас так не вміють тішитись.

Про соцмережі

Технологічно я живу в 19 столітті. Досі не опанував всі ці технології, соцмережі. Телефон — це для мене диво. Я хочу дивувати людей картинами, а мене дивують телефонами. Це ж треба таке, що можна в Америку дзвонити. Дзвониш і чуєш голос десь з космосу.