Із Сум — у Лас-Вегас

19-річний Андрій Безмен виходить на зв’язок із Лас-Вегаса. Між нами дев’ять часових поясів. М’яке ранкове сонце огортає його силует. Місто, у якому тепер живе Андрій, не має нічого спільного з казино і нічним життям, як можна подумати, почувши назву. Воно невеличке (близько 15 тисяч мешканців) і розташоване у штаті Нью-Мексико.

Тут розташований єдиний у США міжнародний коледж мережі UWC(United World College), яка має свої представництва у сімнадцятьох країнах.

Щоби потрапити туди на безкоштовне навчання, Андрій подолав чотири рівні відбору і обійшов близько двохсот інших аплікантів з України.

До США хлопець із Сум їхав як переможець і призер понад десятка олімпіад і винахідницьких конкурсів. Зокрема міжнародних. Їхав — після участі в «Школі успіху» від Klitschko Foundation, яка показала, як виглядає бізнес здорової людини, і як правильно продавати й презентувати проекти. Навчила бути дорослим.

І тут, каже, його взяли за руку і повели. Через «пекло» — коли ні на що нема часу.

Позаду залишилися сім реалізованих проектів (на один з них Андрій разом з командою отримав $15 000 інвестиції після презентації на бізнес-акселераторі). Попереду — спільний проект з Аmazon, де хлопець саме стажується.

У UWC Андрій вивчає фізику, математику, комп’ютерні науки, економіку, англійську і українську. Тут, каже, він уже навчився займатися самоосвітою, тайм-менеджментом і правильно визначати пріоритети.

У коледжі хлопцю залишилося навчатися три місяці. Він вже подав документи в американські і канадські університети, але до України збирається повернутися.

Лінь

Андрій зростав тихим домашнім хлопчиком. На вулиці бував рідко — мав від народження легке порушення рухів, і батьки боялися, що діти сміятимуться з нього.

Олімпіади хлопець вважав безсенсовними — кому, питає, користь від розв’язування задач, які вже мають рішення

— Свого першого-другого класу не пам’ятаю, але мама каже, все мені було складно.

Сам він пам’ятає тільки комп’ютер, який часто ламався, а він його збирав-розбирав, ходив до бібліотеки, простягав 25 копійок і копіював книжки, щоб зрозуміти, як то все ремонтувати.

У хлопця був чіткий розклад: школа, чотири години басейну, дім. Повертався і вкладався спати, домашніх завдань не робив, батьки не вимагали.

— Лінувався трохи, — зізнається.

У третьому класі Андрій почав добре ходити, але лінь нікуди не зникла: на уроках він не писав. І щоб хоч якось залучити до процесу — його викликали до дошки. Перші рази — на математиці — щоб поставити двійку, зауважує, але виявилося, що він міг все вирішити. Все розумів.

— Вчителька це побачила і вже потім на уроках заповнювала журнал, а я розв’язував завдання на дошці. Діти переписували. Якщо хтось не розумів — я пояснював. І ось, напевно, через це у мене піднявся авторитет, бо я почав говорити, і люди зрозуміли, що я не тупий.

Згодом хлопець почав виборювати призові місця на олімпіадах з математики і фізики. При цьому Андрій вважав ці конкурси безсенсовними — кому, питає, користь від розв’язування задач, які вже мають рішення.

— Мені завжди було цікаво робити щось таке, що може допомогти комусь.

Винахід для тата

У дев’ятому класі Андрій перестав ходити до школи. («Мене за це спершу хейтили всі, кому не лінь», — пригадує). Мама про це дізналася від вчителів. Ті констатували факт, але де пропадає хлопець — ніхто не знав.

— Для мене це було дуже сокровенно — я займався власним проектом, — Андрій говорить, надаючи словам якогось особливого значення. — Я не знав, чи вдасться і що вдасться. І вони б не зрозуміли… Вони розуміють тільки, коли приносять медаль і отакенну грамоту.

Насправді наприкінці восьмого класу Андрій пішов до Малої академії наук. Не знав, що це, але припускав, що щось відмінне від олімпіад. Все літо провів у лабораторії Інституту прикладної фізики: у радянській будівлі з радянським обладнанням. І надзвичайно розумними співробітниками, додає. Такими, що навіть Google не треба, бо будь-яка константа у кожного з них в голові.

Отже, лабораторія — з сьомої ранку до сьомої вечора. Інколи до десятої.

— Що мені було робити вдома? Мама з малою займалася. Тато поїхав в АТО. Ми з ним могли говорити раз чи два на тиждень, бо він десь в лісі перебував.

Зарядити телефон там часто було ніде. Тому Андрій захотів винайти щось, що б давало батькові електроенергію в таких умовах.

Так у тринадцять хлопець став інтерном в інституті, отримав власне робоче місце і ключ від лабораторії. А невдовзі з’явився і його перший винахід.

— Є така штука — елемент Пельтьє, — пояснює. — Якщо до нього підключити струм, то одна сторона гріється, а інша охолоджується. Через певний час у гарячої сторони коефіцієнт корисної дії більший, вона нагріває холодну і все це стає гарячим квадратом. Ми ж відкрили зворотне (експериментально підтвердили ефект Зейбека, який той випадково відкрив у 1821 році). Якщо на елементі Пельтьє гріти одну сторону, а інша залишиться холодною — отримаємо струм.

Так з’явився 20-дюймовий прямокутник з отвором, на який треба покласти щось гаряче — вугілля чи розвести вогонь, і можна заряджати телефон.

У жовтні винахід поїхав до батька під Слов’янськ. Через два місяці повернувся з фотографіями і відгуками.

Все працювало.

Винахід для інституту

Свій винахід Андрій запатентував. І хоча хлопець не мав амбіцій перемагати в конкурсах і наголошує, що робив проект винятково для батька, його все ж вмовили представити роботу на конкурсі «Майбутнє України». Там він переміг у секції «Машинобудування» — і виграв свій перший смартфон і планшет.

Далі Андрій працював над збільшенням ефективності приладу і хотів передати його Міноборони, щоб його застосовували, але нічого не вдалося.

Зате Андрій таки приніс до школи медаль і «отакенну грамоту».

Школа остаточно здала позиції в житті Андрія. Він і зараз не бачить сенсу у тамтешньому навчанні. Хіба що до п’ятого класу. А так — називає його марнуванням часу й коштів.

— Якщо ти знаєш, що таке онлайн-курси Udemi, що таке самоосвіта, то можна в школу не ходити.

І Андрій дійсно пропустив весь дев’ятий (а потім і десятий) клас, але закінчив його на відмінно.

А після, у літню спеку, в задушливій лабораторії, думав над наступним проектом. Що якщо зробити дешевий і нешкідливий кондиціонер?

— Я хотів, щоб ми його поставили хоча б у лабораторії. Бо шістдесятирічні дідусі, які знають більше, ніж вміщає енциклопедія з фізики, приходять на роботу і мучаться. Бо в інституті немає достойних умов. Як і грошей на розробки.

Спершу зі звичайного кондиціонера викинули фреон: і дорогий, і шкідливий, і важкий в експлуатації. Наступним викинули компресор. Його треба міняти кожні п’ять років — невигідно. Думали з науковим керівником, як же цей їхній кондиціонер має працювати.

— Ми знайшли термотрубку. Такі використовують для охолодження комп’ютерів. Мідна, з водою, з якої викачали повітря, тому там зменшився тиск і температура кипіння. Принцип такий — пара передає тепло другому кінцю, і таким чином відводить тепло від джерела тепла.

Андрій хотів зробив навпаки — охолоджувати одну сторону. При цьому мав знизитися тиск, а вода — закипіти при малій температурі, і тим самим почати відводити тепло від іншої сторони, аби зрівноважити температури на обох кінцях трубки. Так з’явився кондиціонер: одну сторону трубки, на вулиці, охолоджували за допомогою елемента Пельт’є, а тепло відводилося з кінця трубки, яка знаходиться в кімнаті.

Щоправда, важко було знайти трубку, яка б годилася за діаметром, не було точного обладнання, не було грошей, щоб експериментувати з різними рідинами.

— Були моменти, коли ми думали закрити проект, — каже Андрій. — Але потім раптом знаходилися варіанти, як це все пофіксити.

Зрештою зробили демоверсію на спирту. Велика коробка розміром з холодильник імітувала кімнату, в якій працював маленький кондиціонер. Вже вдруге проект Андрія переміг у конкурсі «Майбутнє України». Приз — п’ять тисяч гривень — пішов на матеріали і доопрацювання.

Суми на великий екземпляр так і не вистачило.

Андрій винахід запатентував і подався на українські і міжнародні конкурси, щоб розробка не пропала. Щоб її помітили.

— В Україні на мене дивилися косо: хто я, чому приїхав? Бо зазвичай перемагають Дніпро, Київ, Харків — міста, де є інститути, де роботи пишуть наукові керівники, а діти їх представляють. Хоча, звісно, є й винятки. Я хотів показати, що на базі Інституту прикладної фізики, який розташований по сусідству з гаражами і від них не сильно відрізняється, зі сміття і без грошей можна робити круті проекти і представляти їх на рівні.

Україна без сумнівів

Отже, була перемога на Білоруській конференції для учнів, третє місце на Міжнародній конференції молодих вчених ICYS-2016 в Румунії. До Петербурга не поїхав з політичних міркувань, а в США на Google Science Fair — просто не вдалося: держава не фінансувала, а в Андрія не було коштів.

Патенти на обидва винаходи відкликав і залив інформацію на GitHub — один з найбільших веб-сервісів для спільної розробки програмного забезпечення. Хотів, щоб проекти працювали. І працюють.

Перша ідея — в Китаї: там існують чашки, в які треба лити гаряче, і вони заряджатимуть телефон.

На основі другої — в Іспанії вдалося вдвічі збільшити ефективність відведення тепла з сонячних батарей.

Попри всі невдачі з державною підтримкою, Андрій вважає свій досвід в Україні корисним.

— Все змінюється. Скоро все стане краще. А якщо ні, то я буду тим, хто хоча б спробує щось змінити у сфері технологій, бо це вони породжують прогрес. Хочу показати на міжнародному ринку, що Україна не просто країна-споживач.

Є багато крутих проектів українців, які працюють в Сіетлі, Нью-Йорку. А в Україні їх на пальцях однієї руки можна перерахувати. І я вдячний, що вони залишаються. У мене немає сумнівів, чи повертатися. Я не хочу бути емігрантом. Хочу жити в своїй країні. Хочу її розвивати.