Житла потребують близько 50 тисяч учасників бойових дій і 400 тисяч сімей внутрішньо переміщених осіб

Із 3 по 5 грудня тривала реєстрація кандидатів на отримання кредиту на житло для ветеранів та внутрішньо переміщених осіб. Програма, затверджена Кабміном напередодні, передбачає фінансування в 200 млн грн — по 100 млн на кожну категорію пільговиків.

Вони мали лиш подати заявку на участь у програмі, потім обрати житло, сплатити 6% його вартості, отримати решту суми – і святкувати новосілля. Пільговий кредит – під 3% річних на 20 років. За перші кілька годин сайт Держмолодьжитла, за даними голови правління цього фонду, отримав понад 2 тисячі заяв – неймовірний ажіотаж. Кому вистачить кредитів, на що сподіватися тим, хто спізнився і чому не всі соціальні гарантії для ветеранів працюють на 100%, розповів перший заступник міністра у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб Антон Колумбет.

— Пане Антоне, чому всього три дні відвели на подачу заяв? Родинам треба швидко прийняти рішення, знайти кошти для внеску… Почався ажіотаж, не всі бажаючі встигнуть.

— Кошти на програму знайшлися буквально на одному з останніх засідань уряду в результаті перерозподілу – і до кінця року треба їх використати. Відповідну постанову прийняли в середу 27 листопада, а вже в понеділок почався прийом заяв. Зазвичай такі процеси по пів року готуються, а тут – усі поспішали, як могли. Кінець року, а ще ж попереду – збір документів. Дуже прикро, що виникла “штовханина”, але нічого не вдієш. Вона свідчить про те, що подібні програми користуються попитом, ми на правильному шляху.

Зацікавленість людей доведена, лишилося довести ефективність інструменту. Бюджетний процес – це дискусія, і коли отримаємо перші результати (люди почнуть повертати кредити), ми вступимо в цю дискусію.

Вже бачу, заявників буде більше, ніж є грошей, але це не значить, що люди лишаться за бортом. Їхні заяви будуть у прозорих електронних реєстрах, і якщо цьогорічний експеримент буде успішний, набір заяв стане постійним. Мова зараз про експеримент — пільгове іпотечне кредитування заплановано вперше. І цю програму критикували — мовляв, є ризики корупційного відбору учасників, та й не популярна в Україні іпотека. Але електронний реєстр буде відкритий, кожен може бачити своє місце в черзі. Іпотечні кредити в Україні дійсно дорогі, бо банки закладають у них ризики неповернення коштів. Тому мусимо довести, що попит на них є і механізм ефективний, гроші повертатимуть. А далі можна про подальше фінансування з Мінрегіоном говорити.

— Чи не викличе це соціальну напругу? Мовляв, вийшло – хто перший прибіг, тому й кредит дістався.

— На всіх коштів не вистачить. Але – за досвідом програми “Доступне житло” – можу сказати, що черги теж були великі, але коли справа дійшла до конкретики, внесення своїх часток, більшість людей відмовилися від участі в програмі. Така наша сутність — побігти, швидше зайняти чергу, а потім вже вирішувати, чи воно нам треба.

Процедура така. Зібрали заяви, потім спецкомісія при фонді Держмолодьжитло обере конкурсантів, їм дадуть повний перелік необхідних документів. Далі комісія проводить перерахунок квадратних метрів, на які може претендувати родина, їх перетворюють у суму. Учасник обирає об’єкт, приносить договір купівлі-продажу – і йому перераховуються кошти. Відмовити можуть тільки тим, хто спробує обдурити систему. Подасть заяву, маючи власне житло. Через реєстр прав на нерухоме майно все це легко виявити.

— За 100 млн купимо 100, нехай 150 квартир. Як комісія обере щасливчиків?

— По даті та часу подання заяви. Комісія просто виконає технічну роботу, від неї нічого не залежить. “Зрада” тут тільки одна — недостатність фінансування. Але це краще, ніж нічого не робити взагалі. У нас більш як 369 тисяч учасників бойових дій – і десь 50 тисяч із них перебувають на житловому обліку. Плюс мільйон внутрішньо переміщених осіб – а це близько 400 тис. сімей, що теж потребують житла. Згідно з застарілим, ще радянським законодавством, вони мають бути безкоштовно ним забезпечені. Але держава не в змозі забезпечити цих людей безкоштовним житлом. Радянські норми писалися в часи, коли все будувала держава, а в сучасній країні купувати і роздавати людям житло неможливо. Таких ресурсів у держбюджеті ніколи не було й не буде, треба це визнати. Тому займаємося пошуком альтернативних варіантів. Наразі працює тільки 719 постанова Кабміну, за якою безкоштовно отримують житло родини загиблих та ветеранів з інвалідністю 1-2 групи, та 280-та, що стосується учасників бойових дій, які одночасно є і внутрішньо переміщеними особами. Ці люди втратили все, а їхні родини – під репресіями.

— З жовтня стартувала монетизація пільг на оплату ЖКГ для ветеранів. Чула, виникали збої, люди скаржилися на необізнаність органів соцзахисту. Що не вдавалося оформити пільгу на орендоване житло…

— До 15 жовтня всім, хто отримує пільгу, пропонували монетизацію, широко інформували різними каналами. Хтось скористався, хтось ні. Але не пояснили людям на той момент, що не оформите готівкову — безготівкова пільга все одно залишиться через особистий кабінет пільговика в “Ощадбанку”. Думаю, потім стався технічний збій — система електронного перерахунку грошей не змогла спрацювати, як потрібно, між отримувачем пільги, бенефіціаром і постачальником послуг. Наша роль у цьому процесі — інформування. Через деякий час все налаштується.

Що стосується орендованого житла, будь-які пільги не розповсюджуються на об’єкти, якими не володієте або які займаєте не згідно з договором. Єдиний законний механізм перевести соцгарантії, що стосуються комунальних послуг, на орендоване житло — це укладення договору оренди. Якщо ви живете в квартирі, не укладаючи його, це значить, що власник пустив вас пожити – і некоректно претендувати на якісь пільги. На підставі чого ви живете в чужій квартирі? Просто власнику невигідно укладати договір, бо доведеться реєструвати це як комерційну діяльність і платити податки. А того, що з цих податків якраз пільги й генеруються, люди не розуміють.

— А планується монетизація пільгового проїзду? Мабуть, ви чули, що водії маршруток не дуже люблять возити учасників бойових дій, вигадують різні норми перевезень і нерідко до сварок доходить.

— Спроба монетизувати цю пільгу була ще рік тому. Кабмін прийняв відповідну постанову, але там було передбачено всього 30 поїздок на місяць – і остаточне рішення переклали на органи місцевого самоврядування. На мою думку, монетизація – це добре, це європейська практика. Але в сфері перевезень – цілий комплекс проблем. Є учасник бойових дій, є перевізник і є держава. В теорії, перевізник, отримуючи ліцензію на діяльність, автоматично погоджується виконувати закони держави. Не перевищувати швидкість, виконувати “Закон про статус ветеранів війни, гарантії соціального захисту” без жодних обмежень. Інколи посилаються — а у нас прийняте рішення, що лиш два пільговика одночасно можуть знаходитися в транспортному засобі. При всій повазі до комерційних структур — які ще рішення вони захочуть прийняти в порушення законодавства? Може, у них якесь окреме правове поле?

В свою чергу, держава повинна компенсувати перевезення. Але яким чином фіксувати перевезення пільговиків, якщо в маршрутці не дають квитків? Я ось читав днями — 60% маршруток Києва їздять згідно з угодами, термін дії яких сплив кілька років тому. А дехто взагалі не є перевізниками, бо не має ніяких стосунків із муніципалітетом. Це просто машини, які перевозять 5-мільйонне місто, не видаючи квитки, отримуючи готівку.

Маємо схему, де все всім не подобається, але при цьому змінити щось – неможливо. Всі потрошку щось порушують. Держава трішки недокомпенсовує перевезення пільговиків, посилаючись на те, що перевізники не мають валідаторів, електронних квитків тощо. Перевізники, з одного боку, кричать: ви тільки дайте компенсацію – будемо всіх возити, з іншого — усвідомлюють, що це їм невигідно. Бо це означає повністю по-білому працювати. Страждають, звісно, пільговики. У мене немає рішення, як моментально зробити всіх законослухняними.

— Монетизація в цій ситуації виглядає непоганим варіантом.

— Це єдиний варіант, який можна обрати без зайвої мороки. Але тут впираємося в розмір монетизації. Кому скільки, хто звідки їздить? В невеличкому селищі 1000 грн – це гарні гроші, може, пільговик і за кілька місяців їх не використає, бо майже нікуди не виїжджає. А якщо людина їздить із передмістя Києва чи з Троєщини, витрачає 50 грн мінімум на день. Зараз дискутувати на цю тему важко – і питання просто відклали. Треба підходити до неї, коли вся система буде повністю готова й лишиться тільки гроші в неї покласти. Давайте попрацюємо, врахуємо усі ризики, проведемо громадське обговорення. Нехай ветеранські громадські спільноти своє слово скажуть.

— А як розрубати вузол з відведенням ділянок для ветеранів? Наприклад, у столиці черга вже безкінечна, люди написали заяви кілька років тому – і чекають невідомо чого.

— У великих містах треба їм відверто сказати, що ділянки не відведуть ніколи. Їх просто немає для всіх бажаючих (учасникам бойових дій повинні дати першочергово, але й інші заявники є). Зараз готуємо окремий проєкт про виділення ділянок для ветеранів, прем’єр-міністр вже анонсував підписання меморандумів з 24 обласними організаціями учасників АТО, в яких зафіксують перелік земельних ділянок для приватизації учасниками бойових дій.

Але не заради того, щоб людина отримала землю – і продала. Навіщо тоді взагалі видавати? Пільга спланована задля розвитку людини. Як поштовх до комерції, кооперації, створення сільськогосподарських об’єднань, ветеранського бізнесу, розвитку. Зрозуміло, не всі володіють якостями, що дозволяють стати комерсантами чи фермерами. Тоді можна цю землю здавати в оренду. Найгірше, що ветерани погоджуються на оборудки з ділянками. Знаходяться ділки, яким лиш дай документи — все організують. Іноді навіть не розраховуються з ветеранами. Та головне, ці оборудки плюндрують саму сутність процесу, який держава організувала своїм захисникам.

— У ветеранських колах ходять чутки, що замість ділянки можна отримати грошову компенсацію. Нібито на Полтавщині дають, наприклад. Можливо, це ініціатива місцевих органів?

— Компенсують – у Києві, це рішення Київради. Про інші регіони такого не чув. Але на рівні ОТГ відведення ділянок – взагалі не проблема. Я бував у побратимів на Сумщині – вони взагалі її не розуміють. Землі – від горизонту до горизонту, бери, скільки треба. Там інші труднощі – ветеран мусить за 40 км їздити до стоматолога, щоб полікувати зуби, що від луганської води покришилися…

Муніципалітети зазвичай мають власні програми підтримки ветеранів. Вони відрізняються, тому в різних регіонах можуть бути свої умови. Одні рішення – загальнонаціонального масштабу, інші – місцевого рівня.

— Щодо загальнонаціонального. З 2015 року лежав на розгляді у Раді законопроєкт про пільгове розмитнення авто для учасників бойових дій. Потім його відкликали. Є ще відповідна петиція, що ніяк не набере достатню кількість голосів. Тобто питання закрите?

— Якщо питання буде винесене, міністерство як формувач державної політики проведе відповідні консультації і, дуже ймовірно, підтримає його. Чую про цю ідею з 2015 року. Буде дуже прикро, якщо вона перетвориться на черговий механізм економії на купівлі авто з використанням ветеранів, які отримають можливість розмитнювати за пільговою ціною. Знов усім миром придумаємо ініціативу, яка має допомогти, а вона спрацює хибно. Хоча можна закласти в закон якісь запобіжники, тому в цілому – ідея непогана. Ми за будь-які елементи соціального захисту ветеранів — активніше дійте, підтримаємо.

— А чим, на вашу думку, слід підтримати ветеранів? Що їм потрібно, крім пільг?

— Я противник патерналізму. З 2015 року займаюся соціальною роботою — вона настільки емоційно виснажує… Скільки у нас було чудових волонтерів, асоціацій, громадських діячів — всі вони вигорають емоційно, бо дуже важко займатися соціальною політикою в країні, яка не має на неї грошей. Коли тобі треба виривати в когось, щоб дати ветеранам. Це як матері вирішувати: кого з голодних дітей погодувати сьогодні, а хто до завтра почекає. І яке б ти рішення не прийняв, в будь-якому разі – виходить “зрада”. На додачу, ментальність така, що за добро у нас не дякують. Логіка наступна: ти дав мені шматочок — значить, собі вкрав ще більший.

Але ці думки мене привели лиш до одного — треба розвивати економіку і бути багатими. Генерувати ресурси, створювати підприємства, платити податки. Це має бути внутрішня мета держави – і тоді решту питань набагато легше буде вирішувати. І відповідно, в темі соціального захисту ветеранів я бачу передусім додаткові можливості для їх внутрішнього розвитку. Це ветеранське підприємництво, кредитування розвитку власної справи. Винесення ветеранського підприємництва в окрему організаційну форму, як от зараз підприємства осіб з інвалідністю. З нашого боку – сприяння збуту їхніх товарів. Це коли бачиш у супермаркеті дві баночки горошку – і свідомо обираєш ту, що вироблена підприємством ветеранів. Купуєш, розуміючи, що це внесок в соціальний захист ветеранів. На відміну від банальної роздачі грошей чи землі, це є системним вирішенням проблеми, розвитком.

Треба розробити протокол повернення з військової служби до мирного життя. Воно має починатися зі штабу військової частини. Як це відбувається зараз: звільнився – і став на облік у центр зайнятості на пів року, щоб отримувати виплати. Людина застагнувалась, закапсулювалась… Це неправильно. Працевлаштування — основа повернення до мирного життя, соціалізації, щомісячний дохід (а він реально позбавляє багатьох психологічних проблем повернення з війни). Закінчився контракт, людина звільнилась із армії – і наступного дня вже повинна знати, де працює, чітко бачити своє майбутнє. Тоді не буде відчуття відриву.

— Може, якось ширше залучати грантові європейські програми?

— Є такі програми. Просто зараз можна отримати грант 400 євро на перекваліфікацію. Постійно бізнес-інкубатори організовуються. Але мало бажаючих. А серед бажаючих – мало тих, хто доходить до кінця процесу. Назву це так — низька культура підприємництва. Це ризик. І не всі мусять бути бізнесменами. Я сам із друзями починав ветеранське підприємництво — і то був рік пекла. Не всі люди до цього готові й не треба вважати підприємництво панацеєю. Перш ніж його пропонувати, слід добре вивчати морально-ділові якості конкретного ветерана. От з’явиться протокол повернення до мирного життя, а далі, якщо потрібні будуть гранти — знайдемо і менторство над ними візьмемо.

— Щодо менторства. Як не дати людям відчувати себе поза суспільством, покинутими? Це відчуття може штовхнути на передбачувані дії, як показує українська практика.

— Дійсно, психологічні проблеми можуть спонукати на велику кількість поганих речей. Сімейне насильство, алкоголізм, наркоманія, злочини. Але ніякий психологічний стан не може виправдовувати злочини. Хоча іноді явища надто гіперболізуються ЗМІ. Знаю, зараз постійний фокус уваги – на учасників бойових дій. Яка б новина не стосувалася їх, відчуваємо необхідність реагувати. Щоправда, не зовсім ясно, як реагувати. Жодного разу не читав заголовка на кшталт “Еколог побив дружину” або «Менеджер з продажу скоїв п’яне ДТП». Пресі цікава саме ветеранська спільнота. За кілька років українцям фільмами, книгами, статтями психологів розповідають про ПТСР (посттравматичний стресовий розлад – ред .) та інші явища. Світоглядний коридор вже сформований і хороші новини туди взагалі не потрапляють, бо це нікому не цікаво. От ви чули про випадок на Черкащині – ветеран витягнув дітей із палаючого будинку?

— На жаль, ні..

— А про це у ДСНС повідомляли, ми прес-релізи розсилали — нуль реакції, може, хіба якесь локальне ЗМІ опублікувало. І це система. Якби хлопець не витягнув дітей, а перебрав горілки і побився б із сусідом — мені здається, тоді був би суспільний резонанс. Чому? Культура зради в ЗМІ…

Ветеран кожну хвилину має пам’ятати, що на нього покладена місія нести це звання, образ захисника. Нехай це буде його війна в тилу. Завдання – дуже важливе, бо несучи високо цей образ, ми впливаємо на молодь, підвищуємо мобілізаційну спроможність. А коли ветеран коїть злочин – він зраджує перш за все цей образ і те, заради чого були принесені жертви. Дискредитує саму ідею протистояння зі зброєю в руках російській агресії (а у неї й так багато критиків). Тому виправдань злочинам немає. Якщо комусь треба психологічна допомога, є велика кількість ініціатив, де її можна отримати. Проблема лиш, що не кожен визнає цю потребу в собі. В пострадянській країні відсутня культура звернення до психолога. Ми вже 4 рік працюємо з цим. Я зазвичай кажу: якщо уламок потрапив у руку, ви ж даєте лікарю її лікувати, а якщо в душу – в чому проблема звернутися до спеціаліста, щоб уламок витягнув?

— Що ж робити з формуванням негативного іміджу ветеранів? Потрібна протидія.

— Питання героїзації прописане в програмі уряду. Головне, не перетворити це в радянський пантеон, що викликає у школярів сум та тугу. Давайте працювати над цим. Ми дуже добре інтегровані з ветеранською спільнотою. Маючи нас як адмінресурс, можна спільними зусиллями багато чого реалізувати. Але то не рік, не два. Це не бігборди розвішати, йдеться про зміну парадигми ставлення до слова «ветеран», до російсько-української війни, а це складне питання суспільно-політичного характеру.