Коли є натхнення, час знайдеться

7 лютого в українському прокаті стартувала кінострічка “Крути 1918” — важливий і важкий фільм, який відкриває трагічні сторінки нашої історії, викликає переживання та спонукає переосмислити деякі, ніби давно відомі, речі.

Канва сюжету справді драматична, але по ній світлою гладдю проходять пісні у виконанні Христини Соловій. Кіно ви подивіться самі, а от про його вокальне оформлення співачка нам зараз дещо розкаже, а у відео, ще й заспіває.

— Христино, ваша пісня «Стежечка» з нового альбому “Любий друг” стала офіційним саундтреком до нового українського фільму, прем’єра якого відбулася цими днями. Якщо бути точнішою, то там, прозвучала навіть не одна ваша пісня, а дві! Розкажіть, які обставини привели до співпраці з кінематографом, якщо не помиляюся, це ж було ваше давнє бажання, написати пісню до фільму?

— Мене запросили до співпраці режисер і продюсер фільму «Крути 1918» Олексій Шапарєв і Андрій Корнієнко.

Крім пісні «Стежечка», яку я написала на вірші Івана Франка, вони запропонували мені зробити власну інтерпретацію дуже відомої пісні, дуже важливого для мене гурту «Океан Ельзи». Це був певний виклик, оскільки для мене було надзвичайно відповідально і емоційно складно працювати над цією піснею.

— Перед тим, як почати працювати над музикою, ви знайомилися зі сценарієм?

— Я знала основний сюжет, задум і лінію кохання цього трикутника. Знала, що це не основна тема фільму, але моя «Стежечка» буде акомпанементом саме цієї історії. 

— Під пісню «Холодно» там теж відбуваються досить хвилюючі і щемливі події, а ваш вокальний супровід, як на мене, посилює та надає їм додаткового сенсу. Як ви вважаєте, те, що ми побачили на екрані, збіглося з тим, що ви уявляли, коли писали і співали ці пісні? Яке ваше враження від кінокартини в цілому?

—  Мені дуже сподобався фільм, у мене приємні враження. Особливо вразили військові сцени і виконавець ролі антигероя Муравйова (актор Віталій Салій –  ред .), він мабуть найбільше виділяється в цьому фільмі.

— Ви сказали, що було хвилююче і відповідально виконувати пісню авторства важливої для вас людини, і ця людина – ваш колишній наставник у шоу “Голос країни” Святослав Вакарчук. Вибачайте, але дуже хочеться саме про це й розпитати. Як зараз складаються ваші взаємини, у якому форматі відбувається співпраця на сьогоднішній день?

— Була досить тривала пауза, не скажу, що зовсім, у спілкуванні, бо ми переписувалися. Але, усі знають наскільки зайнята людина Святослав, і певним чином, мені це допомогло, тому що я багато чого зуміла зробити сама, я знайшла гарну команду – це мій тодішній менеджмент Андрій Білан і Леся Клочай, які допомагали мені у всьому і, фактично, могли б продовжувати думку за мене.

І, от, буквально вчора відбулася дуже приємна для мене зустріч зі Святославом. Насправді, ми дуже давно не спілкувалися таким чином, і дещо собі запланували на майбутнє.

— Не відкриєте таємницю що саме?

— Навіщо говорити про плани, які ще не мають конкретного втілення? Я не люблю бути пустослівною.

— Тоді про плани, які вже здійснилися. Восени ви випустили свій другий альбом “Любий друг”.

— Так, цей альбом авторський і я вважаю його своїм першим. Адже альбом “Жива вода” був цілковито спродюсований Святославом Вакарчуком та Мілошем Єлічем. Частково в аранжуванні брали участь музиканти, тобто, усі, крім мене. Я просто присилала свої гармонії під фортепіано, ну і, звісно, написала дві перші пісні для цього альбому, це «Тримай» і «Синю пісню».

Альбом «Любий друг» — це зовсім інша моя іпостась, можна так сказати. Як співачка я почала з народних пісень, які вилилися у мої авторські. В моїх власних піснях збережена народна мелодика, і мені це дуже подобається. Я думаю, що подобається і моїм слухачам.

— Я вас не здивую, але скажу, що «Тримай» — це взагалі одна з моїх найулюбленіших пісень і мені завжди було цікаво, наскільки ваші тексти автобіографічні? Тому що слухаєш їх і думаєш: от, ніби я це написала, ніби про мене все.

— Це найприємніший комплімент, який може почути автор у свою адресу. Дякую. Але не всі мої пісні автобіографічні. Мене надихають люди, все, що я роблю, навіть ви зараз, коли так говорите.

— Ви сказали, що вважаєте “Любий друг” першим власним альбомом, оскільки створювали його самостійно. Тобто для вас важлива незалежність, в тому числі і від продюсерів?

— Звісно, незалежність — це приємно, я дуже свободолюбива людина, і сам факт незалежності важливий мені і в альбомі, і у творчості взагалі.

Дуже добре, коли у людей, які працюють разом, співпадають творчі вібрації, якщо є стовідсоткове взаєморозуміння, якщо є хімія, тоді запускається правильний творчий процес і все працює. А коли цього немає, то треба робити самій навіть те, чого не вмієш, тому що ніхто краще за мене не може знати, як можуть звучати мої пісні.

— Тобто, вас можна назвати людиною, яка постійно вчиться  і самовдосконалюється? Ви ж за освітою, наскільки я знаю, філолог. Але музика вже стала вашою професією?

— Так, вже стала професією, бо я займаюся цим по житті, кожного дня. За освітою я філолог за спеціальністю «літературна творчість». У мене на факультеті була улюблена викладачка – Ірина Старовойт, яка казала: філологія, можливо, не дасть вам усім місце під сонцем, і ви не знайдете швидко роботу, чи не будете працювати усі за фахом, але вона настільки розширить ваш кругозір, що ви станете зовсім іншими людьми.

Я це відчула буквально з першого півріччя, мій кругозір справді розширився і захотілося ще стільки всього дізнатися, пізнати і розвивати в собі.

А ще, ще я люблю мамі казати, що все-таки працюю за фахом, тому що літературна творчість у мене є – тексти пісень я пишу собі сама (посміхається).

— Те, що ви не пішли отримувати музичну освіту при тому, що ваші батьки музиканти, було якимсь підлітковим протестом?

— Ніякого протесту не було, я просто про це навіть не думала. Для мене ніколи не стояло за мету чи мрію повчитися в консерваторії чи в музучилищі. Так, батьки за фахом музиканти, вони закінчили диригентський відділ і мені цього було достатньо, щоб знати те, що мені потрібно.

— Але ж все одно щось спонукало вас потрапити і навіть стати півфіналісткою шоу “Голос країни”!

— У мене ніколи не було такої мети. Я з‘явилася там для того, щоб заявити Україні, перш за все, про лемківську пісню. Я не збиралася ставати співачкою. Ніколи. Більше того, коли я йшла на шоу, найбільше, що мене лякало, це флер популярності, і всього того, чим я зараз, власне, живу.

— То ви хочете сказати, що вам не подобається популярність та слава, що на вас звалилися?

— Мені не може щось подобатися, чи не подобатися в моєму житті. Я приймаю всі свої помилки і називаю їх досвідом. А те, що зі мною сталося, можна назвати і випробуванням, і самим життям зараз.

— У вас зараз багато концертів? Ваш насичений графік залишає час для особистого життя?

— У мене все дуже хаотично, і попри намагання людей, які зі мною працюють та намагаються якось врегулювати мій графік, все одно ніколи не виходить зробити його структурованим, тому що творчість завжди залишається на першому місці. Іноді мені доводиться з собою боротися і робити те, що мені не подобається.

— Таке трапляється?

— Звісно, буває. Але,  іноді я прокидаюся вранці з бажанням написати або записати пісню, яка вже з’явилася у мене в голові, і це дуже приємно.

Звичайно, хотілося б більше відпочивати, подорожувати, але на це не завжди залишається час, особливо у людей, які обертаються в українському шоу-бізнесі, в числі яких я зараз опинилася.

Бізнес і шоу, це не те чим я живу, але, тим не менше, я в цьому. Отакий парадокс. Для мене те, чим я займаюся, не є ремісництвом, це просто моє самовираження і якщо воно відгукується й вібрує в комусь ще — це моя найбільша плата.

Ніякі гонорари, рейтинги, чарти, рекламні контракти чи будь що інше, що ілюструє високі позиції у шоу-бізнесі, не дадуть мені того, що дають люди, котрі приходять на мої концерти.

— Христино, ви заявляли, що ніколи не будете виконувати російські пісні. Це рішення визріло після подій 14-го року чи така позиція сформувалася набагато раніше?

— На “Голос країни” в 2013 році я прийшла вже з таким посилом і емоційним, і принциповим. Я не можу інакше. Моя рідна мова українська, я нею говорю, нею думаю, нею відчуваю, живу і дуже її люблю, просто не змогла б написати пісню російською.

— Тоді до процесу написання. Дозволите зазирнути до вашої творчої лабораторії? Як відбувається процес народження пісні?

— Я імпульсивна людина, пишу завжди спонтанно. І коли щось придумала, коли чогось мені хочеться – беру і роблю це.

Мені важко спланувати, що з цим буде далі і вибудувати якусь стратегію. Для цього мені вже потрібні інші люди, з внутрішньою структурою і порядком всередині, тому що я – повний хаос. Це я просто втомлена зараз, тому сиджу і спокійно розповідаю, але вийду звідси, візьму телефон, побачу всі ці повідомлення й те, що на мене ще чекає – і все піде от так.

Але якщо говорити далі про процес народження пісні, то написала пісню — відправила, скоріше за все, братові.

— Він ваш перший слухач і критик?

— Так, зазвичай це мій старший брат Євген, який є гітаристом в моїй групі і співавтором деяких пісень в альбомі «Любий друг». Він, мабуть, найважливіший критик для мене, так повелося віддавна. А потім відправляю Святославу.

— І досі так відбувається?

— Так. Але я дуже давно вже нічого не написала. Остання написана пісня — це «Поки любиш», вона так і залишилася в альбомі останньою, чи, точніше, передостанньою.

— Не вистачає часу чи натхнення? 

— Коли є натхнення, то, щоб там не було, чи щоб там не горіло, час знайдеться, бо це треба зробити й край. У мене немає такого, що я сідаю за інструмент і хочу написати хіт, але не знаю про що.

Я пишу, коли мене вже переповнюють почуття, емоції, коли є, що сказати, або коли я щось пережила, чи мене щось дуже вразило.

— Зараз часто відбуваються цікаві творчі колаборації, коли співаків запрошують грати до театру чи в кіно. Чи хотіли б ви взяти участь у чомусь подібному, спробувати себе у новій, акторській якості?

— Перше, про що я замислилася після закінчення дрогобицької гімназії, це був акторський факультет. Але моя мама була просто в шоці і дуже мене відраджувала від цього, так само, як і від участі в шоу “Голос країни”.

— Але ж тепер вона задоволена результатом?

— Тепер вона говорить, що пишається мною. У мене завжди вистачало  внутрішнього спокою сприйняти всі мамині побоювання і хвилювання, як належне – вона ж мама, вона мусить переживати, в будь-якому разі, але, якщо буду постійно піклуватися про її спокійний душевний стан, то залишуся вдома і буду заварювати їй ромашковий чай (посміхається).

— Чи часто буваєте у своєму рідному Дрогобичі?

— Я не була там вже 6 років, десь так. На жаль, мені скільки разів випадала нагода, але весь час не складалося – була або проїздом, або десь поблизу, а не в самому Дрогобичі.

Рідних там не залишилося, відколи я закінчила гімназію, вся родина переїхала до Львова, та й друзі всі пороз’їжджалися, тобто, немає до кого поспішати, але саме місто мене чекає, я знаю, воно мені сниться. І я обов’язково туди повернуся весною, коли цвітуть магнолії, бо це найпрекрасніше в Дрогобичі.

— Коли ви задумуєте відпочинок чи подорож, то чому, зазвичай, надаєте перевагу: теплим краям чи, можливо, вас вабить холодна північна краса?

— Я до цього ставлюся так — якщо мені потрібен пасивний відпочинок, мені байдуже, що там, основне, щоб було море, затінок у готельчику, книжки і вимкнений телефон.

А якщо мені хочеться чогось активнішого, то я обираю країну, яка мене цікавить, з тих же книжок, і їду собі чи до Риму, чи до Барселони.

Париж — взагалі моя дуже велика мрія, дуже досяжна, дуже близька, але я постійно відтягую візит до нього, тому що хочеться залишитися там довше і не перетворювати поїздку на марафон по музеях, а відчути сам ритм життя в Парижі. Я закохана в це місто, в цю мову, вивчала французьку в гімназії і в університеті, і навіть в Києві якийсь короткий період походила на курси, щоб пригадати. 

— Раз ми вже згадали про вашу любов до читання, то, цікаво, часу на це вистачає лише на відпочинку чи ви частіше знаходите вільні хвилини для книги в своєму щільному графіку?

— Знаходжу. У мене десь одна прочитана книга на місяць виходить. Буває, дві, буває – жодної, плюс-мінус, але це така потреба. Це – найкраще, що мене перемикає від усієї круговерті, в якій я щоденно перебуваю, особливо, якщо є якісь події, робота над альбомом, відео, кліпом. Це займає дуже багато часу і вимотує, і тоді я беру книжку і просто переношусь в іншу історію, інший вимір, інший світ, проживаю інше життя.

Я за це й люблю читати, тому що вважаю, що всі прочитані книжки – це прожиті життя. 

— Вам вдалося не потрапити до капкану соціальних мереж? У вас немає залежності від  Facebook чи Іnstagram ? 

— Я не знаю чим вимірюється залежність, можливо, трохи є, я постійно спілкуюся в месенджерах, ви ж бачите, телефон постійно в руках. Але, я б не сказала, що з цим у мене проблеми. Я не дуже активна в соцмережах.

Подивіться, у мене в Instagram за досить довгий період не така вже й велика кількість постів. Сторіз я взагалі дуже рідко роблю.

Інколи хочеться щиро поділитися чимось зі своїми шанувальниками, або вони самі цікавляться моєю творчістю чи особистістю, тоді я це роблю. Особливо люблю показувати, що я читаю.

Але прокидатися з відкритою камерою і розповідати, яким шампунем я мию голову, чи який у мене розпорядок дня, і просто забивати собою ефір мені ніколи не було цікаво.

Я більше люблю реальне життя, а особливо люблю таємниці, чи точніше, зберігати щось в таємниці.

— А я щойно хотіла про одну з них запитати, а тепер боюсь…

— А ви не бійтеся. Я просто не відповім, якщо не захочу.

— Цікаво, чи належить ваше серце комусь?

— Ніколи не говорю про особисте життя. Може й так, а може й ні. Я думаю, що те, що сховано від очей, довше живе.

— Ви буваєте на світських тусовках?

— Ненавиджу їх. Бувають події, які мені цікаві з якоїсь причини, але вони теж підпадають під категорію світських тусовок, як, наприклад, презентація фільму «Крути 1918». Це була дуже світська тусовка.

— В кіно ходите? Слідкуєте за сучасним українським та світовим кінематографом?

— Зараз я не дивлюся нічого в кінотеатрах. Часу не вистачає, а коли вистачає часу, то просто не хочеться виходити нікуди. Я люблю самотність, а кінотеатр — це люди.

Останній фільм, на якому була, це «Дім, який збудував Джек» Ларса фон Трієра. Це мій улюблений режисер, хоча він і жахливий (посміхається), не знаю, ще які епітети до його творчості підібрати.

— Творчість яких музикантів вплинула на вас найбільше? Ким ви захоплювались?

— Я переслухала дуже багато французького шансону, це Серж Генсбур, Мішель Жонас. Звісно, Стінга слухала з раннього дитинства, тому що його любили мої батьки, і дуже багато класичної музики.

Мені надзвичайно подобається оркестр і симфонічні партії у музиці, я завжди стараюся це інтегрувати в своїй творчості. Взагалі, хотілося б коли-небудь зіграти концерт з оркестром.

— У  вашому репертуарі зараз пісні лише українською, чи не плануєте випустити сингл іншою мовою?

— Іншими мовами я співаю, але я не випускаю синглів, і не пишу пісні англійською чи французькою. Хоча, французькою, мені б хотілося написати навіть не одну пісню, а можливо, альбом. Поїхати до Парижу і написати там альбом.

— Чи бувало у вас колись бажання заспівати з кимось дуетом?

— Дует, мені здається, це такий більш маркетинговий хід. Були ідеї, але прямо непереборного бажання не було, кілька разів були такі думки, і артисти, які пропонували мені це зробити, але на той момент я не сформувалася як самостійний, самодостатній артист — я випустила цей свій “нульовий” альбом «Жива вода» і не створила нічого свого. Зараз я могла б про це подумати, але ще до цього не дійшло.

— Якби не шоу “Голос країни” і неочікувана кар’єра співачки, ким би ще ви себе бачили у житті?

— Я хотіла бути бібліотекарем, або відкрити свою новітню бібліотеку, займатися літературою і жити у Львові спокійним розміреним життям. В будь-якому випадку, я точно пов’язала б своє життя з літературою. Думаю, що я до неї ще повернуся, коли виконаю сповна те, що маю, в музиці. У мене залишається мрія написати книжку.

— Мені здається, що ви досить вибіркова у спілкуванні, не відкрита, як то говорять, не «душа нарозхрист»?

— Ні, в мене все залежить від настрою, і різні люди можуть мене зовсім по-іншому сприймати і знати, знати іншу мене. 

— З дитинства нам всім знайомий вислів: «Не май сто карбованців, а май сто друзів». Мене завжди бентежило, а чи справді може бути у людини така кількість друзів?

— Залежить від того, про що ми говоримо. Що значить друг? Це людина, яка прийде на допомогу, вислухає, підтримає. Чи друг, це той, з ким бачишся і спілкуєшся кожного дня? Чи це — людина, з якою ти роками не спілкуєшся, але знаєш, що вона є, і вона тебе завжди розуміє? Власне, саме таких друзів у мене є декілька, і цього достатньо, я з ними підтримую емоційний зв’язок, який набагато важливіший, ніж усі ці зустрічі і гучні компанії.

Я думаю, це не так важливо, чим кожен з нас займається, головне, що воно дає нам всередині, і що воно дає людям, які навколо нас, тому що ми стаємо щасливішими тільки тоді, коли ми можемо щось віддати.