Мільйони наших заробітчан в Росії більше шкодять армії, ніж артисти — Сергій Притула

Фото Сергія Старостенко

Відомий телеведучий і волонтер Сергій Притула за роки війни зібрав майже 25 мільйонів гривень допомоги українській армії. Чимало з цих коштів — зароблені шоу "Вар'яти", яке цьогоріч відзначає сім років. Про гумор, війну і політику ми поспілкувалися в одній з київських кав'ярень.

Коли ви починали робити україномовних "Вар'ятів" сім років тому, ви не боялися, що можете втратити російськомовну аудиторію?

Ніякого страху не було. Було велике бажання заповнити ту нішу, якої так бракувало. В сенсі саме україномовного гумору в державі був вакуум. Він і зараз не до кінця заповнений. Я дуже хочу, щоб у "Вар'ятів" з'явився якийсь сильний україномовний конкурент, бо це мотивує до розвитку.

Сьогодні я бачу, що ми не помилилися, коли взяли собі за один з принципів стовідсоткову україномовність нашого контенту. Навіть у переважно російськомовних містах у нас немає браку глядача. Тому що коли тобі смішно, ти в останню чергу думаєш, якою мовою тебе розсмішили. Чарлі Чаплін смішив людей взагалі без мови. Його дивиться вся планета по сьогоднішній день. В Україні я не мав якогось переляку, чи будуть у нас повні зали, бо ми україномовні. Людям смішно — вони приходять.

Був певний період, коли ми ще нарощували м'язи і гастролювали в західній і центральній Україні. За останні два роки ми почали об'їжджати і північ, і схід. Не так я переживав, як організатори концертів боялися. У них була найулюбленіша фраза в районі 2013 року: "Ребята, мы на вас зал не соберем". Ми не могли спочатку похвалитися мега-результатами по відвідуванню: у Черкасах у залі-тисячнику збирали 500 чоловік. У Запоріжжі вперше була заповнена третина залу. Але ми з'явилися, відпрацювали ті концерти, і почався про нас розголос по тих містах.

На наші виступи за кордоном зазвичай приходять тільки ті, хто розуміє українську, тобто, наша аудиторія частково обмежена. Але от прошу — нещодавно ми виступали в Лондоні, був повний зал. Мені не бракує публіки, де б наші виступи не були.

У вас не було спокуси взятися за політичні теми, як ваші роблять колеги з "95 кварталу"? В Україні це — благодатне поле для творчості.

Є два шляхи найменшого опору в сенсі гумору в Україні — це політичний гумор і жарти з матюками. І те, і те заходить глядачеві завжди на ура. Ні того, ні того ми не використовуємо. Коли ми починали, зрозумів: для того, щоб не розмитися на фоні інших гумористичних продуктів, треба чимось вирізнятися. Вирізнятися тільки україномовністю — окей. Але багато хто міг нас звинуватити в якійсь кон'юнктурі. Я не знаю, якій. Чесно кажучи, це тільки в останні два роки стало дуже модно бути україномовним в Україні. Коли ми починали, такої великої моди я в українському шоу-бізнесі не помічав.

Усюди бачив, що всі жартують про політику — стендапери на виступах, блогери у Фейсбуку, навіть діти на шкільних КВНах, не кажучи про "Лігу сміху" і "95 квартал". А ми жартуємо про родину, побут, зятів і жеки. І нам люди дякують після концерту, що ми їм не забиваємо голову зайвий раз політикою. Коли ми кажемо, що діти Петра Порошенка мріють більш за все хоч раз попробувати шоколадку Світоч, це не є жарт про політику в принципі. Це такий собі обстьоб бізнесу президента. Або коли ми кажемо, що генеральному прокуророві України Юрію Луценку так тяжко вимовляти свою посаду, що він всім каже, що він адвокат, це не є політичний гумор.

Жарти з політиків створюють гумористам проблеми?

Ви не перша людина, яка заходить до нашої принципової історії з цього боку, типу: "А ви про те не жартуєте, бо ви сците. Ви боягузи — не хочете про політику жартувати". Я у Львові виходив на сцену за часів президентства Віктора Федоровича. Тоді якраз Путін розвівся з жінкою Я кажу: "У нас завжди мавпують все, що роблять в Кремлі. Я маю інформацію, що Людмила Янукович теж хотіла розвестить, але потім згадала, що стара кістка зростається довго, і передумала". Та я можу хоч зараз взяти і всю програму забити політичний гумором. Питання: нафіга?

Люди зараз втомилися від політики?

Суспільство дуже заполітизоване. Хтось не може дня прожити, щоб не подивитися новини і потім щось не нафігачити у соцмережах. Я не кажу, що я взагалі не звертаю уваги на політичне життя в країні. Але виносити це зайвий раз на сцену я не хочу. В нас під час виступів останніми роками якась така абсолютно домашня атмосфера квартирника, від якої особисто я сам пруся.

Я в останню чергу думаю, що про мене буде думати політик, про якого я жартую, тому що половина з них поняття не має, хто такий Притула. Особливо ті, що побагатші: ми для них ніхто. Їм пофігу — жартуй-не жартуй. Он про них по тєліку показують, як вони крадуть — вони тільки ржуть з того.

Сім років тому ми без того обходилися і зараз обходимося. Страху ніякого немає. Є просто ті речі, які ми взяли собі за основу: україномовність, відсутність політики, відсутність матюка. Чого я маю від того відступати?

80 відсотків моїх стендапів — це переважно історії з власного життя. Тоді в принципі стирається межа — актор-глядач. Я на сцені такий самий хлоп, як людина в залі. Я не придумую для глядачів штучних жартів.

Коли людина в залі бачить, що перед нею на сцені стоїть людина, яка має так само сімейні клопоти, так само десь облажалася в стосунках чи в розмовах з чиновником, це викликає зовсім іншу реакцію. Зникає субординація.

Не так давно викликала резонанс пропозиція Олега Скрипки створити гетто для нездатних вивчити українську мову. Як ви до неї ставитеся?

Через два дні після цієї ситуації я написав у себе на сторінці у Фейсбук анекдот: "Сидить Скрипка вдома. Йому стукає у двері кур'єр Нової пошти з кошиком в руках. В кошику коньяки, дорогі вина, сири з пліснявою, хамон іспанський. Кур'єр каже: "Розпишіться про доставку". — "А то від кого?" — "Від Дорна".

Своєю заявою Скрипка повністю переманив увагу від Івана Дорна, про якого перед тим тринділи всі кому не ліньки, на себе. Тому що він зробив дуже різку заяву. Я погуглив: те, що було подано на Українській правді, дійсно трошки відрізняється від того, як це було подано самим Скрипкою на зустрічі зі студентами. Я не говорю про повну вирваність з контексту. Але трохи воно було не так сказано, а завдяки подачі ЗМІ вийшло чергове нагнітання обстановки щодо мовного питання.

Дуже було смішно: Скрипка передзвонив мені через дві години після того, як я цей анекдот опублікував, ми разом з того посміялися. Завтра ми зі Скрипкою ідемо в дитячий кардіоцентр в Києві. Зібрали для нього грошей, коли я на запрошення Скрипки провів рок-бал в Мистецькому арсеналі. Але за тих дві години, поки він мені передзвонив, сотні людей написали мені, який я гандон, як я міг образити Скрипку? Що я "скотина, яка захищає Дорна". Я дізнався, що я "кончений кремлівський агент", "законсервована тварина" і "латентний сєпар". Такого лайна начитався!

Скрипка доволі різко сказав те, що в принципі в багатьох людей в цій країні на язиці. Якщо прибрати слово "гетто" з усього того спіча, то той спіч практично ідеальний. Слово гетто викликало дуже різку реакцію позаяк є певний асоціативний ряд. Люди навіть не вчитуючись у суть написаного і сказаного, одразу зробили свої місцями хибні висновки, і тому такий відбувся соціальний вибух.

Скрипка сказав дуже просто: якщо людина, живучи в Україні, не може вивчити українську мову, значить, в неї поблеми з IQ. Я частково розділяю те, про що він говорить. Тому що в мене були приклади студентів з арабських країн, які, приїжджаючи в Україну, вивчають українську мову. Львівські "Карпати" колись тренував сербський тренер. Він говорив українською, яку, перебуваючи на тренерській посаді, вивчив в Україні краще, ніж говорило пів Верховної Ради. Чому людина, живучи в Україні, не може спілкуватись українською, для мене загадка. В мене дружина з Донецька. І що? Вона зараз прекрасно спілкується українською, хоча все її оточення в Донецьку було російськомовним. Якщо людина — державний чиновник, вона тим більше має знати українську.

Водночас ви кажете, що українська мова за останні два роки стала в моді?

На жаль, у дуже багатьох випадках українська мова є "модною" в лапках, Тому що є ряд знакових публічних фігур, які послуговуються нею в процесах медійної присутності — теле- і радіоефірах, але там немає сильної любові. Це радше вимушений крок, аніж за покликом серця.

Я дуже радий, що в цій країні є багато гуртів і творчих особистостей, які дозволяють неносіям української мови полюбити цю мову. "Океан Ельзи", наприклад, за 26 років незалежності зробив для популяризації української мови більше, ніж будь-який міністр культури. Гурт ТНМК — з Харкова. Покійний Ігор Пелех казав на Фагота — "бандерівець точка ру". Живучи в переважно російськомовному місті ТНМК стали успішною україномовною групою. Такі люди своїм прикладом показують, що українська мова не є мовою селюків, як то вважалося за радянських часів, на початку незалежності та й донедавна в принципі. Українська мова — це мова успішних людей, які можуть чогось досягнути і можуть вести за собою інших.

Але мені б хотілося, щоб прикладів для наслідування в суспільстві було більше.

Дуже прикро, що багато лідерів громадської думки неправильно вибудовують стосунки між двома мовами в одній країні, роблячи їх постійне протиставлення. Ті чи інші потужні блогери чи знакові персони з політики чи бізнесу своїм ставленням до мовного питання часто просто провокують.

Щоб привернути до себе увагу аудиторії.

Ні, найстрашніше, що вони дійсно висловлюють свою щиру думку. Та думка є страшною. Наприклад, хтось десь схибив. Вони кажуть: "Бачите, це україномовний схибив". Хтось щось запоров: "А бачите, ми ж казали, що він не українець, "русскою" говорить". Це постійне нагнітання. Жах ситуації полягає в тому, що якщо раніше на мовному питанні тотально спекулювали політики, особливо перед виборами, то зараз завдяки соцмережам і блогерам це стало тою темою, про яку балакають люди далекі від політики. Тобто це вже пішло в народ. Раніше такого не було.

Які ще питання, крім мови, роз'єднують українців?

Політика. Суспільство заполітизоване і нетерпиме до думки інших. Чому я, як волонтер, ніколи не афішую своїх політичних уподобань: мені вистачило одного разу покритикувати ВО Свобода, щоб мені написали дуже багато людей, що я більше ніколи не отримаю від них грошей на армію, тому що я мудило. З деякими з них я вступав у переписку і пояснював: "Окей, хай я мудило. Але чому армія має від того страждати?" Чому ми взагалі плутаємо волонтерську діяльність і політичні погляди? Після того випадку я зрозумів, що треба: ціхо-ціхо, ша! Бо відсікається одразу величезна кількість донорів. А з ними останнім часом не так густо, як було раніше.

Критикувати політиків остерігаюся. Тому що якщо навіть ти критикуєш якихось демократиних хлопців і дівчат, ти можеш бути розцінений як "порохобот".

А Свободу за що ви критикували?

У них було забагато риторики про те, що, мовляв, в Україні нічого не міняється. Мене це трохи розгнівало. Перший після Революції гідності генеральний прокурор був креатурою ВО Свобода. І за час своєї каденції на посту він нічого не зробив ні для розслідування розстрілу Небесної сотні, ні по багатьох інших знакових питаннях. А Свобода мала достатньо велику фракцію у Верховній раді для того, щоб впливати. У мене до хлопців зі Свободи було більше запитань і претензій, ніж до тих людей, які пройшли в парламент за квотою Опоблоку. Тому що від опозиції я взагалі нічого не очікую для поліпшення стану справ в державі. Ми знаємо, хто то, ми вже їх бачили в дії. А тут зайшли нові хлопці, які дерли на собі вишиванки і казали, що "ми зараз прийдем, порядок наведем". Порядку я не помітив.

І це викликає в мене питання, як у виборця. Я принаймні маю право поставити знак запитання, якщо я перед тим поставив галочку в клітинці навпроти тієї партії.

Вам не пропонували увійти до чиїхось партійних списків?

Неодноразово. Поки я не бачу в цьому потреби. Зараз я корисніший як волонтер. Якщо темпи пожертви на АТО від людей і наших "вар'ятівських" коштів будуть зберігатися такими, як є зараз, я думаю, що на червень-липень ми вийдемо на показник 25 мільйонів гривень, акумульованих з моменту початку бойових дій. Це немала сума. Мені подобається цим займатися. Я відчуваю корисність.

Сьогодні я заїхав в одну місцину і нашому офіцеру з сил спецпризначення підігнав фінський снайперський комплекс, який обійшовся в 11 тисяч доларів. Це людські гроші і мої гроші сукупно.

Як тільки я полізу в політику, мене зразу розірвуть і розшматують всі, кому не ліньки, і як волонтер я стану нульом. Нашо? У нас ще війна поки що йде. Нам треба свою справу спільну з армійцями робити, помагати їм. Тому поки що я не бачу потреби іти в політику. На жаль, вона іноді з'являється, коли ти дивишся на весь дурдом, який там наверху робиться. Але зараз я для хлопців на передовій потрібніший.

Мене чесно дуже гнівить, коли я, наприклад, виставляю пост про армію, про допомогу: дивіться, що ми купили — то, то, то. І в мене під цим постом всього 40-50 коментарів типу, молодець. А коли виставляєш анекдот про Скрипку — під ним півтисячі коментарів. Складається враження, що людям це цікавіше.

Недавно Іван Дорн наговорив тотальних дурниць. За два дні я отримав у Фейсбуці, в коментарях і приватних повідомленнях сотні листів і запитань. Якби мені стільки людей писали запитання: "А як ми можемо допомогти армії?" — я би був щасливий чоловік. Ні. Тим ти собі сам масти голову, а люди своїми справами займаються. Тут хоп — якась хрєнь вилізла. – і почалося: "Ах ти Притула. Ах ти мудило! Ти ж два роки тому його захищав!" — ось як шоу-бізнес б'є по волонтерству. Це неправильно у воюючій країні. Має бути з точністю до навпаки.

Як для себе пояснюєте заяви Івана Дорна?

Всі свої коментарі з цього приводу, я дав на своїй сторінці в Фейсбук: "Я відповідаю за свої слова. За слова Івана Дорна я відповідальності не несу".

Чи має артист моральне право заробити гроші у Росії, щоб віддати їх потім на допомогу нашій армії?

Кожен вирішує сам за себе. Давайте зберемо мудрих мужів, умів, посадимо за один стіл — хай вони напишуть якийсь кодекс. Тому що для того, щоб тебе обхезали з ніг до голови, навіть не треба дуже щось там в Росію продавати чи в Росії виступати. Можна і в Україні получити по шапці. От зараз Ольга Полякова приїхала в Рівне з концертом. Прийшли якісь хлопці зривати їй концерт. Я не є фанатом творчості Олі Полякової, але це неправильно, коли людина вигрібає незаслужено. Сказали, що вона якась ДНР-івська підстилка. Я трошки кручуся в шоу-бізнесі і знаю, хто виступає в Росії, а хто не виступає, хто їздив в окупований Крим, а хто ні, хто симпатизує сєпарам, а хто не дуже. Полякова у "связях порочащих" помічена не була. Чому зараз почали лупити по ній, я не знаю. Так, до війни вона бігала в кокошніку, співала рашен стайл пісні. Потім побачила, що почалося між двома країнами, і дівчинка зробила свій вибір — вона відмовилася від російського ринку, який вона брала в той період.

Працювати в Росії до 2014 року — це нормальний був стан речей, тому що там дурні гроші — купа нафти, газу, і людей, які готові в два-три рази більше платити, ніж тут. Будь-який артист хотів на російський ринок потрапити.

З початком війни Полякова розвернула повністю вектор додому. Навіть каже, що купляла щось хлопцям в АТО. Не маю причин не довіряти.

Мене завжди вражала подвійність наших стандартів. Я нікого не захищаю. Ми всі чмиримо артистів, які виступають в Росії. Але що нам робити з тисячами українців, які їздять в Тюмень і Ніжнєвартовск на вахту качати русскім нафту, яку вони потім продають, а за ті гроші купляють танки і їдуть в Україну? Що робити з тими мужиками, які будують стіни в Подмосков'ї? Мені скажуть: "Як ти можеш то порівнювати? Людям треба сім'ї годувати". У світі більше 200 країн. А вони їдуть конкретно туди. Я розумію, що в нашій державі зараз економічна дупа, і багато хто їде на заробітки. Тільки чомусь наші заробітчани не їдуть в Мінськ чи Варшаву, а їдуть в Росію.

А що робити нам з лікарями, які працюють в зоні АТО? Наприклад, поранили наші хлопці пару сєпарів — тому ноги прострілили, тому пара пуль в плечі влетіла. Беруть їх в полон і везуть до лікарні. І там український лікар робить їм операцію — рятує життя сєпара чи москаля якогось з-під Вологди, який за гроші приїхав вбивати українських солдат. Що робити лікарю? Москаля, який прийшов з автоматом забити нашого хлопця, лікар рятує. І ми ж лікарю кривого слова не кажемо.

Що робити з парою мільйонів заробітчан, які їздять туди і приносять може й більшу шкоду нашій армії, ніж ті артисти?

До тих людей ніхто претензій не висловлює, бо вони не є публічними. А є півтора десятка артистів, на яких ми з задоволенням зриваємо всю свою лють, весь свій негатив.

Колись один дуже хороший чоловік сказав мені, коли ми з ним спілкувалися про те, що шоу-бізнес — це мишина возня, клубок змій, тераріум і розпуста: "Сергійку, ти думаєш, десь серед лікарів чи в якомусь текстильному комбінаті менше блядства, ніж в шоу-бізнесі? Стільки ж само. Просто його не видно".

В якому стані зараз волонтерство порівняно з початком війни? Чи виснажилися волонтери?

У нас час від часу в суспільстві бувають такі періоди — коли всі спочатку офігавають, а потім адаптовуються. Була криза в 2008 до кінця 2009 року — тоді весь івент-бізнес в Україні полетів. Люба пергідрольна дівиця, яка робила дітям новорічний ранок, називала себе івент-агентством. То всьо розсипалося. А потім в 2010-2011 році ринок адаптувався. Так само і з волонтерством.

Минулого року було відчутне падіння після чергових підписань Мінських домовленостей. Потім минулого року суттєво підняли комуналку, і люди всі кашлянули, бо зарплата категорично не виросла. Людям знову був потрібен час, щоб якось переорієнтувати фінансові потоки сімейного бюджету і знайти в них місце для статті "допомога АТО". Просто нас в такі умови поставили.

Зараз знову відбулася певна донорська мобілізація. Я темпами задоволений. То не таке, звичайно, як було в 2014 році, коли можна було зібрати мільйон гривень за тиждень. Але зараз все о'кей. Завдяки тому, що дуже багато грошей люди дали під час боїв в Авдіївці, я маю можливість закривати комплексні питання.

Два місяці тому було виділено 800 тисяч гривень на закупівлю і обладнання системи управління боєм, для третього полку спецназу. Там такий проект розкішний, який дозволяє підняти ККД окремого підрозділу під час роботи в зоні бойових дій. Це вагома сума. З початку цього року десь 4 чи 5 снайперських комплексів взяв. Купив кілька дорогих тепловізорів по 10 тисич доларів, тепловізійні приціли нічні, трошки транспорту.

Робота робиться. Порівняно з 2014-2015 роками за останні років півтора держава все-таки позакривала багато проблемних ділянок, які були на початку війни. Залишається тільки тотальна проблема з транспортом в зоні АТО. Я купив близько півсотні машин, з них 95 відсотків — так звані "корчі", які ми привозили з Бельгії, Данії, Прибалтики, Голландії чи Польщі. Вони всі були не в дуже доброму технічному стані. Ми їх тут підрихтовували і відправляли на передок. Щось жило тиждень, щось місяць, щось бігає дивним чином по сьогоднішній день. Але завдяки тому, що одна машина обходилася в середньому до 3 з половиною тисяч доларів, вони були доступні.

Купив одну машину хлопцям за 70 тисяч гривень. Я вже стільки само вклав в її ремонт. У мене ще одна машина стоїть на кордоні. Я її відрихтую і віддам хлопцям. Після того я перестану купувати машини за кордоном. Краще переплачу тут при придбанні машини, але в мене не буде боліти голова з подальшим забезпеченням всього підрозділу запчастинами.

Слава Богу, держава так само почала трошечки помагати. Я недавно був у Пісках в окремій снайперській роті. Дивлюся, у них новий снайперський приціл, який я купляв іншим хлопцям за 8 тисяч доларів. Недешева цяцька. Кажу: "О, а то вам хто?" — "Держава". Дуже добре. Значить держава вже почала навіть такі речі закривати.

Більшість донорів — підприємці, політики?

У моєму випадку це звичайні люди, які мають доступ до Фейсбука, де я виставляю пост і рахунки.

А великі відчутні суми?

Такими відчутними сумами оперують в нашій країні бізнесмени. Дуже багато мені допомагають айтішники. Один айтішник за пару років близько 30 тисяч доларів віддав на АТО. Є айтішники з-під Києва, які мене регулярно виручають — в районі 1000-1500 доларів траншу.

Є дуже хороша контора айтішників, які допомагають регулярно цифрами від 25 до 40 тисяч гривень раз в 2-3 місяці. Знаю, що я не єдиний, кому вони допомагають. Але частинку того пирога, який вони оформлюють, віддають мені.

Недавно приїхав один високопосадовець, привіз п'ятірку зелені. Само собою, що просив не називати його імені. Тобто люди і з чинів теж долучаються. Але найголовніший донор — середньостатистичний українець, який може виділити на армію 300 гривень зі своєї кишені. Діаспора ще трошки помагає. Я зараз з Лондона приїхав — там підійшов хлопачка після концерту. Дав тисячу фунтів стерлінгів. Теж немаленька сума. У нас часто привозять пакаван свіжих купюр з банку, які ще пахнуть. А в того хлопця — по 20 фунтів ґумкою зв'язано — дві пачечки по 500. Видно, що людина відкладала довгий час.

Які настрої бачите зараз на передку?

Там все непросто. Але більшість хлопців, з якими я спілкуюся, вже давно адаптувалися і, чесно кажучи, для багатьох це вже просто виконання покладених на них завдань. Вони знають, що вони роблять, для чого вони то роблять, і роблять це прекрасно.

Я привіз другові Василю снайперський приціл. Рендж ровером своїм приїхав. Він мене зустрів на блок-пості в Пєсках, каже: "Лишай машину тут під містком, бо ти на ній звідти не виїдеш". Пересадив мене на свій пікап і на ньому ми поїхали до хлопців. Пікап називається "Патрік", і ним він їздить з 2014 року. Це дуже велика рідкість, що машина в зоні бойових дій так довго від'їздила. Це було 13 квітня, а вже 15 квітня хлопці скинули мені фотки спаленого "Патріка". То Вася на радостях, що йому приціл привезли, його так пристріляв, що сєпари збісилися — накривали вже всим чим тільки можна.

Балакаю з хлопцями. Настрої: "Зараз стоїмо, держим". Дадуть команду іти вперед — підуть вперед. Тим більше, давно у всіх руки чухаються. Дуже всі нервуються, тому що несем втрати просто стоячи. На деяких ділянках відстань між позиціями нашими і ворожими — як в часи Першої Світової — 100-200 метрів. Тому я зараз навіть не дивуюся, коли з Авдіївки прийшло повідомлення, що вбили російського снайпера, який підійшов на дистанцію 40 метрів. Уже просто не дивуєшся близькості контакту.

Як ви відпочиваєте?

Люблю поспати. Якщо бачу, що в мене є вікно хоча б три дні, ми з дружиною намагаємося кудись втекти — або в гори, або з країни. Їхати в Україні на море трохи проблемно для мене: як показала практика, дуже важко відпочити на пляжі, коли тебе фоткають на гаджети, бо бачать чувака з тєліка в трусах.

Ось тільки повернулись з "Вар'ятами" з Карпат — у мене там є таке місце, де не тягне інтернет і немає телефонного зв'язку. Є природа, чисте повітря, гірська річка і сільська їжа. Ми взяли з собою ноутбуки і 4 доби працювали. Там мозги провітрюються дуже добре, і ти видаєш максимальний ККД в плані авторської роботи.

Буває, передивляюся улюблені фільми. Фільм номер один у моєму житті — "Пропала грамота" з Іваном Миколайчуком. Я вважаю, що це вершина українського романтичного кінематографу. Там жирно все: режисерська робота, прекрасна акторська гра, неймовірно розкішні діалоги. Я разів 20 переглядав цей фільм. Там є один момент, на який я не звертав уваги десь до 30 років. І от вчергове переглядаючи фільм, зупинив його, відмотав назад, ще раз подивився цей фрагмент, і ржав так, що капець. У фільмі є момент, коли козак Василь з побратимом заїжджають в шинок. Сідають за стіл. Підходить молодиця: "Що, хлопці, будете замовляти?" — Ковбас багато, вареників, шинки, сала, пити не будем. Хіба відерце горілки — каже козак. — Другий козак каже — "Два!" І в цей момент між ними вилазить чорт: "І діжечку пива!" От тільки в районі тридцятки я вирішив, що за цей момент треба поставити памятник авторові сценарію. Це в русскіх кажуть: "Водка без пива — деньги на ветер". А наш український автор сценарію показав, що "хлопці, не шліфуйте пивом горілку, не мішайте, бо пиво після горілки — то від сатани". Мені аж мороз по шкірі пішов. Думаю — от воно!