Мова – це як із коханням: любиш людину – і не розумієш, за що

Мова – це жива історія, де є правильні та неправильні, милозвучні та немилозвучні форми, є щось, що треба виправляти, що треба вдосконалювати, а щось, що вже є досконалим. 

Чаювання із харизматичними філологами сповнене несподіванок, де присутні й професійні бувальщини, і тонкі філологічні спостереження.

«Чай зі смородиною й м’ятою, та ще й зелений», – приносить нам напої симпатична, судячи з вимови, українськомовна офіціантка. «Геніально: тут в одному реченні – й «я», й апостроф, і кома…», – коментує пропозицію пані Орися.

— Ви вчителька української? – задоволено перепитує офіціантка.

— Так, – я вчителька української мови, – скромно посміхається керівник Національної комісії зі стандартів державної мови професор Києво-Могилянської академії Орися Демська.

Ми зустрілися із Орисею Демською після засідання Комісії, яке відбувається щосереди у приміщенні Міністерства освіти і науки.

— Вже щось відомо про ваше нове приміщення? – я пригадала розкішний будинок у Парижі, який опікується французькою, – й несподівано почала розмову з цього запитання.

— Перебуваємо в процесі його пошуку. Маємо певні ідеї, думки, шукаємо, хто може допомогти. Фонд Держмайна навіть дещо запропонував, але ми думаємо… Локація Національної комісії зі стандартів державної мови – це певна інформація, певний меседж, історія, в якій ми кажемо, що ми важливі для цієї держави, ми розміщені в центрі чи може в старих локаціях Києва. Якщо ми дуже модерні, то ми, наприклад, можемо перебувати у якихось ревіталізованих міських просторах. Часу минуло небагато. 6 листопада 2019 року Кабінет міністрів затвердив комісію, але персонально затвердження кожного члена відбувалося довше: 15 січня було призначено перших 5 членів комісії, потім ще два члени комісії, а зараз ще один член комісії. Сьогодні, обговорюючи питання нашого становлення, мене запитують: ви уявляєте, як ми це все зробимо. Кажу, дуже добре уявляю інше. Через 100 років Національна комісія зі стандартів державної мови святкує ювілей, і при цьому згадують тих, хто робив перші кроки, мовляв, їм було складно, але їм вдалося. А ми сидимо на Небі й дивимося, і кажемо: як же ми добре попрацювали – і нащадки задоволені, й комісія сто років працює.

— Відчуваєте історичність моменту: який сонм історичних постатей мріяв про таке?

— Відчуваю, інколи навіть страшно. Бо до появи Національної комісії зі стандартів державної мови українська мова була у літературній творчості, потім була в термінології, в 20-ті роки відбулася українізація, лексикографічне стандартування української мови. Утім зараз, завдяки Закону про функціонування української мови як державної, ми дійшли до того місця у своїй історії української мови, коли вона – вже не просто державна мова, а символ нашої державницької ідентичності. Комісія зі стандартів – це інституалізація мови через орган виконавчої влади. Національна комісія зі стандартів державної мови – центральний орган виконавчої влади зі спеціальними повноваженнями. Закон про мову завершив історичну парадигму мовного питання. Те, що українська мова була державною, довгий час було швидше декларацією про наміри, а Комісія – це утвердження, це фіксування української мови як державної інституційно. Є державна мова і є інституція, яка за цю мову відповідає.

— До вашої компетенції входять питання правопису української мови та зміни до нього, української термінології, стандартів транскрибування і транслітерації. Як ви бачите реалізацію цих повноважень?

— Українське суспільство бачить розвиток мови з одного боку – через боротьбу, а з іншого – через творчі практики: написати стратегії, втілити в життя якісь кроки, видати словники. Спочатку я будувала плани у такій же системі координат, але коли розпочалася робота, то стало зрозуміло, що ми перемістилися з протистояння й творчості у поле права: є Закон про функціонування державної мови, є підзаконні акти, положення про комісію, які повинні корелювати зі Законом, який у свою чергу має корелювати із Конституцією.

— Ви маєте на увазі, що існують певні обмеження?

— Обмеження, які я вітаю, і чіткі правила гри. У нашій роботі, як у створенні скульптури, – не варто боятися обтинати зайве і залишати те, що варто залишити. Майстер завжди проявляє себе в обмеженнях. Тому правові обмеження, які накладають на нас Конституція, закон, положення про комісію, навіть спокійне фінансування – це все ті речі, які вивільняють резерви і змушують творити якісну роботу. Коли є чітко прописані правила гри для Комісії, то це автоматично буде втілюватися у правила про іспит, у положення про написання тестів, у документах, які забезпечуватимуть проведення іспиту.

— Гаразд. Як навести порядок в українській термінології, якщо у вас стільки обмежень?

— Просто. Українцям спочатку варто навчитися дотримуватися правил. Коли стала членом комісії, то отримала лист від колеги зі Львова, якому болить музична термінологія. Він розпитував, чи буде Комісія її розглядати. Я ж запропонувала інший сценарій. Є група людей, якій музична чи будь-яка інша термінологія важливі, вони сідають – і розробляють, вдосконалюють, вносять правки чи творять її. Потім ця музична термінологія проходить верифікацію в музичному товаристві. Очевидно, будуть дискусії, будуть «сварки», але тільки так народжується спільнота, відповідальна за плід своєї праці. Можна спустити термінологію згори, але люди, які нею користуватимуться, не співпричетні, не дотичні до процесу. Коли історія народжується знизу, коли ми шляхом дискусій витворили цю термінологію, яку Комісія вже затверджує, – це зовсім інша справа. Таку модель чи матрицю ми проговорюємо. Але зрозумійте, ми працюємо лише місяць, тому можливо будуть й інші сценарії.

Ми не хочемо ручного управління, щоб кожного разу, під кожну ситуацію розробляти практику. Ми хочемо робити рамкові історії. Якщо про термінологію, то є термінологічні спільноти, вони найкраще знають цю історію.

— А у нас є галузь, де вже сформована термінологія?

— Ні. Її ніде нема, я боюся завершених проєктів, бо це кінець історії. Мова – це жива історія, де є правильні та неправильні форми, милозвучні та немилозвучні, є щось, що треба виправляти, що треба вдосконалювати, а щось, що вже є досконалим. Ідеальною є латина, якою практично ніхто не розмовляє, там нема помилок, бо вже нема пересічних носіїв. Поки мова живе, поки термінологічна система живе, вона завжди потребуватиме вдосконалення.

— Новий правопис пересварив між собою поважних людей, а це також ваша зона відповідальності.

— Це добре. Це означає, що вони включилися. Ми не сваримося з тим, хто нам байдужий і про те, що нам байдуже. Людина лінива за своєю природою, вона просто так сваритися не буде. Замість сварки вона скаже: та я краще піду вип’ю чаю. Новий правопис – відбиток, дзеркало суспільства, в якому ми живемо. Ми на сьогодні вийшли з радянської дійсності, але ми ще не прийшли до нової модерної дійсності нашого часу. Ми живемо в транзитний період нашої історії. І це треба розуміти. Правопис не міг бути інакшим. Для прикладу, маємо Словник української мови в 11 томах. Кажуть, що цей словник такий радянський. Я ж відповідаю: а як би ми могли бачити епоху, якби він не відповідав своєму часові? Так, він радянський, бо укладений у 1970-80 роках у найжорсткіший час проявів радянської системи. Чому він мав бути нерадянським? Так само Правопис. Щось у ньому не дуже добре, від чогось не надто доброго вже відійшли, а від чогось ні, але правопис – це не Біблія, його не Господь Бог писав, прості люди, яким притаманне все людське. Слава Богу, що він є, хтось із ним судиться, хтось приймає, хтось ні, але відбувається процес, наслідком якого є формування групи людей, співпричетних до правопису, закладаються основи до творення правопису нової якості.

Правопис не зміниться швидше, аніж зміниться людина. Інколи кажу своїм студентам: якщо хочете різко змінити своє життя, то записуйте те, що ви говорите. Потім через тиждень-два розпишіть цей запис, подивіться на слова, які ви найчастіше вживаєте – зазвичай це місця, які ви найбільше захочете міняти, поміняйте ці слова на ті, які вам би хотілося, за якийсь момент – зміниться те, що ви хочете змінити. Слово має енергію, силу.

— Ви затверджуєте вимоги до рівня володіння державною мовою для отримання громадянства України. Що там буде нового?

— Володіння державною мовою у світі є стандартованим. Тут маємо фактично два іспити. Перший – державна мова для того, хто вже є громадянином, хто народився в цій державі. Йдеться про іспит для набуття посади державної служби. Другий – державна мова для того, хто хоче набути українського громадянства. Тобто маємо справу з українською як іноземною. Кожен, хто причетний до іноземних мов і хоче засвідчити, що він їх знає, то складає тест за стандартованою шкалою А1, А2, Б1, Б2, С1, С2.

Це стандарти рівня володіння, розроблені мовною комісією ЄС, і саме це закладено в законі. Звідси наше основне завдання – виконання Закону про функціонування української мови як державної й імплементація стандартованих рівнів української мови для набуття громадянства. І тут ми не починаємо працювати з нуля. Вже чимало зроблено, наше завдання – відібрати те, що ми вважаємо за найкращі зразки, об’єднати найкращі варіанти з того, що зроблено, – і рухатися далі. Комісія – це 9 членів і 20 співробітників апарату, ми не зможемо все робити самі. До процесу визначення й змістового наповнення рівнів, процедури іспитування, інших напрямів роботи будуть залучені різні організації, інститути, відомства. Закон це передбачає і дозволяє. Це може бути Український центр оцінювання якості, Інститут української мови, університети, інші платформи. Є задум перейти на цифровий рівень іспитування, щоб іспити для державної служби можна було зробити максимально комп’ютеризованими. Зрозуміло, що в якийсь момент постане потреба розмовляти з людиною, має бути візаві-спілкування, але є ті форми тестування, які можна буде робити на електронних носіях. Зрозуміло, що є ризики такого іспитування, але це менший ризик, аніж коли існують можливості просто придбати сертифікат. Тут слід зважувати усі ризики, усі «за» і «проти», але це надзвичайно важливий момент появи української мови на ринку електронних послуг. Державна мова має бути частиною держави у смартфоні. Крім того, як філолог (не як голова Комісії) вважаю, що українська мова мусить з’явитися на ринку мовних товарів та послуг. У розвиненому світі цей ринок доволі великий і відомий під назвою мовна індустрія. Мовну індустрію розглядають як галузь економічної діяльності, метою якої є створювати засоби і підтримувати різні форми комунікації між людьми, інституціями і культурами. Це курси, тренінги, тренувальні заходи, книжки, подкасти, переклади. Розмір ринку світової мовної індустрії у 2009 році оцінено в 23,5 млрд дол. США, у 2015 – 38,16 млрд дол. США, 2019 – 46,9 млрд дол. США, прогноз на 2021 – 56,18 млрд дол. США. Цифри говорять самі за себе.

— Для цього Україна має стати цікавою.

— Ні. Ми повинні створити, або навіть, точніше, розбудувати мовний ринок. В Україні є кілька компаній, які є членами міжнародних перекладознавчих організацій. Це абсолютно комерційна історія, де українська – одна з мов, з яких і на яку перекладають. Історія: станемо цікавими і тоді нас будуть вчити – не обов’язкова. Мова – це як із коханням. Любиш людину – і не розумієш, за що. Ми повинні стати сильними, а не цікавими…

— Ви думаєте, мова може стати цікавішою за державу, яка нею говорить?

— Ні-ні, я просто думаю, що це неправда, що, мовляв, тільки тоді, коли ми комусь цікаві, тоді вивчають нашу мову. Повторюся, це як із коханням, от ви любите іншу людину – і ви не розумієте, чому ви її любите. Інша річ, що ми повинні стати сильними, а не цікавими. Не певна, що всі так зацікавлені Великобританією, Новою Зеландією чи Північною Америкою, але англійську вивчають, тому що є економічна потреба її вивчити. Якщо ви знаєте англійську мову, ви будете більше заробляти. Тобто, нам не так треба ставати цікавими, як нам треба бути економічно агресивними, ми повинні ставати економічно сильними для того, щоб було вигідно вивчати українську мову. Це все дуже важливо, щоб вона була привабливою, щоб вона була красивою, щоб вона була «сексуальною» тощо, все це так, але якщо людина Х не бачить свого економічного інтересу у вивченні мови Z, вона не буде її вивчати, хіба для приватної, справді, якоїсь такої цікавості.

Ми в ХХІ столітті, світ динамічний, світ глобалізований і світ споживацький, у споживацькому світі – гроші-товар-гроші-штрих – мова це товар. Якщо ми на неї дивимося, як на товар, і ми починаємо її пропагувати, підсилювати, робити її конкурентоспроможною, ми в такий спосіб підвищуємо її символічні якості. Бо державна мова – це вже історія про символіку цієї держави. Держава має кордони, право, прапор, гімн, законодавчі органи – і це все має обслуговувати якась мова. Державна мова – це символічна історія, це символічні практики. Символічна вага посилює мову економічно, а економічно сильна мова посилює символічну силу державної мови. Тут мало протегування й захисту. Це новий світ ХХІ століття.

— Ви повинні будете формувати та адмініструвати реєстр державних сертифікатів, це напевно дуже відповідальна і складна штука з корупційними ризиками. Багато людей воліли б заплатити, аніж вчити та складати іспити.

— Так, це справа із корупційними ризиками, і це складно організувати, і це затратна історія. Але думаю, що ми тут собі дамо раду. У державі є приклади якісних реєстрів: скажімо, реєстр дипломів, єдиний реєстр державний платників податків. Тобто, реєстри самі по собі – не нова для України історія. Нам просто треба використати досвід інших і застосувати до нашого Реєстру. Як модель, може бути так: кожна людина, яка претендує на державну службу і склала іспит, отримуватиме цей сертифікат, а його електронний варіант зі всією додатковою інформацією про процес іспитування міститиметься в електронному Реєстрі. Це спрощуватиме верифікаційну процедуру, тобто щоби перевірити, чи людина справді має сертифікат, чи вона собі «зробила» сертифікат, достатньо зайти в реєстр і переглянути, що така-то людина має такий-то сертифікат, вона склала іспит отак, отак, оцінка така-то.

— Коли запрацює реєстр?

— Згідно з законом, ми повинні його почати вести з 16 липня 2021 року, в цей самий момент повинні початися іспити. Тобто, через два роки з підписання Закону.

— Достатній час для вивчення, навіть якщо людина має слабкі знання?

— Маю цікавий досвід щодо вивчення мов. Перший – не про українську. Моя студентка з Києво-Могилянській академії, за обміном навчалася у Гіссенському університеті Німеччини. Вона німецьку мову за рік вивчила на С1. Талант у людини! Й інший випадок. У мене була учениця, надзвичайно розумна, старша пані-професор, теоретик літератури, прекрасний знавець російської класичної літератури. Приїхала до Галичини – і розмовляла усе життя російською мовою. Коли в 1991 році державна мова стала державною, вона почала її вчити. Власне я формально була її вчителем, але фактично сама вчилася у неї. Теми, на які ми спілкувалися, були пов’язанні з її фахом. Вона розповідала мені про російську літературу українською мовою. Зрештою після 20 років вона заговорила українською, а я познайомилася з російським літературознавством. Проблема була у психологічному бар’єрі. Людина замордувала себе тим, що на п’ятдесятому році життя, коли вона вже визнаний фахівець, може щось не знати, не могти. Не могти, здавалося б, елементарного – розмовляти мовою, у середовищі якої вона живе. Самотортури завершилися тим, що вона таки здолала українську мову і заговорила нею, і тепер блискуче послуговується.

— Я, коли дивилася Інтернет, то переглянула вашу роботу «Реєстр репресованих слів». Цікава робота, деякі з тих слів пішли закономірно зі вжитку, а деякі повертаються, деякі – ні. От чому такі слова: автомобілярня, взуттярня – цікаві ж слова – не приживаються.

— Ця робота – моя надзвичайна співпраця з Ларисою Терентіївною Масенко, з Віктором Кобайчуком, нехай з Богом спочиває. Це був проєкт наукового товариства Шевченка в Америці. Є така думка, що в брежнєвські часи в редакціях видавництв були списки слів, яких не можна було вживати. Редактор, який читав і редагував текст, мусив зазирати до цього списку і перевіряти слова – чи є вони, чи немає у цих «радянських темниках». Ми таких списків не знайшли, але ми пішли іншим шляхом. Тоді вже відкрили архіви, і ми дослідили, які слова пропонували викидати з текстів у 1920-ті роки, потім у 1960-ті роки і 1980-ті. Яке слово на яке пропонували замінити науковці, видавці та цензори. І власне вони стали основою цього словничка-реєстру, де все паспортизовано, жодної вигадки. Цікаво, що частина слів просто відійшла б так чи інак: зникли якісь реалії світу – і слова відійшли; частина слів відновиться, бо їх справді викинули даремно; а частина – невідомо, що з ними буде, бо ж мова жива, раптом захоче собі повернути втрачене. Чому взуттярня, автомобілярня не прижилися – не знаю.

— Ще було цікаве слово «вагало», маятник.

— Вагало – це запозичення з польської чи може з чеської, бо польською – вагадло.

— Зараз дуже поширене вживання іншомовних слів, це інтернет-мова і корпоративна, і бізнес-лексика: коворкінг, колаборація, акаунт-менеджер, сеньйор, букер… Як знайти баланс: коли іншомовне слово засмічує мову, а коли входить до неї органічно?

— Я відповідатиму не як член Комісії й голова, а як лінгвіст. Мова – це не якийсь такий монолітний брусок, ні, ми маємо багато мовних рівнів і багато різних сфер її функціонування. Коли українська мова функціонувала тільки в літературній творчості, там все було зрозуміло, там мало бути все красиво й досконало. Коли ж українська мова почала функціонувати в різних сферах людського життя, що відбивається у різних мовних стилях, для прикладу, розмовно-побутовому, науковому, публіцистичному тощо, й безлічі підстилів, а також через сленг, молодіжний жаргон – стало зрозуміло, що бездоганності не буде. Коли мова жива і здорова, у ній є все: і високе, й низьке, і літературний стандарт, й обсценна лексика, і питомі слова, й вал запозичень. Особливо, коли світ відкритий і люди мають доступ до різних світів з різними мовами. Коли у живій мові на рівні розмовному, на рівні молодіжного сленгу, на рівні побутового мовлення є багато запозичень, то це, як на мене, мовознавця, добре. Ці слова тут мало кому шкодять, але є дуже корисними для стандартованого варіанту мови. Вони фактично є щепленням від вірусу надмірного запозичування. От коли ми робимо щеплення, ми трошки людину мінімально інфікуємо хворобою, щоб організм виробив антитіла. Так само й з мовою і запозиченнями: якщо на рівні розмовному ми будемо інфіковані чужими словами, якщо можна таку метафору застосувати, то літературна мова чи стандартна мова (я більше люблю термін стандартна мова, мовний стандарт) виробить антитіла до зайвих запозичень.

— Коли «лайк» стане «вподобайкою»?

— У тому числі, я чула, що “вподобайка” – то вже мовний стандарт. Мовець вибере собі те, що ближче, що зручніше, але допоки ми не побачимо, як воно реально функціонує на найнижчому комунікативному рівні, ми не зможемо сказати – буде “вподобайка” чи буде “лайк”. Бо звідки ми будемо знати, яке слово прижилося? А так ми будемо спостерігати, і коли вже проти отих засмічень виробляться антитіла, то такі слова-метелики, які живуть недовго протягом одного покоління, інколи й менше, вже не потраплять до нормативних словників, до граматик. Донедавна я викладала курс “Сучасна українська мова, лексика”. Ми обговорювали різні сфери функціонування мови, в тім числі й студентські молодіжні жаргони. Власне тоді побачила, що наш із вами (покоління батьків нинішніх студентів) молодіжний жаргон, яким ми гарно послуговувалися, у якому нам було комфортно, сучасна молодь не знає абсолютно, це для них «іноземна мова». Минає покоління, вигадуються нові жаргонні слова, а ми для них старі, як Римська імперія.

— Як правильно писати слова типу Феесбешник, Геерушник?

— Ну, це ж суфікси, невластиві для української мови: якщо атошник – це атовець, як правильно – Феесбевець, Геерувець? Не знаю. Це політологічна та журналістська лексика. Не знаю, але цікаво дізнатися.

 А чому Гереушник не може бути?

— Кажуть, що це дуже по-російськи.

— Треба подумати, мені би пасувало таке знати, але це не моя лексика, ще про це не замислювалася. Виправлюся.

— Діалектизми можуть стати літературними, вживатися в парламенті?

— Можуть. Літературна мова має кілька джерел, з яких вона відбирає слова, зокрема, з чужих мов і з діалектів. Основа сучасної української літературної мови – київсько-полтавський чи полтавсько-київський діалект плюс трохи галицьких вкраплень. Дивіться, слова «пан-пані» – це ж було таке локальне регіональне, тепер воно далеко не обмежене регіоном чи діалектом.

— Але ці слова ще не зайшли широко.

— У мене був досвід, коли воно дуже швидко зайшло. Це було, коли я брала участь у розробленні стандартів транслітерації української мови. Ми працювали в Інституті кібернетики і сиділи над роботою зранку до восьмої вечора, а то й пізніше. Біля Інституту кібернетики є маршрутки. Вони стають одна за одною, але не факт, що та, яка стоїть перша, їхатиме першою. Треба запитувати – хто їхатиме перший. Підходжу до водія, й оскільки вже втомлена, неконтрольована, ну, й як у Галичині запитую: «Прошу пана, ви їдете перші?» Водій якось так різко відповів: «А я тобі не пан». Тоді перепитую: «Чувак, ти їдеш?». Він подивився і каже: «Ні, хай краще буде пан. Їду». Відповідаю: «І прекрасно». Після цього, коли я потрапляла на його маршрутки, він казав: сідайте, пані – і відмовлявся від оплати. Не знаю, як у мене так вийшло сказати слово «чувак», це не з моєї лексики взагалі, але захотілося показати іншу модель звертання, і дати вибрати, й людина підхопила той жарт, зрозуміла – і вибрала слово «пан». І навіть у такій, трохи навіть межовій мовній ситуації ви можете собі дозволити експеримент – якщо з любов’ю, то він зазвичай буде вдалим.

— Питання про використання обсценної лексики. Що до неї, в принципі, відноситься, тільки матерні слова?

— На це запитання правильно та повно відповіла б Леся Ставицька, яка уклала словник «Українська мова без табу», в якому десь так до 7 тисяч слів. Обсценна лексика – це градована лексика, від прокльону до жорсткого мату. У цьому словнику – навіть звичні нам слова, які здається, що ми знаємо, як вони функціонують, показано багато нових відтінків значень. Одне з тих, що має три букви, в словнику має сім стовпчиків пояснень, причому Леся Олексіївна казала: «Я це на парканах не читала, я це в книжках познаходила». Чому цей словник важливий і чому його хвалю та рекламую? В «Українській мові без табу» Лесі Олексіївні вдалося науково пояснити вульгарні, обсценні слова. Ті слова, які ми не можемо вимовляти через те, що існують суспільні норми заборони. Але заборона ще не означає, що від цих слів треба відмовитися. Тільки та мова, яка має всі страти – від високої до низької, є живою. І те, що такий словник є, означає, що українська мова жива, нею можна лаятися, і як хтось вам сала за шкіру залив, йому можна сказати куди піти, а можна сказати й так: я піду туди ****, а ви бігом за мною. Це такий безпечний варіант посилання людини далеко-далеко, бо ви прямо не посилаєте, а рекомендуєте. Зрозуміло, що в мовному стандарті, який ми використовуємо у викладанні лекцій, написанні законів, виголошуванні публічних промов, лайка – соціально неприйнятна історія. Але є страти, є такі поведінкові моделі, де лайка – це єдине, що ми можемо вжити, і воно найбільш адекватне. Уявімо собі, що нам цегла впала на голову, а ми кажемо: ой, як ти мене некоректно вдарила, більше не треба так робити. Ні, ми вживемо жорстке слово – і добре, що воно є, бо має властивість вивільнення негативної енергії. Чи вони українські? Різно, є українські, є запозичення – інтернаціоналізми.

— Використання Закону про мови, можливо, потягне якісь суспільні конфлікти, бо треба буде приводити до тями рекламу, якісь назви магазинів?

— Це не сфера комісії, ні-ні, за комісією дуже чітко закріплено: це іспит для державних службовців, чи точніше на здобуття державної служби, іспит на здобуття громадянства, термінологія, правопис, транслітерація, транскрипції. І тут я, як голова, буду робити все, щоб ми не виходили за межі своєї сфери, своїх повноважень. Наше важливе завдання – створити мовне правове поле. Це критично важливо. Якщо ми захочемо покрити те, що не належить до нашої компетенції, ми будемо порушувати Закон. Але якщо ми хочемо зробити правовий простір, то ми мусимо дотримуватися цього права. Інша річ, якщо якісь власники магазинів чи ресторанів захочуть погодити з комісією тексти меню чи назви – наскільки це відповідає стандартам української мови, то, очевидно, ми такі речі будемо погоджувати. Але те, наскільки, скажімо, українізовані чи не українізовані таблички чи назви магазинів, підприємств тощо – це вже сфера компетенції мовного омбудсмена.

Я згадую, як ми сьогодні обговорювали з колегами – що буде через 100 років. Я дуже-дуже хочу, щоб через 100 років Національна комісія зі стандартів державної мови була інституцією з безумовним суспільними авторитетом, жодне слово якої не підважувалося б. Щоб нас і тих, хто прийде по нас, сприймали, як людей, які діють з огляду на сто років уперед і на сто років назад, і це сприймалося б усіма стратами суспільства, тому що державна мова – це інструмент забезпечення рівного доступу усіх громадян цієї держави до інформації та послуг держави, це сила держави і це надзвичайно важливо.