Мовні особливості допомогли зберегти відмінність між українцями та росіянами

Сферою досліджень професора Бостонського коледжу Курта Вулгайзера є мовна політика та мовні конфлікти у постсоціалістичній Східній Європі.

Зараз пан Вулгайзер проводить в українських містах (Київ, Харків, Одеса, Дніпро) фокус-групи з молодими носіями української мови: з тими, хто в силу обставин раніше спілкувалися російською, але зробили усвідомлений вибір на користь української, та тими, для кого українська мова є основною мовою спілкування з дитинства.

— Пане Вулгайзер, розкажіть про навчальний заклад, в якому ви працюєте, та предмет вашого дослідження.

— Зараз я викладаю у Бостонському коледжі, це приватний єзуїтський дослідний університет, який знаходиться в бостонському передмісті Честнат Гіл. Я працюю на катедрі слов’янських і східних мов та літератури, таке незвичне поєднання. В Америці навчальні заклади іноді об'єднують зовсім різні за походженням мови в один департамент, але, з іншого боку, дуже цікаво працювати у такому строкатому науковому товаристві. Наразі окремого викладання української мови у нас немає, проте викладаються польська, російська та болгарська мови. У майбутньому до них може додатися й українська.

— Як у вас особисто з’явився інтерес до української мови?

— Я вже довгий час вивчаю українську. Почав, коли опановував політичні науки в рамках програми з дослідження Росії та Східної Європи Мічиґанського університету.

Тоді я вперше познайомився з Україною, її історією завдяки чудовим лекціям професора Романа Шпорлюка (історик, ексдиректор Українського наукового інституту Гарвардського університету — ред.). Згодом, навчаючись у магістратурі Індіанського університету, я писав роботу про Україну за часів керівництва Петра Шелеста (перший секретар ЦК КП України у 1963–1972 рр.). Я досліджував український національний рух та дисидентський рух в УРСР та «двояку» роль Шелеста у цих процесах.

— Ви вивчали праці видатних українських дисидентів, зокрема В'ячеслава Чорновола?

— Так, я вивчав ці праці у свої студентські роки. Поступово мій інтерес дійшов до лінгвістичного аспекту становища України у СРСР. Як соціолінгвіста, мене цікавить взаємодія соціальних та лінгвістичних процесів. Вивчення політичних наук посприяло моєму інтересу до України та її мови. Саме тоді у 1980-х, перед початком перебудови, я написав роботу, присвячену українському націоналістичному руху в УРСР у 1960-х роках.

— Ви бачите суттєві зміни у становищі української мови тоді та зараз?

— Маю зазначити, що я вперше відвідав Київ у 1982 році. Я був у складі делегації американських студентів у тодішньому Ленінграді, нам влаштовували екскурсії до інших радянських республік, і я побував у Естонії, Вірменії та власне Україні. Тоді українську мову на вулицях столиці України було майже нечутно. Але все ж мені вдалося придбати кілька збірок віршів Шевченка, це були відмінні сувеніри. Потім я перейшов від дослідження політичних наук до лінгвістики та її соціальних аспектів, не втративши інтерес до історії України та долі української мови.

Наприкінці 1980-х я почав досліджувати також білоруську мову та її становище у БРСР. Мушу відзначити, що становище української мови в УРСР було кращим за тодішній стан білоруської мови у БРСР. Там місцеві комуністи зовсім не дбали про білоруську мову, в той час як українські комуністи принаймні іноді намагалися спілкуватися українською.

— Чи є за межами України дослідники, котрі вивчають становище української мови в Україні, якісь праці за цією тематикою?

— Хочу відзначити, що у США спостерігається сплеск інтересу до української мови, багато університетів впроваджують її викладання. Звісно цей інтерес посилився після подій Євромайдану, багато дослідників почали приділяти увагу Україні та українській мові, хоча й іноді в межах якогось більш широкого дослідження. На жаль, загалом вивчення іноземних мов стає менш популярним у США. Втім, багато дослідників, які раніше вивчали російську тематику, розуміють, що їм потрібно вивчити українську, щоб досліджувати Україну, й вони її вивчають.

— На вашу думку, який внесок української діаспори у США та Канаді у вивчення України та її мови?

— Гадаю, що у минулому вони організовували багато конференцій, присвячених цій тематиці, хоча це не було головним фокусом уваги американських науковців. Зараз інтерес до вивчення України зростає, українська діаспора, звичайно, підтримує ці наукові ініціативи, зокрема, створення катедр вивчення України. Наприклад, Українського наукового інституту в Гарвардському університеті не існувало б без підтримки діаспорян. Також вони створили програми з вивчення української тематики в університеті штату Канзас, хоча цей штат не з тих, де найбільше представлена українська діаспора. Так само й в Канаді українська діаспора підтримує інтерес до вивчення України у наукових колах.

— З точки зору науковця, у чому полягає особливість становища української мови у порівнянні з іншими?

— Становище української мови вражає з тієї точки зору, що, на перший погляд, це мова етнічної більшості в Україні, принаймні більшість українців визнають її рідною мовою. Але коли йдеться про щоденне використання цієї мови, ви розумієте, що у деяких регіонах України це фактично мова етнічної меншини, або мова «зменшеної культурної вартості». До цього призвела мовна асиміляція місцевого населення, внаслідок якої українську мову практично винищили на цих територіях.

Щось подібне відбулося в Ірландії, де місцева мова з ХІХ сторіччя почала поступатись англійській. А також у Білорусі, де більшість людей вважають білоруську мову рідною, але не використовують її в житті, для них вона лишається частиною національного самоусвідомлення, яке не має втілення у житті.

У цьому сенсі Україну можна назвати країною поєднання ірландського та білоруського сценарію із ситуацією у Каталонії, де місцева мова піддавалася дискримінації, але останнім часом активно відроджується, користуючись підтримкою влади та самих каталонців, які, власне, ніколи не цуралися власної мови. Зараз у Каталонії йде політика спонукання іноземців, які туди приїздять, до вивчення каталонської мови. І мушу відзначити, що вони досягли успіху у цьому. 

Отже, в Україні ситуація на заході та в центрі країни дещо схожа з Каталонією. Водночас, на півдні та сході, особливо у містах, більше згадується сумний досвід Білорусі та Ірландії, хоча на офіційному рівні українська мова все ж використовується, значним чином державними службовцями.

Україна — це унікальне поєднання різних мовних ситуацій в одній країні. Тому цікаво спостерігати, який влив матиме новий «мовний закон», особливо на півдні та сході країни.

— Ви згадали про нещодавно запроваджений Закон України «Про забезпечення функціювання української мови як державної». На вашу думку, він виконає свою місію?

— На мою думку, закону бракує чітко прописаного механізму примусу до його виконання. Тобто якщо людина пише скаргу щодо порушення цього закону, влада має спочатку надіслати попередження порушнику і лише при повторному порушенні можливе накладення штрафу, тому незрозуміло наскільки це буде ефективним.

— Без належного механізму покарання порушників закон не впорається зі своєю місією?

— Якщо порівнювати цей закон з подібними законодавчими нормами інших країн, я би відзначив ситуацію у Квебеку, де свого часу запровадили штрафи за незастосування французької мови. Тоді більшість представників англомовної бізнеселіти Квебеку перенесли свій бізнес із Монреаля в Торонто та інші міста в англомовних регіонах Канади. Коли їх почали реально штрафувати за відсутність французької, вони вирішили, що їм краще переїхати, ніж вивчити місцеву мову.

В Україні, звичайно ж, нічого подібного не відбудеться внаслідок дії мовного закону, тим більше без належного механізму примусу. Але тут цікаво, яку роль зіграє тиск суспільства задля впровадження норм нового закону. Адже в Україні є громадські рухи, що захищають мовні права українців. Хоча для більшості населення країни, ще, напевно, не зрозуміло, що це таке – мовні права та обов’язковість їх дотримання. Цікаво, чи будуть нарешті захищені права україномовних в Україні, адже російськомовні тут точно не відчувають порушення своїх прав на відміну від україномовних громадян. Я вважаю, що головна мета цього закону — забезпечити використання української мови у публічному просторі. На жаль, російські медіаресурси зробили значний внесок у спотворення мовної політики в Україні, зокрема її сприйняття у західних країнах.

— З вашого досвіду, україномовні громадяни у різних регіонах нашої країни мають певні відмінності?

— Це одне з питань мого дослідження. Наразі я можу стверджувати лише на прикладі Києва та Харкова, наступного тижня я вирушаю до Одеси та Дніпра для проведення фокус-груп там.

Київ — надзвичайно цікаве місто в цьому сенсі, адже його сьогодні можна назвати білінгвістичним. Це різко контрастує із ситуацією, яку я особисто спостерігав тут шість років тому, до Євромайдану, та ще раніше у 2007 році. Зараз на вулицях міста чути істотно більше української мови. Наприклад, у сфері обслуговування помітні значні зміни, зараз персонал кафе та ресторанів значно частіше звертається до відвідувачів українською мовою. Це теж у контексті мовного закону, що вимагає обслуговувати українською у разі якщо людина звертається державною мовою щодо якоїсь послуги.

У Києві я помічаю разючі зміни у порівнянні з минулими візитами. Натомість у Харкові ситуація зовсім інша, російській мові там досить важко скласти конкуренцію, хоча і там є деякі цікаві зміни. Скажімо, шість років тому я майже не чув української у Харкові, а зараз у деяких закладах сфери обслуговування персонал звертається до відвідувачів українською.

Підсумовуючи, набагато важче перейти на виключне спілкування українською у Харкові, кидаючи виклик російськомовному оточенню, ніж у Києві. У столиці вже можна ставити питання, носіїв якої мови насправді тут більше, адже може виявитися, що в Києві більшість мешканців білінгвістичні.

Для україномовних у Харкові спілкування українською є справжньою боротьбою за виживання із російськомовним оточенням їхніх соціальних груп, це змушує цих людей об’єднуватися у групи, створюючи для себе україномовне середовище разом з однодумцями.

Іншим цікавим аспектом є певна політична складова процесу переходу на спілкування українською мовою для українців, я проводив фокус-групи ще до подій Євромайдану, тоді це помічалося в меншій мірі. Зараз багато нових україномовних мотивують свій вибір на користь української саме подіями 2014 року та військовою агресією РФ проти України. Для мене особисто це не є дивним явищем.

У Києві я також помітив іншу цікаву мотивацію серед опитаних мною україномовних: коли люди, які перед тим спілкувалися різними мовами, створюють родину, через спільний побут русифіковані громадяни повертаються до рідної мови. Хоча, мотивацією більшості нових україномовних зараз є саме розпочата Росією війна проти України.

— Як вплине на ситуацію недавня зміна влади в Україні, чи можливе зменшення популярності української мови через політичні чинники?

— Буде цікаво спостерігати мовну практику народних депутатів нової Верховної Ради. Я вважаю, що у разі здійснення відкритої політики підтримки російської мови чи двомовності в Україні, влада стикнеться зі спротивом української патріотичної спільноти. У 2013 році я чув від деяких нових україномовних, що попередній мовний закон «Ківалова-Колесніченка», який насправді захищав російську мову всупереч логіці законодавства, став чинником для переходу людей на спілкування українською мовою. «Мені нав’язують русифікацію, тому я розмовлятиму українською» — таку мотивацію я особисто чув.

Особливістю України, є те, що українці критично ставляться до влади в державі. На відміну від росіян, або білорусів, які слухають, що їм каже влада та дотримуються її вказівок, українці часто навпаки підсвідомо відкидають ініціативи можновладців.

— Відомо, що багато українців розмовляють «суржиком». Як би ви охарактеризували цей феномен? На користь якої мови працює суржик?

— У часи, коли російська повністю домінувала у офіційному мовному просторі України, суржик відіграв значну роль як компроміс для русифікованого українця. Мовляв, я перейшов на російську, але з певними місцевими особливостями.

З лінгвістичної точки зору, суржик значно ближче до української мови ніж до російської. Для носія такої змішаної мови не буде важко перейти на літературну українську, за наявності бажання. Я проводив бесіди з носіями суржику та певних діалектів сільської місцевості й для них не є чимось складним перейти на чисту українську мову. Вважаю, що для російськомовних цей крок, з точки зору лінгвістики, є набагато складнішим, ніж для носіїв суржику.

Важко повірити, але для деяких людей це є природною мовою, щось подібне можна знайти у автономному регіоні Галісія в Іспанії, де існує певна суміш галісійської та іспанської мов.

— Вважається, що суржик зберіг українську мову від повного знищення, ви погоджуєтесь з цим?

— Деякою мірою можна із цим погодитися. Те, що люди, піддаючись русифікації, зберігали певні українські фонетичні та граматичні особливості у своєму зросійщеному мовленні, очевидно, допомогло зберегти відмінність між українцями та росіянами.

Якщо порівняти знову ж таки із Білоруссю, то там багато носіїв «трасянки» (місцевого білорусько-російського суржику), менш поширеного ніж в Україні, зрештою втратили мовну окремішність, а їхні діти перейшли на більш-менш чисту російську мову. В цьому плані ситуація в Україні мені видається більш обнадійливою.

— Як би ви описали типового «нового україномовного», які люди беруть участь у ваших фокус-групах?

— Це молоді люди віком від 18 до 28 років. Я спеціально зробив таку вибірку, щоб дослідити мовну практику покоління незалежності України. Я можу відзначити, що вони всі мають вищу освіту, знають, що відбувається у світі, можуть порівняти ситуацію в Україні з іншими країнами.

Для частини України сьогодні питання полягає у тому, щоб відродити українську мову, а не лише її популяризувати. Повернути мову у вжиток на публіці та в родині. Бо коли йдеться про відродження зникаючої мови, основне завдання — повернути мову у родинне коло, де одне або більше поколінь уже нею не користувались.

Наприклад, в іспанській Галісії була подібна до України ситуація. Але їхнє молоде покоління зараз повертається до галісійської мови — мови прадідів. Навіть у родинах, де батьки й дідусі розмовляли іспанською. Чогось подібного потребує й Україна.

Таких амбітних цілей не можливо досягти без відповідної підтримки держави. Водночас, не лише політика спонукає людей повертатися до рідної мови. В Україні деякі громадяни переходять на українську мову через те, що їм до вподоби україномовна музика, якої зараз стало значно більше, або мову оточення, до якого вони волею долі потрапляють.

— Яка доля української мови в майбутньому?

— Музика, яку я вже згадав, українська книга мають велике значення для подальшого збільшення вжитку української мови, але найскладніше схилити середньостатистичного громадянина до спілкування українською. Мова про робітничий клас, так званого «обивателя». Для цього необхідно створити поп-культуру українською мовою та з українським змістом. У цьому визначальну роль має відігравати культурна та політична еліти країни.

Зараз у української мови набагато краще становище ніж скажімо на початку 1990-х. Багато визначних суспільних діячів спілкуються українською, люди мистецтва зокрема. На відміну від тієї ж Білорусі. Тому я не боюся за майбутнє української мови.