На карантині ми настільки скучимо за сценою і глядачами, що буде ще краще, ніж було

Українська актриса театру і кіно Олеся Жураківська розповіла, що суворо дотримується самоізоляції, але дуже сумувати їй не доводиться.

Говорить, що з самого ранку в них все розписано: зробити зарядку, потім музика, мови, прогулятися, повчити тексти, поскладати всією родиною величезний пазл, а потім ще й сплести нереально красивий килимок зі «всякого лахміття».

А до цього насиченого «карантинного розпорядку дня» додайте ще прямі ефіри та інтерв’ю телеканалам через Скайп, спілкування з глядачами в соцмережах, вистави онлайн, а тут – ще й такі допитливі, як я, телефони обривають!

— Пані Лесю, ви суворо дотримуєтеся карантинних заходів ? З а нами суму є те? Бо ми за вами дуже.

— Я доволі суворо дотримуюся карантину. У нашій великій родині є й літні люди, є – з важкими хронічними захворюваннями, є діти, тому ми обмежені в спілкуванні й нікуди зараз не виїздимо. Нам пощастило: у нас є будинок, де ми зараз всі разом і маємо можливість погуляти, подихати свіжим повітрям.

А стосовно публіки, то, знаєте, актор взагалі без публіки гине. Але ми, щоб не дуже це відчувати, вигадуємо собі різні способи спілкування з глядачем. У мене багато прямих ефірів, я через Скайп з різними телевізійними каналами співпрацюю.

Також ми провели онлайн виставу «Схід-Захід» у театрі «Актор». Звісно, що це трошки інші відчуття, ніж спілкування наживо, але, все одно, таке-е-е тепло відчувається. Це – зовсім інший досвід.

Також я постійно працюю з текстами, щоб не втрачати форму.

— Тобто графік вистав після карантину не постраждає – актори в тонусі й готові будуть – одразу на сцену?

— Це питання самодисципліни. Я дисциплінована людина й акторка. Але у мене, взагалі, таке враження, що ми настільки скучимо за сценою, за глядачами, і одне за одним, що буде ще краще, аніж було! Нам не знадобиться час, щоб адаптуватися.

У нас на сторінці Театру нашого – на Лівому березі – постійно якісь імпровізації, ролики, видно, що ми між собою цей зв’язок підтримуємо постійно.

— Керівництво вашого театру взагалі славиться кипучою енергією, постійно вигадує щось нове, модернізує театр, стараєтьс я дивувати глядача.

— Так, у нас чудове поєднання – вишукана і дуже талановита головна режисерка Тамара Трунова та харизматичний, також талановитий і дуже енергійний директор – Стас Жирков. У них абсолютне порозуміння, вони молоді, амбіційні люди, що, мені здається, іде на користь театру.

При тому, що я любила Едуарда Марковича (Митницького – ред .), дуже… Просто зараз – це такий інший етап. Театр – живий організм, він має постійно змінюватися, це надзвичайно корисно.

— А як Жирков відпустив вас грати виставу в театрі «Актор»? Він не ревнивий керівник? У професійному розумінні, маю на увазі.

— Зі Стасом я познайомилася саме через те, що одного разу відчула: мені треба працювати на інших майданчиках. До якогось моменту мені було достатньо Лівого берега, я абсолютно свідомо не брала участі в антрепризних виставах, мені було достатньо зйомок і роботи.

А потім зрозуміла, що мені мало, бо з’явився внутрішній страх, що я втрачаю акторську форму, оскільки для актора важливо спілкуватися з різною публікою і працювати на різних майданчиках.

Якось Ірма Вітовська запросила мене на виставу «Сталкери», де вони грають з Віталіною Біблів. Була прем’єра, вистава мене вразила і саме там ми познайомилися зі Стасом Жирковим і з Павлом Ар’є та й подружилися. У нас з’явилася вистава «Ілюзії»: при тому, що я завжди була акторкою Театру на лівому березі, я грала виставу «Ілюзії» за Іваном Вирипаєвим, яку поставив Стас Жирков у театрі «Золоті Ворота».

Після цього я брала участь у проєкті «Клас-акт», який курувала Наталя Ворожбит, і з якого виросла вистава Влади Бєлозоренко «Схід-Захід» (йде зараз у театрі «Актор» – ред .).

Стас спокійно ставиться до того, що ми знімаємося в кіно та працюємо на різних майданчиках, це дає нам популярність, можливість залучати нових глядачів. Він за десакралізацію театру, за те, щоб театр був живий і близький глядачеві, й завжди йде нам у цьому назустріч. Інша справа, що не повинна страждати робота театру і графіки. Мені вдається суміщати. Повторюся, що я дисциплінована людина, тому для мене це не проблема.

— Вам не лише вдається суміщати, а й робити це дуже якісно, адже ви багаторазово нагороджувалися і як кіноактриса, й як театральна актриса.

Маєте визнання і там, і там. Але, де б хотілося більше бути?

— Я закінчила російську академію театрального мистецтва – ГІТІС – у мене в дипломі написано: «Актриса драматического театра и кино». Тому моя професія – з цих двох складових.

Це абсолютно різні способи існування, й мені подобається їх суміщати. Я маю можливість пробувати себе і в кіно, й на театральному майданчику, і в класичному театрі, й в експериментальному. Це дає відчуття свіжості і молодості. Тому не можу сказати, що десь подобається більше.

Мені здається, що театр складніший, з точки зору акторського рівня, тому що ми не маємо дублів, у нас є лише один шанс – ти або взяв глядача і доніс те, що тобі треба, або тобі це не вдалося.

У кіно, все ж, більше залежить не від нас, а від монтажу. Ясно, що ти повинен бути готовий, складно буває чекати по багато годин, щоб вийти на майданчик, але багато чого залежить і від постпродакшн, і від монтажу, і того, яку музику накладуть, й яке промо зроблять.

В театрі все більше залежить від актора.

— А яка ваша найновіша робота в кіно? Бо в 2019-му я нарахувала шість серіалів за вашої участі, серед яких дуже сильні «Перші ластівки» і смішні «Подорожники».

— Найсвіжіша моя кіноробота зараз саме іде по телевізору, називається «Консультант», режисера Олега Туранського.

Після неї я взяла собі паузу в кіно, тому що випускала моновиставу в театрі. Це наша перша співпраця з Тамарою Труновою.

Я про це мріяла з моменту її приходу в театр, я бачила, як вона прийшла зовсім юною дівчинкою, спостерігала за всіма її успіхами, завжди її вітала, пишалася, як старша сестра. І тут нарешті ми зустрілися і оце, що називається, попрацювали, так попрацювали! На 100%, тому що ми були з нею від самого початку і до кінця удвох, навіть без помічника режисера.

Це крута сучасна драматургія Дункана Макміллана – вистава називається «Усі найкращі речі», оригінальна назва – «Every Brilliant Thing». Ми взяли складну тему – розповідь 7-річного хлопчика про маму, яку він любив і за яку боровся – і зробили наповнену світлом виставу.

Головне, що вона не в класичному «заскорузлому» розумінні моновистави, коли виходить один актор, з листочка або напам’ять щось читає, відгородившись від зали.

У нас інтерактивна вистава, глядач є співавтором, партнером. І від цього вона кожного разу інша, тому що весь час у залі різні люди.

Чесно кажучи, мені було страшно, тому що я ніколи нічого подібного не робила, хоча людей я люблю і не боюся глядача ( сміється ). Але це дуже відповідальна місія, бо вистава піде в залежності від того, як та чи інша людина з тобою буде спілкуватися.

Але, врешті решт, я зрозуміла, що це унікальна можливість і людям, і мені відчути сучасний театр, стати його часткою.

— Ця моновистава, якщо я не помиляюся, присвячена 20-річчю вашої роботи на сцені Театру на Лівому Березі?

— Воно, типу як збігається, але насправді ні. Я взагалі не люблю якихось ювілеїв, присвят чи бенефісів. Мені здається, що так ми себе обмежуємо. Тобто: «ось така частка шляху подолана, тепер я старша, чи інша…». Мені б так не хотілося. Я не думаю ні про вік, ні про стать, ні про що, коли займаюся творчістю. Просто люблю сам процес. Для мене це, як у дитинстві придумати забаву в пісочнику і гратися – таке абсолютне щастя.

Ми нашу виставу з Тамарою ясними сльозами виплакали – плакали на кожній репетиції від щастя, від щему, від надії… Це чудово…

— А можна сказати, що Трунова – це ваш режисер?

— Я можу так сказати, хоча у мене є режисер – Олексій Лісовець, з яким я постійно працюю майже двадцять років, ми зустрілися у складний і вирішальний для мене життєвий момент, я тоді повернулася з Москви до Києва і прийшла до театру на Лівому березі, попри те, що мені сказали: туди неможливо потрапити – все вже укомплектовано і такі як ти вже не потрібні.

А він мене побачив. Я не була для нього прозора, він мене побачив. Саме Олексій Іванович дав мені можливість вперше вийти на сцену, моя перша головна роль – Жозефіна також у його виставі "Корсиканка", граю її понад 16 років.

Здається, що були тільки дві вистави Олексія Лісовця, де я не грала за цей час. Ми пройшли великий і цікавий творчий шлях. Але при цьому я з великою радістю працювала і з Едуардом Марковичем (Митницьким – ред. ), і зі Стасом (Жирковим – ред. ), а тепер от із Тамарою (Труновою – ред. ). Коли з людиною збігаються душевні вібрації, тоді стається резонанс – і все відбувається.

Вистава – це довіра, особливо, якщо ви експериментуєте. От, як у нас із Тамарою, дуже сучасна драматургія, нічого подібного у нас немає в тій формі, в якій це зроблено. Страшно якісь речі робити, не розумієш, чи правильний напрямок обрав, через відсутність подібного досвіду. І важлива довіра. А кому ти довіришся у такій ситуації? Звісно, людині, яка близька тобі за духом. Думаю, так і складаються тандеми на багато років.

— А ктор має довіряти і відчувати режисера, а режисер – актора, тому, що не все ж навіть зрежисуєш: коли дати посмішку краєчком губ чи брову підняти! Це ж вам, напевно, не пояснюють буквально? Самі відчуваєте режисерський задум?

— Так, режисер говорить, що повинно вийти, про що це грається, а форму, як це втілити, придумує, звісно, актор. І він має зрозуміти, відчути режисера з півслова. Це дуже цікаво. Я цей процес неймовірно люблю і з радістю йому віддаюся.

А як ми готуємося до вистав! Ми читаємо багато супутньої літератури, щось дивимося, насичуємося, розширюємо свій світогляд. І коли утворюється критична маса, з цього – раз, і вибухає й народжується нове. Це магічний процес!

Знаєте, який у мене один із головних страхів? Забути текст! Пам’ять у мене хороша, але, коли ти граєш з партнером, там є варіант, що він тобі допоможе, дасть якусь репліку.

А коли робиш моновистави, розумієш: якщо забув, то вже все, забув. Ніхто нічого не підкаже і невідомо, як буде далі.

І через цей страх ти буквально вбиваєш текст у мозок вночі, вранці, вдень, записуєш на аудіо, слухаєш, слухаєш… А потім настає момент, коли текст починає жити в тобі сам, існувати незалежно від тебе: він у тобі сформувався, він у тобі проростає – і ти можеш з будь-якого місця починати його говорити. Це чарівне відчуття свободи.

— Ви ж, до того, одночасно граєте кілька вистав! То в голові доводиться тримати одразу кілька великих текстів.

— Тренується вибіркова пам’ять, і те, що треба – ми висуваємо наперед, користуємося, потім відкладаємо на поличку.

А в кіно взагалі – буває так цікаво. (Я запитувала, до речі, у своїх колег, і це дуже поширена штука). От я легко вивчила текст, підготувалася, знімальний день, виходжу грати свою сцену, зіграла, мені сказали: «Знято». І якщо мене через годину запитати текст цієї сцени, я її не зможу переказати!

— Пані Олесю, ви ж маєте досвід роботи не лише в кіно, серіалах і театрі, а ще й на телебаченні у великих телешоу. Я вас чудово пам’ятаю по телепроєкту "Зважені та щасливі", ви там така сувора були.

— Я тільки перший сезон була сувора, тому що вирішили спробувати, щоб я була сувора, а потім зрозуміли, що не треба цього робити – і дали мені, в принципі, карт-бланш.

Це був неймовірний досвід і щастя від прямих ефірів. Для мене це було дивовижно, тому що я, як театральна акторка, відчувала себе ніби у величезному залі, де на мене дивляться одночасно мільйони людей. Спочатку було страшно, я говорила собі: «Не думай про це».

І от мій перший прямий ефір, я роблю першу велику підводку (а там важливо себе контролювати, працювати то на одну камеру, то на іншу, то кран, який летить над головою). Це як у театрі, коли ти хвилюєшся, хвилюєшся, а потім робиш крок на сцену – і все. Далі ти на іншому світі. Це вже не ти, а інша людина.

У мене було відчуття, що в мене великі крила за плечима з’явилися, раз – і полетіла. Було легко і захопливо. Взагалі, цікаво було і саме спілкування з людьми, які перебувають у стресовій ситуації й намагаються змінити соє життя.

— Ви з кимось із учасників спілкуєтеся? Тримаються вони?

— Так, я спілкуюся з багатьма. Хтось тримається, хтось ні. Це питання мотивації! Всі – люди. Хтось тримається і стає адептами здорового способу життя і прекрасно себе почуває. У кого мрія була діток народити, молодці, цю свою мрію здійснили. А хтось ні, ну, це нормально. Я ж говорю – люди.

— А ще ви чудово зіграли у серіалі «Остров» про зйомки телевізійного реаліті-шоу. Я не знаю, наскільки ви хочете говорити про російські серіали, в яких знімалися, але та ваша роль була дуже колоритною.

— Так. Це був останній російський продукт, в якому я знімалася. Мені навіть за нього якусь нагороду давали, я за нею не поїхала, зрозуміло.

Від зйомок у Говорухіна я відмовилася, хоча була затверджена на роль, а тут працювала. Насправді, серіал знімався не в Росії, режисер – киянин, продюсерська група – з Дніпра й багато українських акторів. Тому, там була маса нюансів, це було цікаво.

Після цього мене багато кликали зніматися в Росії, до речі, навіть нещодавно. Але я не можу цього робити. Дуже сильний внутрішній супротив. Не хочу.

А от в Україні зараз все повертається «на круги своя» – у нас знову почали знімати в головних ролях акторів з Росії, печально, але це наша дійсність.

Український кінематограф зробив великий крок уперед – з’явилося реально якісне кіно. Мені дуже сподобався фільм «Додому», «Мої думки тихі», наші «Перші ластівки», я вважаю, теж прекрасне кіно. А серіал «Спіймати Кайдаша» який чудовий! Тобто, за цей час з’явилася маса гарних речей, але зараз, зважаючи на сумні тенденції, може бути відкат назад… 

КОЖНОГО РАЗУ, КОЛИ КУПУЮ СОБІ ОДЯГ, ДУМАЮ: «ГОСПОДИ, ТРЕБА СІСТИ ТА ЗРОБИТИ КОЛЕКЦІЮ ДЛЯ НОРМАЛЬНИХ ЖІНОК

— Вас не запрошували на роль Кайдашихи у «Спіймати Кайдаша»? Актриса Ірина Мак прекрасно втілила цей образ, я була в захваті, але мені здається, що ви теж могли класно зіграти.

— Ні. Мене ніхто не кликав, не запрошував, я не знала навіть, що його знімають. А чи змогла б я, чи не змогла, це вже таке.

Там робота зроблена ідеально. Мої фаворити – Ірина Мак і Тоня Хижняк. Це просто вишивальниці шовком по шовку, ух, як вони гарно працюють!

Там всі акторські роботи достойні, нехай хлопці не ображаються, але ці двоє дівчат – нереальні!

— Про наше, дівчаче. Ви ж за першою освітою маєте відношення до одягу, до пошиття його. Я нічого не плутаю?

— Ви нічого не плутаєте, я технолог швейного виробництва. Зараз перша професія – як хобі, я прекрасно конструюю одяг, моделюю і коли маю час, із задоволенням це роблю.

Ще до вступу до технікуму легкої промисловості я вміла шити. Моя мама все життя працювала в індивідуальному пошиві одягу й для нас із сестрою завжди була така забава: мама саджала нас на ковдру, кидала нам всілякі обрізи, шматочки мережива, давала голку, нитку – і ми з Оксаною сиділи й шили цілими днями.

— Я веду до того, що зараз стало модним серед селебретіз створювати власні колекції одягу (Ольга Сумська, наприклад), то, може, колись ми щось на подіумі й від Олесі Жураківської побачимо?

— Я не можу сказати, щоб це було чітко окреслене бажання, але кожного разу, коли я купую собі одяг (а я висока, в мене не маленький розмір ноги, довгі руки, все при мені), я думаю: «Господи, треба сісти та зробити колекцію для нормальних жінок!».

Жінки ж різні, є крупні, є високі, й їм іноді дуже складно знайти красивий, сучасний, зручний одяг, з якісних матеріалів. Воно мені дивно, враховуючи, що у нас багато таких жінок, ну, не Корея й не Японія у нас!

— А я знаю про ще одне ваше хобі. Мені Віталіна Біблів розказувала, що ви шикарно готуєте, каже: «Буває, їдеш зі зйомок, дзвонить Лесюня, каже: «Шо ти, мала? Заморилася? Приїжджай до мене, я тебе супом «Том-ям» нагодую!».

— І «Том-ям» готую, й «Том-кха». Скажімо, отаке натхнення отримала від тайської кухні. Ми колись знімалися в Таїланді, куштували різні речі, й от так і годую тепер своїх друзів, коли вони до мене приходять. Готується швидко, із задоволенням.

Я люблю готувати, експериментувати, привожу рецепти, як сувеніри, і дома повторюю. Мені це подобається, дуже.

Зараз, коли всі на карантині, й потрібно постійно годувати всю родину, ми з сестрою по черзі, щоб ніхто не втомлювався, готуємо якісь прості страви, які всі люблять: наші борщі та супи, плови, салати.

— Пані Лесю, як швидко ви опанували себе, відколи дізналися, що найближчий місяць доведеться провести вдома і можна буде працювати, буквально, в піжамі? Не падали духом?

— Я зовсім не падаю духом і знаходжу на карантині мільйон різних хороших справ! З самого ранку в нас все розписано по плану: зробити зарядку, потім музика, англійська мова, французька мова, піти погуляти з собаками, прогулятися з мамою, повчити тексти. Ми збираємо такі величезні пазли, на тисячу деталей – і робимо це всією родиною.

А ще ми всі освоїли плетення нереально красивих килимків зі всякого лахміття. Я завжди мріяла цим зайнятися, треба було час, щоб сколотити ту рамку і плести. У нас дуже гарно виходить ( сміється ).

Одним словом, у нас кипить постійна діяльність – мама вишиває, хтось готує, ми плануємо, займаємося справами, і взагалі, зараз весна – радує кожна квіточка, кожна пташечка, яка пролітає!

Головне, ми радіємо, що з’явилася така можливість поспілкуватися. Маруся, моя похресниця і племінниця, сказала мені: «Ти знаєш, Лесічко, я така рада, що зараз карантин, бо так би ти приїхала в місяць раз, а так – приїхала раз на місяць! Я кажу: «Ну то бачиш, як добре».

Я думаю, що це дано нам для того, щоб ми всі вчилися радіти маленьким речам, вчилися спілкуватися, тому що ми в нашому ненормальному ритмі життя відучилися від нормального спілкування в сім’ї.

Треба спілкуватися, бути поруч, підтримувати одне одного і жити, незалежно від обставин. І все буде добре, обов’язково!