Нас хочуть мирити з росіянами, які прийшли вбивати, – відверте інтерв’ю з українським військовим

Командир взводу 28-ї бригади ЗСУ Віктор Єгоров на псевдо "Каратель" про успішну операцію його підлеглих в "сірій зоні", завдяки якій українським військовим вдалося просунутись на кілометр і не без гарячих боїв там закріпитись та про те, що мотивує українського захисника шостий рік воювати до перемоги, як уникнути психологічного вигорання та чому війна триває так довго.

— Ви на фронті з 2014-го. У яких населенних пунктах брали участь в бойових діях?

— 2014-2015 – Мар'їнка й Славне на Донеччині, 2015-2016 – Станиця Луганська, потім 2016-2017 – терикони під Докучаєвськом і крайній вихід – під Старомихайлівкою і Красногорівкою.

— Як вашому взводу вдалося просунутись і укріпитись на кілометр у "сірій зоні" під Красногорівкою у 2018-му?

— Бойовики РФ нас не бачили, бо ми просувались повзком і обережно окопувались. Мої бійці хотіли воювати, але я дав команду не стріляти, поки не укріпимось. Ми укріплялись, бо розуміли, що так більше шансів лишитись живими. Робили це швидко і красиво. Звісно, було складнувато, бо лісосмуга біля траси, грунт утрамбований, доводилось шахтарськими кирками землю копати.

От зробили позиції, а далі вже у відкриту! "Сєпари" почали обстрілювати, але ми вже могли дати відповідь. Стріляли з РПГ, СПГ, ДШК, БМП, "зушок"… Ми протримались там два тижні, пристріляли одну точку. Потім треба було з "зеленки" виходити на дорогу, аби розширювати позиції.

— У чому успіх операції?

— Вона була спонтанною, я запропонував ротному, він висловив побоювання, що при виході звідти нас просто накриють, бо під'їзд відкритий від траси. Нас було шестеро бійців. Якби добряче накрили, ми могли б у "сірій зоні" і лишитись… Але в мене був шанс при обстрілі врятувати і життя підлеглих, і своє життя. А якби ми просто втікали і не оборонялись, то при обстрілі нас всіх би просто перебили. До того ж у нас була "беха" відпрацьована: у випадку чого вона вискакує, і ми відходимо. Але просто віддати і здатися – ні.

Так і було: вони почали гатити, а нас ззаду свої прикривали сильним вогнем. По російських бойовиках працювало кілька вогневих точок. А далі наші позиції були спостережним постом. Якщо насувається атака з боку "сєпарів", ми першими даємо команду, – наші вчасно займають позиції і скоординовано дають відповідь. Це перевага для роти і для бригади.

Найменший обстріл, – йшла доповідь командиру роти, і він вирішував куди і звідки гатити. Ми давали їм відсіч, і вони швидко затихали! Подеколи комбат телефонує і каже, що сєпари вже скаржаться ОБСЄ, що "укри нас обстрілюють". Але це не ми їх криємо першими, а вони нас. Ми просто відповідаємо. Бо ворог має боятись вилізти і відкрити вогонь!

— Тепер я розумію, чому ваше псевдо "Каратель"… Як змінилось ваше сприйняття мирної реальності за цей час?

— Я будував будинки до війни. А зараз настільки звик воювати, що не знаю, чим займатимусь далі. У відпустках тягне назад. Удома не почуваю себе у "свої тарілці", і розмови вже не ті. Починаю щось розповідати на "цивілці" й чую одні й ті ж докори: "А чому ти там? Воно тобі треба?" Почуваюсь у цивільному житті чужим. У сім'ї – ні, рідні чекають, онуку скоро буде 5 років. А от зі знайомими та сусідами спілкуватись нелегко.

— На вашу думку, на якому рівні психологічна реабілітація військових?

— У нас повноцінної реабілітації немає. Один одного підтримуємо. Я, як командир взводу, бачу і регулюю, як бійці поводяться при обстрілі та після нього, які мають сімейні проблеми. До того ж кожен боєць знає свій сектор обстрілу, кожен вміє один одного підмінити, а не робити істерику у разі складнощів, не кидати автомат чи тікати. Навіть якщо щось зі мною станеться, хлопці продовжать… Це насправді дуже важливо.

— Які реформи в армії, на вашу думку, дієві?

— Багато змінилось на краще. Зараз техніка придатна, налагоджена і добре стріляє. У 2015-му після 30-40 патронів БМП не могло стріляти. Нині можна хоч весь боєкомплект випустити без збоїв. Так само і харчування покращилось. Зараз військові на передовій їдять те, що вдома собі не кожен може дозволити. До того ж відносно нормальна зарплата.

— Що треба змінити?

— Нам обіцяють зміни по стандартах НАТО. Як на мене, спочатку треба військовий статут переписати. Бо в нас статут з "совдепії" залишився, прописаний для строковиків, а ним користуються контрактники.

— Як агітувати підписувати контакт із ЗСУ?

— Треба людей заохочувати. Наприклад, нарешті видавати житло, а не лише обіцяти. Це буде водночас і матеріальною, і психологічною підтримкою. От я стояв як багатодітний батько близько 20 років у черзі і квартиру досі не отримав. Зараз не перший рік стою у черзі на власне житло і як український військовий. Розумієш, у людей немає перспективи.

Бійці мають розуміти, що вони дійсно треба державі. А наразі доки воюєш, ти треба державі, а коли звільнився чи став інвалідом, держава про тебе може забути.

Нагороди? Не всіх можна нагородити. От мене Петро Порошенко в Авдіївці нагородив орденом за мужність 3-го ступеню. Чи заслужив я? Нічого надприроднього не зробив. Не брав у полон сєпарів, не спалив танк, не звільняв міста, але воюю всі ці роки. Запитайте будь-кого, "Каратель" ніколи в бліндажі не відсиджувався.

— Наразі на шостому році війни навіть у високо вмотивованих стається психологічне вигорання. Як вам вдається зберігати високий бойовий дух, що мотивує? Що ви порадили б військовим, аби вони лишались психологічно стійкими?

— Щоб постійно бути в тонусі, треба вірити в перемогу! Рано чи пізно ми точно зайдемо в Донецьк, Луганськ та Крим.

Що мене мотивує? Зізнаюсь, мені подобається воювати. Запитують, чи я маніяк… Звісно, ні! Бо я вбиваю не людей, а ворогів! Це мій обов'язок – захищати. Подібно до того, коли нападають на пост, людина в караулі має застосувати зброю. Не тому, що вона хоче вбити людину, а тому що захищає.

— На вашу думку, якою має бути українська пропаганда в ЗМІ та зовнішній рекламі, аби підняти авторитет національних цінностей в очах співгромадян? Що робити, аби свідомих і притомних українців стало більше?

— Припускаю, нічого не допоможе, ні бігборди, ні преса… Люди за час незалежної України зневірились, адже держава не всі обіцянки виконує. Зараз людей силою слова переконати неможливо.

Але варто згадати й про хороше. Частково підняття авторитету національних цінностей вже відбулося. Порошенко зробив немало: зокрема підняв армію, зараз українська армія – це сила.

Я прихильно ставлюсь до прийняття мовного закону і функціонування української мови як державної. Хоч і російськомовний, але вважаю, що державною мовою має бути українська! Це міф, що вона розділяє людей. Не розділяє. Я розмовляю російською, і ніхто мені не каже, що я маю розмовляти українською, бо я український захисник. Мене з командиром і ротним те не розділяє, що хтось говорить російською, а хтось українською. Рапорти і військове вітання українською, але в побуті як хочеш, так і говори…

— Чому війна триває так довго?

— Вона комусь вигідна. Інакше б нам давно дали команду йти в наступ, зачистити Донецьк і Луганськ і звільнити наші території, тимчасово окуповані російською підлотою. Якщо війна буде невигідна, ми її швидко закінчимо. Знаєш, що мене бентежить зараз? Нас хочуть мирити з Росією, яка прийшла нас вбивати. Оце реально страшно. Бо наслідки можуть бути непередбачуваними..

— Україна обрала правильний курс в НАТО і ЄС?

— Так. У Радянський союз нам не треба повертатись. Краще вчитись на помилках, а не повторювати. Треба йти вперед, думати про дітей і онуків, аби вони жили краще, ніж ми. Ні в якому разі не треба слухати ворожих пропагандистів! Це ми вирішуємо, як жити і в якій Україні: в бідній і з війною чи у квітучій, багатій… Народ тут розумний і гарний. Треба будувати країну. Це важко, будуть палиці в колесах… Але треба крок за кроком йти далі.

— Як відривати немалу частку українців від солодких оманливих згадок про Радянський Союз?

— Уся надія на молодь. Перед людьми мого віку зараз задача – захистити, не дати, або якась ворожа підлота прийшла і вказувала, як нам жити . Ми вам допоможемо вперед іти, ми вас захистимо. Ви зараз вчите в інститутах те, що ми не вчили.

Насамкінець, треба молоді розповідати, що при "совку" було погано. Нам не треба Радянський Союз, нам треба своя сильна держава. Україна завжди воювала за свою незалежність, ми робимо важливу справу у боротьбі за власну державу… Знаєш, у мене в сумці український прапор з вишитим тризубом. Волонтери передали і попросили повісити в місті, яке буду звільняти. У Донецьку чи Луганську я обов'язково його повішу…