Наша місія – тих, хто їздить з Криму на материк і назад – не дати утворитися тріщині всередині народу

У Києві, 13 грудня, відкрився другий українсько-кримськотатарський фестиваль "Кримський інжир".

Програма трьох фестивальний днів, а захід триватиме до 15 грудня, дуже насичена. У рамках фестивалю пройдуть літературні читання, дискусії, лекції, презентації і навіть концерт фортепіанного оркестру. Але найголовніше — будуть оголошені переможці другого літературного конкурсу "Кримський інжир".

Про те, які роботи були представлені цього року номінантами конкурсу і чим вони відрізняються від торішніх, чи стане "Кримський інжир" путівкою у велику літературу для кримських письменників і чи зможе літературна творчість об'єднати усіх, хто сьогодні "вболіває" за Крим, в інтерв'ю Укрінформу розповіла членкиня журі конкурсу "Кримський інжир", літературознавиця, викладачка кримськотатарської мови і кримськотатарської літератури Джемілє Сулейманова.

— Джемілє ханум, чому в Україні з'явився такий специфічний конкурс «Кримський інжир»? Яка його роль?

— Генератором цієї ідеї є програмний директор «Кримського дому» в Києві Алім Алієв і літературознавиця, письменниця Анастасія Левкова. Звичайно, конкурс створювався насамперед для творчих людей, які живуть і пишуть в Криму, але свої вірші, прозу та переклади творів, пов'язаних з Кримом, можуть надсилати з усієї України. Активність учасників як на першому, так і на другому конкурсі говорить про те, що ідея «Кримського інжиру» виявилася дуже затребуваною. Думаю, що цей конкурс не лише допомагає реалізувати творчі задуми людей в Криму, але і об'єднує усіх тих, хто хоче сказати своє слово про Крим.

— Ви були членом журі і на минулому, і на нинішньому «Кримському інжирі». Які особливості ви зазначили тоді і зараз?

— Як минулого року, так і цього активність людей була дуже високою. Але якщо рік тому роботи були різні за рівнем – від слабких до дуже цікавих, то зараз більшість робіт – дуже гідні. Думаю, якщо досвід першого року конкурсу дав такі результати, то майбутнє «Кримського інжиру» обіцяє бути цікавим. Цього року до існуючих номінацій, а це проза і поезія кримськотатарською мовою, переклади з кримськотатарської мови на українську та з української на кримськотатарську, і окремо – твори для дітей, ми додали нову номінацію – кримськотатарська казка. Щодо тем, то у 2018-му популярним було пережите після 2014 року, «зелені чоловічки» і все інше, про що в Криму писати проблематично. Крім того, знаю, що цього року у конкурсі беруть участь двоє талановитих хлопців, які засуджені російським судом у політичних справах і наразі знаходяться у російських тюрмах.

— Напевно, роботи цих хлопців через розлуку з домом наповнені особливими  емоціями?

— Усі конкурсні роботи пронумеровані, згідно з умовами, і я не знаю, хто автор твору, який читаю. Можу лише здогадуватися за стилем. Мені запам'яталася приголомшлива розповідь "Къырым азизим, беклейсинъ мени" (Крим рідний, ти чекаєш мене). Його автор живе в Криму і пише для тих, хто знаходиться далеко від дому. Мені відразу захотілося відправити цю розповідь своєму брату, тому що його син з перших днів опинився у Києві і не може повернутися додому, тому що знаходиться у списку нев'їзних. У 2014 році йому було 20 років і якось його зв'язали зі «справою Сенцова», хоча племінник не знає Олега Сенцова особисто і, по суті, завжди був аполітичною людиною. Тоді, у 2014 році, будинок мого батька був серед перших, що піддалися обшуку. Люди в масках ходили по кімнатах, піднімали кришки каструль на кухні, а мій 82-річний батько сидів на стільчику і казав їм: «Я вже бачив таке, коли був дитиною. Румуни під час окупації Криму теж приїжджали до нас з обшуком і шукали в наших каструлях партизан — це мені знайоме».

Тоді обшуки ще не висвітлювалися активістами і для нас вони були шоком. Ще до усіх цих подій племінник поїхав до Києва у справах, пов'язаних з навчанням, і вже більше п'яти років не може повернутися. У Києві він вивчився, влаштувався, працює в хорошій фірмі, але коли я його бачила востаннє, в його очах було стільки туги і відчаю. Мені боляче було чути його слова: "Коли ж це закінчиться, коли ми нарешті повернемося додому?"

— Мені здається, більшість історій, які відправляють на "Кримський інжир", має невеселий сюжет?

— Ні, роботи різні. Багато присвячено темам мови, виховання, збереження культури. Мене дуже надихнула і порадувала казка "Шахзаде сабах" (Принцеса Ранок). Робота дуже цікава, в ній використані мотиви народних казок, відчувається колорит кримськотатарських традицій. А ще у цій казці є сенси, над якими замислювалися наші предки багато століть тому. Думаю, автор зміг створити щось нове і, можливо, сюжет цієї казки міг би стати основою якоїсь п'єси або сценарію.

— Тож, «Кримський інжир» почне відкривати нові імена в літературі?

— Цілком можливо, що наш конкурс почне відкривати нові імена, допоможе їх презентувати і навчить цінувати талановитих людей, які з огляду на різні наші трагічні обставини залишалися нерозкритими, непізнаними і неоціненими. Я нещодавно прочитала історичний роман англійського письменника японського походження Кадзуо Ісігуро «Художник хиткого світу». Він розповідає про життя знаменитого майстра у переломний для довоєнної Японії період. Коли я читала цей твір, згадувала повість нашого покійного вже письменника Айдера Османа «Саба ола – хайыр ола» (Буде ранок, буде добро). Вона здавалася мені дуже співзвучною з романом Ісігуро за рівнем відображення подій, і я думаю, що якби робота нашого письменника потрапила на міжнародний літературний конкурс, її б оцінили належно. Принаймні, рівних Айдеру Осману у зображенні теми депортації немає.

— Як літературознавиця, що ви рекомендуєте для прочитання любителям кримськотатарської літератури?

— Для початку необхідно прочитати дві легенди, які лежать в основі нашої ментальності: "Арзы къыз" (Дівчина Арзи) і "Алтын бешик" (Золота колиска). Перша розповідає про кохання дівчини до своєї землі, друга – символізує невикоріненість народу і зв'язок поколінь. Обов'язковий для прочитання наш середньовічний поет Ашик Умер, є його двотомник, виданий ще у Ташкенті. Треба сказати, його шанують у всьому тюркському світі, а в Туреччині його навіть вважають "своїм", хоча він народився і помер у Гьозлеве (Євпаторії). З літератури ханського періоду – Бора Гази Герай. Оригінальні тексти його віршів перекладені кількома мовами.

— Треба розуміти, що майбутніх кримських правителів вчили не лише володінню зброєю, але і пером?

— Звичайно, література ханського періоду — це колосальне багатство кримських татар. Не кожен тюркський народ має такий літературний спадок, що складається з класичної літератури дивану, ашикської та суфійської літератури. Розповім таку історію, яка відбулася у 1997 році. У канадському місті Едмонтон проходила міжнародна конференція, присвячена незвичайним поетичним стилям. Український поет і літературознавець Микола Мірошниченко, який був присутній на ній, на презентації книги американського поета і дослідника Діка Гіггінса про Джоржа Герберта почув кинуте Гіггінсом слово Крим. Виявляється, на обкладинці цього наукового видання була зображена «Циклічна газель» Шагіна Герая, яку випадково виявив і сфотографував автор в одній з бібліотек, ймовірно в США. Автором циклічної оди, зображеної ним графічно у формі квітки, був хан Шагін Герай, який правив Кримом на початку XVIII століття. Унікальність цього твору полягала у тому, що текст вірша нагадував троянду, на 13-ти пелюстках якої були розміщені 13 бейтів (двовіршів). Найдивовижніше у тому, що там, де суміжні бейти перетиналися рядками, автор розміщував слова, які мали дзеркально-симетричний ефект і читалися однаково в обох напрямках. Повернувшись до України, Мірошниченко розповів про циклічну газель своїм колегам у Криму, після чого кримськотатарські вчені і філологи почали її вивчати, розшифровувати і з'ясували, що вік газелі становить 300 років. Цей приклад показує, що якщо ми чогось не бачимо і не знаємо, це не означає, що цього немає.

— Наприклад, покоління народжених у депортації кримських татар не підозрювало про існування своїх письменників і просвітителів.

— І тільки повернення до Криму дозволило дізнатися про них. Це Ісмаїл Гаспринський, Дженгіз Дагджі, Бекір Чобан заде. Сьогодні завдяки інтернету нам доступні твори, якими представлена та картина світу, в якій наш народ жив до великого виселення з Криму, до того, як йшло життя з кримськотатарських сіл. Ми можемо прочитати розповідь Номана Челебіджіхана «Къарылгъачлар дувасы» (Молитва ластівок), твори Бекіра Чобан-заде «Он дёрт джашымда» (У чотирнадцять років), можемо познайомитися з сатирою поета Мемета Нузета. З більш сучасних, але таких, які ще не народилися в Криму, письменників — Ешреф Шемьї заде "Козяш дивар" (Стіна плачу), Шаміль Алядін "Теселлі" (Втіха), "Иблиснинъ зияфетине давет" (Запрошення до диявола на бенкет), а також гумористичні твори Юсуфа Болата. І звичайно, неможливо вважати себе кримським татарином без віршів Шакіра Селіма та Юнуса Кандима. Із сучасних авторів, які транслюють світу переживання кримських татар, – поети і письменники Майє Сафет, Аліє Кенжалієва, Діана Аджі, Мустафа Аметов, Сеяре Кокче. Деякі з них досить часто бувають на українській літературній сцені і читач їх знає.

— А що порадите українському читачеві, щоб ближче познайомитися з кримськими татарами?

— Є такий збірник, який випустив наш поет Юнус Кандим, який, на жаль, рано пішов з життя. Називається "Окрушина сонця". Видання випущено під редакцією Миколи Мірошниченка і містить дуже гарну добірку творів, є електронна версія книги. Тим же колективом видано другий том аналогічного видання, який називається "Молитва ластівок", до якого увійшли прозові твори, у тому числі однойменна розповідь Номана Челебіджіхана. Крім того, цікавим для українського читача буде перекладений минулого року з кримськотатарської роман Юсуфа Болата "Алім". Це відома історія про кримськотатарського Робін Гуда, який допомагав біднякам.

— А що ще цікавого світу дала кримськотатарська література?

— Наприклад, твори кримськотатарського письменника Дженгіза Дагджі, який народився в Криму, але після фашистського полону під час Другої світової війни почав жити у Лондоні. Його твори вивчаються в рамках шкільної програми у Туреччині і перевидаються і сьогодні. Письменник заповідав поховати його в рідному селі Кизилташ (Краснокам'янка) і у 2011 році на його похорон у Криму приїхали тодішній міністр закордонних справ Туреччини Ахмет Давутоглу і міністр культури Туреччини Ертугрул Гюнай. У своїй промові Давутоглу сказав, що у Туреччині дітям любов до батьківщини прищеплюють творами Дагджі.

Він справді світова величина, його "Анама мектюплер" (Листи до матері) передають читачу почуття, пережиті в найтрагічніші роки Другої світової війни, переживання людини, яка залишилася живою, але яку викинуло зі звичного їй світу і вона змушена будувати свій новий світ, щоб "поселити" у ньому те, чого її позбавили.

— Дагджі оспівував у своїх романах любов до Криму, але так і не приїхав додому. Чому?

— Думаю, не хотів втратити ті спогади, які залишилися у нього з дитинства і юності, боявся побачити інший Крим, який не відповідав його картинам з минулого. Я знаю кримських татар, які приїжджали з еміграції відвідати свої рідні села і залишали Крим наступного дня. Крим став іншим, і ми — інші. Тому що ми – нащадки не тих, хто поїхав, а тих, хто залишився і відчув на собі всі негаразди і удари долі.

— Як усе це відбилося на кримськотатарській літературі?

— Взяти, наприклад, період депортації — там ми були частиною узбецької, а не кримськотатарської літератури. Нам не дозволялося писати про Чорне море. Я завжди в душі обурювалася, коли кримськотатарські письменники у своїх творах "милувалися" заходом сонця над бавовняним полем або "захоплювалися", приміром, співом птахів у місцях заслання. Не може нормальна людина милуватися природою з клітки, в яку її загнали. Ешреф Шемьї заде до 1960-х років не міг говорити про Крим, хоча народився, виріс і вчився у Криму. Втім, заборони на правду були тоді і в українській літературі – люди вмирали селами, йшли в нікуди, а писати про Голодомор в Україні було не можна.

— І все таки, що дозволяє людині витримувати такі "жорна історії"?

— В основній масі нашого народу ніколи не було фанатичної віри у щось політичне, ідеологічне. Було гармонійне розуміння того, що у нас є Творець, в якого ми віримо, як у вищу справедливість. І ми завжди покладалися на допомогу Творця.

— Джемілє ханум, сьогодні ви берете участь у відборі робіт на "Кримському інжирі", завтра зможете купувати інжир на ринку в Криму? Яка ситуація там сьогодні, що відчувають кримські татари?

— П'ять років – чималий строк, і якщо у 2014-му був шок і повне неприйняття того, що сталося, то сьогодні кримськотатарська спільнота, втім, як і все населення Криму, стало змінюватися. Там з'явився не просто поділ за поглядами, але і несприйняття іншої думки. Напевно, це результат тотальної пропаганди і бажання пристосуватися до нових реалій. У деяких співтовариствах людей, які виїхали з Криму, засуджують, обговорюють, від них відмежовуються. Але в Криму є і ті, хто, не змирившись з тим, що сталося, змушені там жити. Це не означає, що вони приймають нову владу, але у них є інші пріоритети, які змушують їх залишатися в Криму. А ті, хто не може пристосовуватися, хто не хоче себе ламати, виїжджають з Криму.

— Ви до них належите?

— Я – ні. Я могла би зіщулитися і продовжувати жити в Криму. Але члени моєї родини не можуть, вони не сприймають нову реальність. І їх можна зрозуміти: Крим – як окрема маленька країна, де сказане тобою слово ловлять і чують усі. Нас там не багато і ми усі пов'язані невидимими нитками. Якщо тут можна голосно з чимось не погоджуватися, там – все як на долоні і категоричність у висловлюваннях може дорого коштувати. Я думаю, що наша місія — тих, хто їздить з Криму на материк і назад, – не дати утворитися тріщині всередині народу, зупинити антагонізм, роз'єднаність і розкол між кримськими татарами. Треба шукати об'єднавчі моменти в культурі, вихованні.

— "Кримський інжир" допоможе об'єднати людей? Чому він може навчити кримських татар?

— По-перше, він діє витверезливо на тих, хто живе в Криму, і вважає, що нібито життя нашого народу налагоджується, як з ранку і до вечора передають новинні канали. Твори, надіслані на конкурс, засвідчують зворотне — про тривоги, печалі народу, про переживання за майбутнє своїх дітей, про те, чи зможуть вони бути вільними у побудові свого життя. По-друге, цей конкурс дає можливість учасникам оцінити свої знання з рідної мови, якою вони пишуть і висловлюють свої думки, він виявляє кращих і гірших. Роботи показують, що все-таки багато хто знає свою рідну мову не дуже добре, а літературна мова вимагає філігранного знання. Особливо це видно за віршами. Якщо проза ще дає можливість повернутися до твору і щось змінити, то при написанні поетичного твору такого привілею немає. Тому, я думаю, конкурс дає нам дуже реалістичну картину і вчить працювати, удосконалюватися. І, звичайно, дає надію, тому що, як видно за результатами двох років, у конкурсантів є прагнення вчитися і не боятися заново проходити складний шлях.