Наталія Кулікова: «Основною проблемою є декларативний характер гендерної рiвностi та формальнiсть прав жiнок»

З 2010 року Наталя Кулікова – керівниця програм і координаторка проектів у Чернігівській області з надання безоплатної правової допомоги військовослужбовцям та членам їх сімей (в т.ч. АТО, УБД), а також керівниця Центру правової інформації та консультації Чернігівського громадського комітету захисту прав людини. У 2004 році заснувала та до 2006 року координувала Чернігівську міську громадську організацію «Юридична клініка «Бона Менте».

Наталя Кулікова була учасницею міжнародного стажування в Сполучених Штатах Америки в рамках програми “Public Interest Law and Pro Bono Legal Services in the U.S.” (2013) та навчальної програми «Розробка, моніторинг та оцінювання Національної стратегії з дотримання прав людини та плану її впровадження» (Швеція, 2017 рік) за підтримки Посольства США в Україні та Агентства США з міжнародного розвитку (USAID), а також низки тренінгів-семінарів з прав людини в Україні. Окрім того, з лютого 2017 року вона – регіональна координаторка Північного регіону Мережі правового розвитку.

– Будь ласка, поділіться історією свого залучення до правозахисного руху України. Чому Ви вирішили працювати у цій сфері?

– Ще навчаючись в інституті, я зрозуміла, що не хочу працювати в жодній державній структурі, адже рутинна робота, яка нічого не змінює ані в суспільстві, ані в державі, мені не цікава. Мені хотілось дійсно допомагати людям. Окрім того, через сімейні обставини, я, будучи студенткою без досвіду роботи в правовій сфері, змушена була захищати права своєї родини. Тому ми об’єдналися і за допомогою громадської організації створили юридичну клініку, де, починаючи з 2004 року, надавали безоплатну правову допомогу всім, хто до нас звертався. І саме тоді я зрозуміла, що моє покликання – це робота в третьому секторі, в громадській правозахисній організації, яка і допомагає людям, і змінює державу. І моя робота – це велика частина мого життя, якою я пишаюся, і без якої я не уявляю свого життя.

– Де Ви здобували освіту та знання із сфери прав людини?

– Працюючи в правозахисній організації, ти постійно навчаєшся: новим знанням, навичкам або вивчаєш досвід інших країн. Це постійне навчання.

Навчалася я в м. Чернігів на юридичному факультеті Українсько-Російського інституту, де на той час викладали кращі теоретики та практики-правознавці міста. І вивчали ми як норми українського, так і норми російського законодавства. Напевно, своєму навчанню я завдячую можливістю отримання практичного досвіду в різних державних структурах та можливості стажування саме в громадській правозахисній організації. Протягом 13 років проходила безліч навчань із правозахисної тематики та міжнародне стажування в Сполучених Штатах Америки та Швеції.

– З якою тематикою у правозахисному русі Ви працюєте?

– Напрямками діяльності я себе не обмежую, часто і життя вносить свої корективи. Мені цікаві нові напрями діяльності, якщо я знаю, що можу щось змінити чи надати допомогу. Так, в 2014 році почалася війна, вона багато чого змінила в моєму житті, і змусила передивитись багато поглядів, у тому числі, й на роботу. Я повністю себе присвятила наданню безоплатної правової допомоги бійцям нашої області, і взагалі всім, хто її потребував. Це були спільні проблеми і одна сім’я з їх сім’ями. Цей напрям діяльності я продовжую і араз, але вже, мабуть, ми всі звикли до стану невизначеності в майбутньому, тому і звернень стає менше, але зазвичай вони набагато складніші, аніж на початку війни.

Також чимало часу забирає робота з громадами для посилення їх спроможності вирішувати проблеми самостійно, надання безоплатної правової допомоги мешканцям. Окрім того, частина моєї діяльності – це напрям роботи в сфері протидії торгівлі людьми, що включає як надання допомоги особам, які постраждали від торгівлі людьми, так і навчання державних службовців, працівників органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, поліції та інших громадських організацій з цього питання; правова просвітницька діяльність та ін.

– Чи доводилося Вам працювати із тематикою прав жінок?

– Так, звичайно. Дуже багато випадків порушення прав жінок виявляється під час консультування в приймальні. Найбільше звернень є з трудового законодавства та насильства в сім’ї. І якщо порушення трудового законодавства можливо довести та мінімізувати, то насильство в сім’ї – це проблема більша, починаючи від стереотипів в суспільстві і закінчуючи реальною допомогою постраждалій.

– На Ваш погляд, які найбільші успіхи правозахисного руху в Україні?

– Як на мене, найбільшим успіхом правозахисного руху є його активізація, мобільність в реагуванні на ситуацію в країні та об’єднання зусиль. За останні три роки багато змін відбулося, і завдяки цьому в деяких напрямках захисту прав людини держава почала реагувати на думку громадських, міжнародних організацій і донорів, що працюють спільно в Україні.

Окрім того, й самі громадяни почали розуміти та захищати свої права або допомагати зробити це іншим, стаючи так званими «параюристами» в своїх громадах або приєднуючись, як волонтери, до діяльності громадських організацій.

– Із якими викликами стикається сучасний правозахисний рух України?

– Найбільшою проблемою є опір держави або державних службовців, що мають виконувати свої обов’язки, але через, можливо, радянське ставлення, не хочуть змін. Але в деяких напрямках роботи та завдяки міжнародним організаціям ми можемо «розтопити лід» і працювати спільно, а не бути ворогами.

– На Вашу думку, чи достатньо уваги правозахисний рух приділяє гендерній тематиці?

Мені важко сказати, але думаю, що уваги правозахисні організації приділяють досить багато. Однак, для змін потрібен час та комплексна право-просвітницька діяльність, спрямована на різні цільові аудиторії. Вирішити або змінити будь-яку проблему можливо тільки в комплексі, адже і наше суспільство, і наші чиновники мають багато стереотипів, які впливають на їх життя та роботу.

– Гендерне насильство – серйозна проблема, зокрема в Україні. На Ваш погляд, що слід зробити, аби змінити ситуацію на краще?

– Основною проблемою є декларативний характер гендерної рiвностi та формальнiсть прав жiнок. Реальна ситуацiя в цiлому є прямо протилежною правовим нормам, адже в більшості випадків жінки відмовляються захищати свої права або через незнання та нерозуміння проблеми, або через зневіру в можливості зміни ситуації. Саме тому, на мій погляд, потрібно привертати увагу суспільства, державних службовців та працівників органів місцевого самоврядування до цієї теми, проводячи просвітницькі заходи, адвокасі-кампанії, або щось інше, поширюючи інформацію та алгоритми надання допомоги постраждалим від насильства. Окрім того, це може бути серія навчань для державних структур, які повинні на це реагувати, адже головним є розуміння проблеми та бажання змінити ситуацію.

– Що або хто Вас найбільше надихає у Вашій правозахисній діяльності?

– Мене завжди надихають люди: або колеги, яких в мене багато по всій Україні, адже наша організація входить до багатьох спілок та мереж, або друзі-правозахисники, або клієнти, або саме життя. Також завжди розумію, що «хто, як не я!»