Наталія Щьолокова: «В складній ситуації опинилися не лише внутрішньо переміщені особи, а й держава»

З початком бойових…

— Наталіє, коли ви зрозуміли, що треба переїжджати, та чому обрали саме Бердянськ?

— Я чудово пам’ятаю момент, коли годувала на кухні свого маленького сина. Тоді було дуже страшно від звуків бою, які доносилися з околиці. Хотілося взяти дитину на руки і бігти. Тоді й виникла впевненість, що треба обов’язково виїжджати. Однак у Бердянськ ми потрапили не відразу. Спочатку доля занесла нас із дитиною в Київську область до абсолютно чужих людей, які нас прийняли і стали рідними. В Бердянську ми опинилися взимку 2015 року. На той момент тут уже були мої мама з сестрою і племінницею, які покинули Стаханів на останньому автобусі, що їхав на «материк», і в якому було лише два вільні місця. Остання зупинка автобуса була в Бердянську. Так по іронії долі мої рідні, а згодом і я опинилися в цьому місті.

— З якими труднощами вам довелося зіштовхнутися на новому місці?

— Мабуть, те, що ми потрапили в абсолютно нове для нас місто, де всі незнайомі, у вкрай важкому морально-психологічному стані з маленьким дітьми на руках. Дуже швидко закінчилися гроші, яких і так було небагато. А попереду невідомість.

— Коли ви усвідомили, що, скоріше за все, повернетеся додому нескоро? Як змінилися ваші життєві плани у зв’язку з цим?

— Це трапилося десь через рік. Спочатку були надії, що завдяки перемовинам станеться примирення між конфліктуючими сторонами. Ми чекали, що ось-ось вони сядуть за стіл переговорів і все вирішать. Жили надією, ніхто не будував планів, хотіли просто пересидіти стрілянину і повернутися додому. Згодом прийшло розуміння, що додому повернутися не вдасться, а час іде. Тоді я і почала будувати життя на новому місці. Приблизно в цей же час доля звела мене з Благодійним фондом «Helper UA», в якому я завдяки програмі тимчасового працевлаштування переселенців від МБФ «Карітас України» змогла відкрити юридичну приймальню для переселенців і місцевих жителів, котрі потребують безоплатної юридичної допомоги, та працюю вже майже півроку. Треба сказати, що за освітою я юрист, закінчила Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого й до декретної відпустки працювала на державній службі за освітою.

— З якими зверненнями до вас найчастіше звертаються ВПО?

— Це, як правило, оформлення довідок для відділів соціального захисту населення, питання, пов’язані з депозитами, пенсійним фондом, оформлення нерухомості, спадщини, землі, розлучення, отримання аліментів. Серед ВПО дуже багато людей похилого віку, які не в змозі шукати закони в інтернеті чи набирати листи й звернення на комп’ютері. Часто в людей елементарно немає доступу до мережі.

— Як переселенці, які звертаються за допомогою, дізнаються про вас ?

— Це два основні джерела: «сарафанне радіо», яке залишається в нас достатньо дієвим, і сторінка «Helper UA» в фейсбуці, до якої теж багато хто з переселенців звик. Хоча ми залишали свої координати й у виконкомі та відділі соціального захисту населення.

— На вашу думку, наскільки гостро стоїть проблема юридичного захисту ВПО?

— Судячи із кількості відвідувачів, проблема досить актуальна. Розумієте, крім того, що далеко не всі люди розуміються на законодавстві, часто не вистачає грошей, аби звернутися до фахового спеціаліста. Тим більше, коли ти не маєш роботи, сплачуєш за наймане житло й на руках у тебе знаходяться малі діти чи літні батьки. Плюс, юридичні взаємовідносини з окупованими територіями ніяк не врегульовані.

— Які поради ви можете надати ВПО для ефективного захисту своїх прав?

— Більше займатися саморозвитком, при спілкуванні з державними органами та органами місцевого самоврядування не піддаватися емоціям, розуміючи, що в складній ситуації опинилися не тільки ВПО, а й держава.

— Що необхідно вдосконалити у законодавстві для покращення ситуації?

— Судячи з моєї практики, дуже великою проблемою є сплата судового збору. Наприклад, для того, щоб розлучитися (що трапляється доволі часто, бо багато родин внаслідок конфлікту розділені на роки) треба сплатити 640 гривень, а це дуже серйозний удар по кишені для людини, яка майже не має доходу. А якщо позов майновий, то цифра суттєво зростає. На мою думку, держава повинна переглянути ставки судового збору для ВПО, розмір адресної допомоги на тлі підвищення цін на комунальні послуги й продукти харчування. Місцевій владі варто замислитися над тим, що переважна більшість ВПО, які проживають на її території, скоріш за все, залишиться на довго, і намагатися інтегрувати цих людей в громаду, допомагаючи з працевлаштуванням та при нагоді виділяючи місця під житло.