Очільник тюремної медицини: «Керівники колоній звикли, що медик повинен бути рабом»

У Петрівській колонії (Кіровоградщина) ті, хто перехворів на туберкульоз, живуть в одному корпусі з іншими засудженими, які не хворіли. Тут близько 40 засуджених, ліжка приставлені одне до одного впритул, деякі — двоповерхові. У бараці душно. Більшість засуджених кашляє та нервує.

Слідство.Інфо присвятило кілька розслідувань стану медицини в українських колоніях. Працюючи над проектом Правосилля, ми виявили в’язнів, які самі майструють собі милиці й тих, хто роками не отримує кваліфікованої допомоги і фактично помирає за ґратами. Тож у нас накопичилося багато питань до людини, яка відповідає за медицину в місцях позбавлення волі.

Сьогодні цим опікується Центр охорони здоров’я Державної кримінально-виконавчої служби. Цю структуру створили два роки тому, зокрема, й для того, щоб медики в установах виконання покарань вийшли з-під контролю керівництва тюрем. 

Чи стала медицина за ґратами незалежною, а лікарі — кваліфікованішими, чому серед засуджених так багато хворих на туберкульоз, а грошей на лікування й ремонти не вистачає, — в інтерв’ю з керівником Центру Сергієм Васильєвим. 

— Наскільки медики в колоніях кваліфіковані та як ви плануєте їх навчати? 

— Категорія людей, яких ми прийняли на роботу, недостатня для медичного персоналу середнього рівня в цій сфері. Довго ніхто з лікарів не їздив на підвищення кваліфікації, вони втратили категорії, стали стажистами. Ми зверталися до вишів, просили виділити для них місця для підвищення кваліфікації. Проте нам відповіли, що тюремні медики можуть вчитися тільки власним коштом: курси безкоштовні лише для лікарів системи охорони здоров’я. 

Торік на навчання медперсоналу ми отримали 27 тисяч гривень при потребі у два мільйони. Цього року маємо 300 тисяч гривень. Буду знову добиватися додаткових коштів. З другого боку, якщо людина хоче, то вчиться, якщо ні — треба з нею прощатися. Але працювати в нас охочих мало — авторитет професії низький. Ми підвищуємо вимоги до медиків, інколи деприміюємо. Вони скаржаться, судяться проти нас, це звичайний робочий процес. Але наразі маємо працювати з тими, хто в нас є.

— Правозахисники довго радили вивести тюремну медицину з підпорядкування  кримінально-виконавчої служби. Врешті новостворений Центр охорони здоров’я підпорядкували Мін’юсту. Чи не здається вам доцільним медицину таки передати Міністерству охорони здоров’я?  

— Потрібно розуміти, що запропонує нам МОЗ. Багато закладів дуже віддалені, тому важко знайти охочих працювати там. Наші медики докладають зусиль, щоб привезти цивільного лікаря в колонію, забезпечити можливість консультувати хворого, а потім — відвезти назад. Передача в МОЗ тюремної медицини можлива після того, як на рівні Мін’юсту повністю стане зрозумілим механізм співпраці та з’являться умови для роботи медиків.

— Передача тюремної медицини в підпорядкування МОЗ дасть більше незалежності лікарям на місцях?

— Важко сказати. Це на деякий час може обвалити надання допомоги засудженим. До того ж, нині МОЗ переходить на оплату за послуги, яка передбачає підписання декларацій. Доступу засуджених до електронних засобів немає — це заборонені предмети. Крім того, за одну декларацію із засудженим лікар отримуватиме трохи більш як 700 гривень на рік. А приїздити в колонію доведеться постійно. Хто це захоче робити? Та й згідно з правилами Манделли (мінімальні стандартні правила ООН щодо поводження з засудженими, — ред.) , медик у колонії повинен бути постійно. 

— Згідно із законом, медики мають оглядати всіх новоприбулих у тюрму: чи не мають вони травм, інфекційних хвороб тощо. Але у виправних центрах медики навіть штатним розписом не передбачені. На правила заплющили очі? 

— Згідно із законом, допомогу у виправних центрах надають на загальних підставах. Виправні центри — тест для системи міністерства охорони здоров’я. Якщо змінили б законодавство, ми могли б забезпечити ці центри принаймні фельдшерами. Більшість засуджених уклали декларації із сімейними лікарями, проте керівники цивільних лікарень не дуже цікавляться станом таких хворих. Потрібно прописати зміни в закон про пенітенціарну систему.

— Після того, як медики в колоніях перестали підпорядковуватися керівникам установ, чи скаржилися вам, що на них тиснуть щодо фіксації тілесних ушкоджень? 

— Медичні працівники взагалі не повинні інформувати начальника колонії про травми в’язнів. Вони інформують про це Державне бюро розслідувань. Це значить, що тиску не може бути. Звісно, медичні працівники, які працюють давно, мають власне уявлення про механізм фіксації ушкоджень. Я не чув, щоб на начальників філій тиснули. Щоправда, до медика побиту людину працівники колонії можуть і не допустити. Однак на сьогодні тілесні ушкодження почали активно фіксувати. Інша справа, що самі засуджені пояснюють їх як «упав», «ударився», «злетів з ліжка». 

— Засуджені Бердянської колонії № 77 заявили, що їм наносили тілесні ушкодження працівники установи. Нині триває розслідування. Ця історія стала публічною зокрема й завдяки медикам колонії . Щоправда, згодом вони почали скаржитися, що на них тисне начальник колонії, та що їх не допускають на робочі місця . Чи казали вони вам про це?  

— Ні. Цікаво, чому про неправильну фіксацію тілесних ушкоджень стало відомо навесні, а не три роки тому. Ситуація ж не виникла щойно. Медпрацівники повинні правильно виконувати інструкції. На жаль, у цій колонії я сам не був, але керівник філії мені здається людиною грамотною. 

— Виходить, якщо начальнику колонії здається, що медики працюють некоректно, він просто може не допустити їх на робоче місце. Тобто медики в колонії все одно залежать від начальника? 

— Розумію, про що ви. Згоден, не всі начальники зацікавлені в якісній роботі, так само, як і медики. Однак начальник має право на певне насильство щодо медика — перевірити, чи він раптом не заносить заборонені предмети. І, за бажання, має важелі, щоб довести, що робота медика була незаконною. У нових наказах важливо захистити медпрацівників і зробити так, щоб вони мали імунітет. Бо деякі керівники колоній звикли, що медик повинен бути підлеглим рабом. 

— В’язні з інвалідністю Софіївської виправної колонії самі майструють собі засоби пересування . Вони потребують стороннього догляду, але окремого персоналу для цього в колоніях немає, за ними доглядають інші засуджені. Це формує ієрархію та послаблює режим. Чому засуджені з інвалідністю живуть так?

— Думаю, працівники для догляду за засудженими повинні з’явитися серед персоналу самої колонії, а не медиків. Ми все ж займаємося лікуванням. Мені прикро бачити все це. Так не повинно бути і, здається, проблема більша, ніж я уявляв. Я ці факти особисто перевірю й повідомлю вам про результат. 

— За ґратами також опиняються люди, які потребують спеціального харчування. У Петрівській виправній колонії довго перебував засуджений без щелеп , який, за його словами, міг їсти лише рідку їжу. Однак якогось спеціалізованого харчування йому не давали. Чому так трапилося?

— Є окремий наказ Мін’юсту про спеціалізоване харчування, однак за одним випадком стоїть система. Повинна бути активність лікаря, який виявив захворювання. Він подає рапорт начальнику колонії, а той своєю чергою його виконує — забезпечує в’язню харчі в зручній для споживання формі. Треба буде це питання доопрацювати.

— На початку 2018 року 86 засуджених отримували замісну підтримувальну терапію (ЗПТ — терапія наркоманії, щоденний прийом метадона або бупренорфіна замість нелегальних ін’єкційних наркотиків — ред.). Наприкінці року таких людей стало 11. Засуджені заявляють, що співробітники тюрем відмовляли в лікуванні з різних причин, зокрема й тому, що вбачають у цьому легалізацію споживання наркотиків. Чи вам про цю проблему відомо? Серед засуджених багато наркозалежних, чому ж тоді так мало людей отримують терапію?

— Згідно з наказом МОЗ, кабінети ЗПТ створюються в лікарнях. Тобто терапію ми самостійно не можемо проводити. Ні сил, ні засобів у системи для цього немає. Ми хочемо змінити це, щоб терапію можна було проводити прямо в колоніях. Змінений наказ уже лежить у МОЗі. Чекаємо, що новий міністр його підпише. 

Торік ми нарешті достукалися до Мін’юсту й підписали наказ про пілотний проект проведення ЗПТ у Бучанській колонії. Ми з вами розуміємо, що ця терапія потрібна людям, бо ЗПТ — це не наркотики, а лікувальний засіб, який допомагає впоратися з потягом. Інша справа, як до ЗПТ ставляться керівники, оперативники, режимники, охоронці. Колонії повинні бути зацікавлені в тому, щоб людина не шукала нелегальних шляхів отримання наркотиків і була позбавлена впливу неофіційних груп. Для цього усвідомлення потрібен час.

— Згідно зі статистикою захворюваності на туберкульоз, яку я отримала, виходить що 50% засуджених заразился ним уже за ґратами. У чому причина? 

— Туберкульоз у нашій системі справді найбільша проблема. На захворюваність впливають умови, в яких утримують в‘язнів. А грошей на покращення побутових умов фактично немає. Заклади, якщо і ремонтують, то силами самих тюрем. Утримують засуджених у багатолюдних бараках, а не камерах. Ізоляторів, де б утримували хворих до початку лікування, мало. Через це виникає взаємозараження. 

Ми намагаємося проводити огляди. За сприяння Глобального фонду, ми отримали 22 апарати «Джин експерт» (визначає бактерії туберкульозу на генному рівні, — ред.). 600 засуджених на сьогодні мають резистентну форму туберкульозу. 

За допомогою працівників установ ми сподіваємося контролювати дотримання прийому ліків. В інших країнах начальники тюрем особисто контролюють прийом препаратів в’язнями. І там хороші показники виліковування. Адже медик сам не завжди може переконати людину сумлінно лікуватися.

— У Петрівській виправній колонії довго не було місця для забору мокротиння. Тепер воно є, але з доставкою аналізів проблема — немає спецтранспорту. Тому начальник медчастини шукає, як передати аналізи, а в‘язням іноді доводиться їхати на обстеження власним коштом. Тобто «Джин Експерт» в області працює, але швидше діагностувати засуджених не допоміг. 

— Ми просимо в Мін’юсту виділити додаткові кошти на закупівлю спецтранспорту. Одне авто на медичну філію вже закрило б частину питань. По-друге, етапування залізничним транспортом триває тижні й відбувається за незрозумілими мені маршрутами. Згідно із законом, транспортування проводить лише Нацгвардія.

Хворі в’язні, які могли б доїхати за день, їдуть тиждень, місяць, до того ж, разом з іншими засудженими. Якщо були б кошти на закупівлю авто й внесли зміни до наказу про конвоювання, ми могли б возити хворих швидко й безпечно. Клопотання про ці зміни ми вже написали. 

У медчастині Петрівської колонії (Кіровоградщина) є цифровий рентген, але от посади фтизіатра не передбачено. На фото — цифровий рентгенівський знімок одного із засуджених, розшифровувати його відправлять у район. Слідство.Інфо

— Що відповідає Мін’юст?

— Дев’ять місяців ми чекаємо на рішення, чи виділять додаткові гроші. Я був на бюджетному комітеті, й казав, що на наступний рік кошти потрібно не просто передбачити, а й зафіксувати. Але сумніваюся, що так станеться. Думаю, підуть за мінімальною квотою — дадуть 55 мільйонів, які гарантуються щороку на медицину. 

А на сьогодні на медикаменти потрібно 170 мільйонів гривень. Ми просили 107 мільйонів додатково на закупівлю загальносоматичних препаратів, протитуберкульозних, щоб лікувати людей від ВІЛ-інфекції. 

Скоро взагалі буде пікова потреба фінансування: Глобальний фонд піде й ми повинні будемо самостійно лікувати всіх ВІЛ-інфікованих в’язнів, хворих на туберкульоз і гепатит. Без додаткового фінансування проблеми не вирішити.